Читать книгу Кімната чудес - Жульєн Сандрель - Страница 2

– Луї, вже час! Давай, повторювати не буду. Будь ласка, вставай і вдягайся, бо запізнимось: уже двадцять по дев’ятій!

Приблизно так починався день, що згодом став найгіршим у всьому моєму житті. Я ще не знала, що того дня, в суботу, 7 січня 2017 року, час розділиться на дві частини: перед тим, що сталося, і після того. Перед тим була мить, яку хотілося зберегти навіки, а разом з нею усмішки, швидкоплинне щастя, світлини, що закарбувалися назавжди десь у темних закапелках пам’яті. Після того з’явилися роздуми: «чому», «а от якби», сльози, крики, розмита на щоках дорожезна туш, гул сирен, сповнені огидного співчуття погляди, неконтрольовані спазми шлунка – організм почав чинити опір. Зрозуміти, чому так трапилося, в ту мить було неможливо, бо таємницею володіли лише боги, та чи існували вони насправді – стосовно цього я також мала чимало сумнівів. Про що балакали між собою божества в той час, о 9:20? «Одним більше, одним менше, яка різниця? – Ти впевнений? – Ну, не зовсім, та чом би й ні? – Твоя правда, чом би й ні? Адже світ від цього не перевернеться». Утім, я перебувала далеко від того всього, далеко від богів та власного серця. Саме я в ту хвилину наблизилася впритул до точки перелому, розриву, неповернення. Саме я сварилася з Луї через те, що він палець об палець ударити не хотів.

Тоді здавалося, що малий з розуму мене зведе. Вже півгодини я силувалася підняти його з ліжка, але всі намагання були марними. Опівдні ми мали зустрітися з матір’ю та поснідати разом – така собі щомісячна повинність, – тож я сподівалася перед тим заскочити на бульвар Осман та придбати червоні туфлі-човники, про які мріяла з перших днів розпродажу. Кортіло похизуватися ними в понеділок, під час зустрічі з великим босом «Гегемонії», косметичної компанії, на вівтар якої я поклала дні та ночі самовідданої праці протягом останніх п’ятнадцяти років. Під моїм керівництвом перебувала команда з двадцяти осіб, що вірою і правдою служили благородній справі: розвитку реклами та новітнім розробкам, тому що ми виготовляли шампуні, які видаляли до 100 % лупи, а слово «до» в цьому випадку означало, що з двохсот жінок, які спробували на собі дію продукту, лише одна могла підтвердити повне зникнення лущення. Дозвіл на згадане формулювання мені вдалося отримати після запеклої боротьби з юридичним відділом «Гегемонії» – у той час я дуже цим пишалася. Адже тепер компанія могла збільшити продажі, підвищити мені річну зарплатню, а я мала нагоду провести літню відпустку разом з Луї й купити нові туфлі-човники.

Пробуркотівши щось незрозуміле, Луї вирішив послухатись та вдягнув надто обтислі джинси із занадто низькою посадкою, хлюпнув собі води на обличчя, за п’ять хвилин майстерно розкуйовдив волосся, але відмовився надіти шапку, незважаючи на крижаний холод цього ранку, промимрив якісь малозрозумілі слова, хоча зміст його промови був мені відомим («та чому я мушу йти з тобою?…»), нап’яв на носа сонцезахисні окуляри, схопив свій скейтборд – брудну, розмальовану по всій поверхні дошку, до якої я мусила кожного четвертого ранку купувати коліщата для змагань, – почепив червоний легенький пуховик Юнікло, взяв із собою пачку печива із шоколадною начинкою, погодився проковтнути порцію фруктового пюре з пластикової пляшечки, як він робив у п’ятирічному віці, та, нарешті, викликав ліфт. Я поглянула на годинник: 10:21. Чудово, у нас ще лишився час на мій відкалібрований план. На ритуал пробудження Людовика Великого я далекоглядно виділила чималий проміжок часу – ніколи не знаєш, як довго триватиме весь процес.

Погода була чудовою, на небі – ані хмаринки. Мені завжди подобалось холодне світло. Ніколи небо не здавалося мені синішим і чистішим, ніж під час моїх професійних поїздок до Москви. Столиця Росії для мене – королева зимового неба. Париж примірив на себе московські шати й стежив за нами сяючими очима. Разом з Луї ми вийшли з нашого помешкання, що в другому окрузі, та попрямували вздовж каналу Сен-Мартен до Східного вокзалу, маневруючи між сім’ями, які вийшли на прогулянку, і туристами, що загіпнотизовано споглядали переправу баржі через шлюз мосту Ежен-Варлен. Я спостерігала за Луї, який гасав собі попереду на своїй дошці з коліщатами. Я пишалася своїм курдупелем, що мав із часом вирости в чоловіка. Могла б йому про це й сказати – такі думки існують тільки для того, щоб їх висловлювати, інакше вони не мають сенсу – але так і не наважилася. Останнім часом Луї помітно змінився. Під тиском зростання, притаманного його віку, з маленького ніжного хлопчика він перетворився на досить високого підлітка з натяком на першу борідку, яка пробивалася на його все ще дитячих, без прищиків щічках. Гарна постать у стадії формування. Усе відбувалося надто швидко. У моїх спогадах з’явилася картинка: ось прогулююся вздовж набережної Вальмі, підштовхую правою рукою сизувато-синього кольору візочок, а в лівій тримаю телефон. Здається, я всміхнулася від цього видіння. А може, просто вигадала це на підставі досвіду? Моя пам’ять зраджує мене, дуже важко відтворити свої думки в такі моменти, дарма що вони важливі. Якби я могла повернутися назад на кілька хвилин, то була б уважнішою. Якби я могла повернутися назад на кілька місяців, років – скільки б я змінила всього.

Відлунав останній звук мелодії «Вікенд», що Луї встановив її на моєму смартфоні. Дзвонив Ж.П. Яке лайно! Якого милого бос надзвонює в суботній ранок? Звичайно, таке вже траплялося, і не раз, адже неможливо працювати на підприємство, як-от «Гегемонія», і час від часу не стикатися з чимось терміновим. Нині, щойно подумаю про це – слово «терміново» набуває цілком іншого відтінку. Більше ніколи не буду його використовувати, хай би навіть ішлося про завершення презентації, запуск тесту споживачів або дизайн якогось флакона. Про яку терміновість узагалі може йтися? Хто помирає? Але в той момент я про це не здогадувалася. Просто цікаво було, про що саме мій начальник мусив невідкладно повідомити мене, але чомусь передчувала, що це пов’язано з понеділковими зборами. Тобто це було надзвичайно терміново. Питання життя і смерті. Без зайвих вагань відповіла на дзвінок і навіть не зауважила Луї, який пригальмував і став біля мене – вочевидь хотів мені щось сказати. Я замахала руками на знак того, що зайнята розмовою по телефону, хіба він не бачить? У відповідь Луї почав щось бурмотіти собі під ніс, де в нього вже почав проростати пушок; напевно, хотів сповістити про щось важливе. На мигах показував, що для нього справа має велике значення. Я ніколи вже не дізнаюся, що саме він хотів мені сказати. Упевнена, що останні мої думки про сина були недобрими. Щось на кшталт: от вічно йому треба моєї уваги, немає ані хвилини вільної для себе, підлітки – це такі егоїсти, треба ж і мені час від часу дати змогу відпочити, яке лайно! Либонь, останнє слово, що промайнуло в моїй голові стосовно плоть від плоті моєї, маленької істоти, що їй я проспівала тисячі колискових, з якою сміялася тисячі разів, хто був для мене приводом для гордості та радощів – останнє слово, що пролетіло в моєму затемненому розумі, було саме те бісове слово, що його вимовив колись Камброн2. Який сором. Як це все несправедливо.

Луї голосно зітхнув, схопив навушники, що спокійно висіли перед тим у нього на шиї, з притиском насунув їх собі на голову, сказав як виплюнув, що зі мною завжди так, що для мене існує тільки робота, а тоді взявся прискорено відштовхуватися правою ногою і рушив на скейті хідником донизу. Якби в ту мить я не розмовляла з Ж.П. – треба було терміново переробити діапозитиви Powerpoint – спрацював би материнський рефлекс, щось змусило б мене заволати: «Тихо, не їдь так швидко!» Хоча такі слова здатні роздратувати будь-яку дитину молодшого шкільного віку і теоретично нікому не потрібні, але на практиці пробуджують напівприспану свідомість. Крик так і лишився у мене в голові.

У «Гегемонії» не надто приязно ставилися до того, що в працівників можуть бути діти, хоча офіційна політика була досить зрозумілою: «Гегемонія» – за рівність жінок з чоловіками, «Гегемонія» вкладає гроші в успіхи жінок у суспільстві. Але повсякчас існує прірва між теорією, афішованою політикою, та практикою – зворотнім боком медалі всередині тієї самої організації. Існують приховані правила гри, згідно з якими відсоток жінок у виконавчих комітетах великих компаній такий малий, що аж смішно. Я завжди виборювала високу посаду, а тому годі було виставляти напоказ материнську жилку під час ділової розмови, навіть у суботу, навіть о 10:31.

У той час, як Ж.П. кволо розводився щодо запланованої на неділю роботи, я розсіяно спостерігала за Луї, а він явно мчав надто швидко. Помітила, що на його голові міцно тримаються навушники; також чудово пригадую, як подумки благала, аби він не надто гучно налаштував рівень звуку й усвідомлював, на якій швидкості летить. Я метельнула головою – він тепер уже дорослий і не варто кожного разу хвилюватися через нього, через усе, через дрібниці, передусім через дрібниці. Просто неймовірно, скільки всього передумаєш упродовж кількох секунд! Просто неймовірно, що кілька секунд можуть так довго й болісно стриміти в голові.

Востаннє спрямовую погляд на годинник – 10:32. Вирішую завершити розмову з Ж.П. найпізніше за три хвилини, тому що ми наближаємося до станції метро.

Чую віддалений гул, який нагадує мені сирену пароплава, що потопає. Це вантажівка. Піднімаю голову – і час застигає. Відстань до мене – не більше сотні метрів, але галас, що його зчинили перехожі, такий гучний, що мені здається, ніби я вже там, на місці. Мій телефон розбивається об асфальт. Кричу. Нога підвертається, я падаю, піднімаюся, знімаю туфлі на шпильках та біжу, як ще ніколи не бігала. Вантажівка вже зупинилася. Репетую не я одна. З десятеро людей, що перед тим затишно сиділи собі за столиками під ранковим зимовим сонцем, зірвалися на рівні ноги. Якийсь батько затуляє синові очі. Скільки ж йому рочків? Мабуть, чотири або п’ять. Такі сцени не для такої малечі. Навіть у фільмах ніколи не показують таких-от сцен. Нікому. Щонайбільше можна натякнути. Трохи делікатності в цьому брутальному світі не завадить. Наближаюся, знову кричу, кидаюся на землю, відчуваю, що подряпала коліна, але біль не дається взнаки. Не цей біль принаймні. Луї. Луї. Луї. Луї. Моя любов. Моє життя. Як описати те, що описати неможливо? Один зі свідків пізніше використав слово «вовчиця». Лемент вовчиці, яку патрають. Б’ю саму себе, дряпаю нігтями землю, тіло тремтить, голову Луї я підтримую руками. Знаю, що його не слід рухати, забороняється взагалі щось пересувати, але я не годна. Знову цей розрив між теорією і дійсністю. Я не спроможна просто залишити його лежати на землі й нічого не робити. Проте тримаю його голову й лише чекаю, плачу та перевіряю постійно його дихання. Чи дихає він? Так, він дихає. Ні, перестав. Знову дихає. З рекордною швидкістю прибувають рятувальні служби. Пожежник намагається мені допомогти або швидше силкується відірвати від тіла сина. Даю йому ляпаса. Вибачаюся. Він мені всміхається. Пам’ятаю геть усе. Його впевнені, та водночас такі м’які рухи, непропорційний ніс, заспокійливий голос, такі доречні слова, а також швидку – вона починає від’їжджати. Уловлюю якісь уривки фраз: «– Педіатрична швидка. – Лікарня Робера Дебре. – Інтенсивна терапія. – Усе буде гаразд, прошу пані. – Ні, вже не буде. – Я вас проведу». Починаю падати. Він підтримує мене. М’язи, що були надмірно напружені відтоді, як стався нещасний випадок, починають розслаблятися. Мене всадили на стілець у залитій сонячним промінням кав’ярні. Моє тіло більше не реагує на подразники. Нутрощі вивертає, мене знудило й сніданок опинився на столі хіпстерського бару – за кілька хвилин у ньому не залишилося жодної людини. Витираю рота, випиваю склянку води та підношу голову.

Навколо мене нічого не змінилося: небо й надалі блакитне, надалі чисте. Дивлюся на годинник. Він теж розбився. Циферблат тріснув, стрілки зупинилися. Нерухомий свідок. Досі 10:32.

Одного ранку

Мене звуть Луї, мешкаю в Парижі, мені дванадцять з половиною років, скоро виповниться тринадцять. Мені дуже подобаються футбол, японські мультики, Метр Ґімс3, канали з покемонами на YouTube, солодка намазка, що містить більше пальмової олії, ніж сама пальмова олія (обожнюю цей жарт), кінофільми 90-х та 2000-х років (ні, це аж ніяк не нафталін), запах вихлопних труб, скейти кислотних кольорів, цицьки мадам Ернест, моєї вчительки математики, математика як така, без цицьок мадам Ернест, моя супербабця Одет, моя мати (більшість днів).

Крім того, здається, я помер.

Переважно не маю звички розповідати про своє життя, але якщо ви вже тут, то чому б не пояснити вам, хто перед вами та що зі мною трапилося.

Живу я сам з матір’ю. Звати її Тельма. Так ось, разом із нею я прожив свій останній ранок. Я міг би сказати вам, що це був надзвичайний ранок: ми чудово провели час, обнялися і сказали одне одному ніжні слова. Насправді все відбулося інакше: звичайний нудний ранок, зрештою, це ж цілком нормально. Неможливо проживати кожну годину кожного дня, немов останню – надто виснажливо. Живеш та й годі. Отакий плин нашого з мамою існування.

Отже, як подумати, сам собою ранок був чудовим. Прекрасно розумію, що в мами зовсім інша думка стосовно цього, знаю, що вона обов’язково прокручуватиме в голові кожну подію тих кількох хвилин, питатиме в самої себе, що вона могла б зробити, що могла б змінити. У мене є на це відповідь, і тут ми з мамкою згоди не дійдемо: нічим не можна було зарадити.

Відповідь може видатися дивною, коли знаєш, що проведений спільно ранок означав тільки те, що мама намагалася витягти мене з ліжка, а сам я гарчав, пручався і знову гарчав. Таким усе сприймалося з боку. І таким воно мені все й видавалося. Але тепер я можу відступити подалі й поміркувати над своїми почуттями. Незрозумілі подразники, мозкові поколювання відчуваються тільки тоді, коли вже нічого більше не лишається. Тягар звички. Щастя від звичок. Постійна радість від родинних ритуалів. Щоденні дрібнички, які виховують нас і змінюють усе.

Той ранок був сповнений ритуальних ласощів. Рипіння дверної ручки в кімнаті будить соту частку моєї свідомості та сповіщає про початок наступного дня. Мама переступає поріг, наближається до мене і гладить мене по голові, проводить рукою від лоба до потилиці – тільки так, і ніколи – в зворотному напрямку. «Добрий день, сонечко, час уставати, серденько», – шепоче мама так, ніби я й досі був дво- або трирічним хлопчиком. Мить, що зависає між сном та пробудженням, летаргійний стан, коли переплітаються між собою мрії та дійсність. Потім скрип ролетної штори, що відкривається, сонячні промені, що різко падають мені на обличчя. Я щось бурмочу, відвертаюся та ховаю голову під подушку. Перша мамина спроба розбудити мене. Обійми Морфея не хочуть відпускати, я знову поринаю в сон, а потім навіть не пригадаю, що мені наснилося. Друга спроба: голос мами стає менш солодким, більш наполегливим, суворішим. Як і щодня. Вона теж добре знає цей ритуал. Той самий упродовж мало не тринадцяти років. Хай це й обернулося на рефлекс, але нам із нею вдавалося визначати, яким буде настрій цілого дня, спираючись лише на те, в який спосіб пролунало певне слово, як довго з горла напівсонного підлітка видобувалося ведмеже гарчання. Настрій того дня веселий. Субота, і ми про це знаємо. В нас попереду багато часу, навіть якщо мама вважає, що це не так. Я обізнаний із програмою дня, адже добре знаю свою матір: вона завжди будить мене трохи раніше, аби я встиг скинути із себе рештки сну.

Зроблю невеличкий відступ, бо знаю, що ви мені зараз скажете: однак дивно, що хлопчина, якому заледве виповнилося дванадцять з половиною, послуговується такими складними словами, чи не так? Хай там як, для моїх однокласників з 3-С класу колежу Поля Елюара це якось зашкварно (себто дивно – пояснюю тим, кому за сорок). Зашкварно вчитися в третьому класі, коли тобі дванадцять з половиною років4. А от мені на це начхати, я так розмовляю та й край – інакше не виходить; і в колежі постійно глузують із моїх мовних зворотів та обзивають галімим ботаном, а тому щиро дякую, ви хоча б не починайте…

На чому я зупинився? Ага, точно, я вам розповідав про себе. Уже кілька днів я хотів – потребував – поговорити з мамою про дівчину, яку зустрів на футболі; саме так, існують дівчата-футболістки, і серед них навіть трапляються гарненькі, годі бути рабами упереджень. Я чекав на відповідний момент. Ми з мамою такі сором’язливі. Не виставляємо напоказ свої почуття. Радше схильні їх приховувати. Відповідний момент для розмови з мамою не може припадати на робочі дні. Вона приходить додому виснажена після роботи, неохоче відводить погляд від екрана смартфона, постійно вирішує щось «термінове». Хотілося б мені знати, що може бути термінового в людей, які займаються шампунями від лупи…

Отже. Я подумав, що в такий звичайний ранок звичайного вихідного дня момент був пречудовий. Мені зовсім не хотілося, щоб мама почала надто перейматися, кіпішувати, уявляючи мене одруженим, тобто не хотілося зайвих церемоній. Невимушена розмова, усі вдають, що нічого не сталося – та й по всьому. А тому, коли я підійшов до мами, а вона відштовхнула мене, нібито якийсь бур’ян із дороги, то я дуже образився. Мама каже, що я трохи сангвінік. Не знаю, що це означає, либонь, те, що я зануда. Або просто вразливий. Або вразливий зануда. Утім, яке коріння, таке й насіння – так каже бабця Одет, – і хай це слугує мені виправданням, бо мама теж надзвичайно вразлива. Я не сказав, що вона нудна – це ви так подумали, зізнавайтеся.

Тож я засапався, як бичара, і втік, як фурія. Схотілося надокучити їй, доки вона розв’язувала по телефону робочі питання. Це ж суботній ранок, треба натякнути в той чи інший спосіб, що у вихідні люди не працюють. Знаю: мама ще й досі нервує, коли бачить, що я зникаю за рогом вулиці. Свідомо чи ні, вона пришвидшує крок – боїться спустити мене з ока. Тож я дременув, хотів обігнати її на повороті вулиці Реколет та сховатися біля входу в сад Вільмен, тоді вона б здрейфила й перестала говорити по телефону.

А потім усе відбулося надто швидко, навіть не знаю, що власне трапилося. Та ні, думаю, таки докумекав, я ж не дебіл. Я летів надто скоро, це ж зрозуміло. Послизнувся. Сталася дурна помилка. Ніколи мене так не заносило, мій скейт завжди мене слухався. Я підніс голову й відразу побачив вантажівку, що мчала в мій бік, почув гудок автомобіля – і все поринуло в темряву.

Повна відключка.

Прошу зауважити, що, всупереч тому, що я завжди собі уявляв, події мого життя не пронеслися в свідомості за кілька сотих секунди. Я лише побачив фари бісової вантажівки та встиг подумати: ти дивися, фари включені, а надворі – білий день.

Така собі тупенька думка наостанок.