Читать книгу Кімната чудес - Жульєн Сандрель - Страница 5

– Якого біса Тельмо де тебе носило я дзвонив тобі разів п’ятдесят це геть непрофесійно ти могла б мені хоча б передзвонити чорт забирай не змушуй мене так нервуватися сподіваюся ти внесла всі зміни до презентації якщо ні доведеться відсиджувати ще довбані п’ятнадцять хвилин тільки я вже не буду тебе захищати серденько.

Видих. Уперше.

– Я теж тебе люблю, Ж.П. Добрий день, до речі.

– Та пішла ти. Тобі навіть не соромно. На щастя, я тебе обожнюю і годен зробити все заради тебе.

Чолов’яга завжди починає говорити одне, а закінчує зовсім іншим. З глузду можна з’їхати. Після розмови з ним дрібні офісні клерки ніяковіють, просто не знають, що їм далі робити з його суперечливими вказівками. Я вивчила певні матеріали і тепер упевнена, що Ж.П. – збоченець нарцисичного типу. Той, хто завжди збиває жертву з пантелику хитромудрими запитаннями, а тоді вітає її зі вдало виконаною роботою, натякаючи при цьому, що вона – бездарне лайно.

– Тримай, це остаточна версія презентації, – сказала я йому, передаючи флешку.

– Всю ніч очей не зімкнув через тебе. Тобі непогано платять, могла б і забути про такі речі, як вихідні, якщо в понеділок маєш зустрітися з великим босом. Ясно?

– Як білий день, Ж.П. Присягаюся: це більше не повториться.

Гримаски, погляд скоса, кривляння засоромленого, але водночас нахабного дівчиська… Чи не найкращий спосіб побороти збоченця – пристати на ту саму гру та спантеличити поведінкою, що аж ніяк не відповідає змісту сказаного.

Ж.П. швидко переглянув презентацію та широко мені всміхнувся. Я добряче попрацювала й прекрасно про це знала. Йому немає за що мене ганити.

– Чудово впоралася, міс. Ти жахлива, але крута. Коли я кажу «крута», то маю на увазі твої робочі характеристики, звичайно, щоправда, твій термін придатності, як на мене, добіг кінця, це між нами, га-га. Жартую, адже ти в курсі: я від тебе шаленію, наймиліша МІЛФ9 із тих, що я знаю. Пожартували й годі, на нас чекають, знімай штани – зараз хтось когось відпердолить, га-га.

Не переймайся, Ж.П., я не ображаюся на тебе, але вже упродовж двох років записую на свій iPhone всі милі слівця, що ти й подібні до тебе типи відпускають на мою адресу або на адресу інших жінок. Адже я не вчора народилася.

Разом із Ж.П. ми рушили ліфтом на восьмий поверх. Кожна людина, яку ми перестрівали, для годиться бажала нам триматися. Пан великий бос – гроза нашої спілки, ба більше, її легенда. Залізна рука в залізній рукавиці, як кажуть його колеги ГВД10 з КАК 4011, мерзотний поганець, на думку співробітників-поляків з «Гегемонії» (їхні заводи недавно позакривали), великий начальник, зовсім незнайомий широкому загалу, й водночас напівбог у фінансовій царині, тож його слід поважати, а головне – з ним не можна сперечатися. Інакше можна наразитися на громи й блискавиці диктатора сучасності.

Утім, я ніколи не боялася його, бо все ще пригадую уроки власної матері. Вона завжди казала, що людину, якій вдалося справити на мене враження, треба уявляти в смішній ситуації, а не створювати з неї культ особистості. «Хоч би ким вона була, хоч яка впливова чи пихата була ця особа, просто уяви, як вона сидить собі в туалеті, й усе стане на свої місця в твоїй голові, донечко: це ж така сама людина, як і всі решта, адже вона має такі самі життєві потреби, а також такі самі права й обов’язки, що й усі інші, тож не забувай про це».

За десять хвилин ми прослизнули у конференц-зал. Зо тридцять осіб сиділи з траурними мінами. Зрештою, це так природно: ми обговорюємо косметику, тема дуже серйозна. На подібних зборах завжди присутня ціла юрба статистів, які лише вдають, що слухають, а насправді відповідають на електронні листи або роблять вправи з онлайн-курсів у своїх ноутбуках. Вони ніколи не втручаються, але завжди згідні з великим босом, а їхній натхненний вигляд свідчить про цілковиту підтримку шефа під час його промови. Якщо виступає жінка, вважається гарним тоном, щоб вона була одягнена в коротеньку спідницю, носила туфлі на високих підборах, а в макіяжі використовувала продукти рідної компанії: туш «Мільярди вій», помаду «Суперчервона», тіні для повік «Вінтажний Шик», лак для нігтів відтінку фуксії «Свято в Нью-Йорку», лімітований випуск. Необхідний мінімум.

Пан великий бос полюбляє жарти щодо наших клієнток (він поблажливо називає їх «Мадам Мішю»12), а також щодо рекламних моделей з нашої фірми, яких охоче порівнює з курками, крім того, вимагає від нас, аби ми звільняли їх за перших проявів вікових змін; він також кепкує з працівників заводів, які нібито б’ють байдики, з чорноробів, що мали б бути щасливими лише з того, що мають бодай якусь роботу, та й узагалі, на його думку, їх треба міняти на азіатів, бо вони примудряються витрачати на життя лише один євро на день; глузував із керівничок маркетингу, що вставляють, ні сіло ні впало, англійські слова, коли їм бракує аргументації. Пан великий бос – справжній жартівник. Зрештою, зал вибухає сміхом – ось вам і доказ.

Починаю презентацію та незабаром помічаю: пан великий бос навіть не слухає. Він зі хтивою посмішкою тарабанить у своєму айфоні. Неважко уявити, що він там роздивляється. Вирішую перервати промову. Я цілу ніч мордувалася з презентацією, і все задля татка смурфа й великого боса.

Якщо він і слухати не зволить, навіщо тоді продовжувати? Дехто вже відкашлюється, хтось витріщається на мене: не можуть утямити, що це я тут улаштувала, адже згідно з правилами, хоч як би шеф ставився до промови, спектакль треба продовжувати – the show must go on, darling.

Тиша стає нестерпною, тож головний виконавчий директор відривається від свого заняття й здивовано втуплює в мене очі. А тоді підводиться й кладе смартфон на стіл.

– Скажи-но мені, Тельмусю, що тут коїться?

– Презентація підготовлена для вас, а ви навіть не слухаєте. Отже вирішила перерватися, щоб дати вам змогу вирішити всі термінові справи.

– Виконавчий комітет – перед вами, крім того, щонайменше двадцять найвпливовіших людей нашого підприємства слухають вас. Презентацію влаштовано не лише заради мене, крім того, мені не подобається ваш тон. Продовжуйте.

Вагаюся. Дивлюся собі під ноги. Мушу опанувати себе. Погодитися, не моргнувши оком. Аж раптом:

– Хто з присутніх міг би переповісти зміст початку презентації?

Присутні пожвавлюються. Глумливі посмішки. Перелякані погляди.

– До чого ви ведете, Тельмусю?

– Я вам не Тельмуся. Чудово, продовжимо.

Веду презентацію з того місця, де зупинилася, але відчуваю: пан великий бос щось обмізковує. Він перериває мене на півслові.

– Ні, продовження не буде. Ви не підготувалися до презентації. Це все на любительському рівні. Зайдіть до мене, коли хоч трохи попрацюєте над темою. Мені здавалося, що я знаю, яка ви жінка, Тельмусю, такою ви мені й подобалися. У вас є діти, Тельмусю?

Спливає видіння. Недоречне, несподіване, власне тут, на роботі. Луї. Вантажівка. Лікарня. Прожени ці думки, швидко.

– У мене є син, пане директоре, проте не бачу жодного зв’язку зі сказаним. Тож якою саме жінкою ви мене вважаєте? Не хотілося б повторюватися, але я не ваша Тельмуся.

– Ви жінка, що дбає передовсім про власну кар’єру, ладна на все заради успіху – сподіваюся, ви розумієте, про що я кажу. Це ж прекрасно, ніхто у нас тут не нарікає на такі речі.

Знову хтива посмішка. Стриманий сміх у залі. Подумки крокую вздовж каналу Сен-Мартен. На годиннику 10:31. Луї намагається заговорити зі мною. А я балакаю по телефону. Для мене кар’єра – понад усе. Пан великий бос має рацію. Відчуваю, що мене ось-ось знудить. І я розплачуся. Пан великий бос веде далі.

– Мене лякають жіночки, які цілими днями ледарюють, – я не маю на увазі, звичайно, тих, хто купують нашу продукцію. Думав, що ви не така, що ви душею та тілом віддані нашій компанії. Виявляється, що я помилявся. Може, вам слід було менше часу няньчити дитину, а більше – працювати над презентацією? Збори закінчено, Тельмусю.

Він підводиться. У мене всередині закипає глухий гнів.

Няньчити дитину. Згадую, як ще вчора сиділа біля ліжка Луї. Як няньчила свого понівеченого підлітка. Докладала всіх можливих зусиль, аби бути йому корисною. Намагалася стримати відчай, проте захисний панцир уже не допомагав. Згадую Луї в його перший день у школі. Як няньчила свого хлопчика. Запихала його улюблену шоколадку в портфель, разом із папірцем з намальованим червоним серцем: хотіла заспокоїти його, запевнити, що я поруч, назавжди. Згадую, як в пологовому будинку тримала Луї на руках. Як няньчила своє немовля. Самісінька. Почувала себе поганою матір’ю, бо не вміла його правильно нагодувати. Груди боліли, але всі зусилля були марними. Луї почав утрачати вагу – мені запропонували годувати з пляшечки, але я вперто відмовлялася. Продовжила спроби. За два дні Луї нарешті взявся смоктати молоко, а я розплакалася. Авжеж, няньчити дитину.

Покидьок. Та він гадки не має, про що балакає. Прямую до нього та роблю те, що вже давно варто було зробити. Усім жінкам нашої компанії настав час вчинити так само. Рішуче зупиняюся перед диктатором, загороджуючи собою прохід. І заліплюю йому гарного ляпаса.

Ляпаса з великої «Л».

Надзвичайного ляпаса.

Суперляпаса.

Найкращого з ляпасів.

Витівка обійдеться мені дуже дорого. Мене звільнять, знаю. Але як це було круто! Збіса круто було заліпити йому такого ляпаса! Головний покидьок нашої компанії ошелешено втупив у мене очі. Підніс руку до щоки, посміхнувся мені та кинув, ніби ні до кого не звертаючись:

– Звільніть мені цю.

Я відповіла дуже просто:

– Із задоволенням, пане директоре.

Коли виходила із залу, почувала себе на диво незвично. Спочатку думала, що розревуся. Проте всього-на-всього розсміялася.