Читать книгу Кімната чудес - Жульєн Сандрель - Страница 4

Мені дозволили піти з лікарні в неділю ввечері. Працівники закладу не хотіли відпускати мене в суботу, бо мусили за мною спостерігати – це офіційно. Але, гадаю, більше за все побоювалися, щоб я чогось не втнула. Утім, вони мене погано знали. От ніколи навіть не подумала б накласти на себе руки. Інстинкт самозбереження ввійшов у мою плоть і кров. Навіть у найсумніші хвилини я здатна опанувати себе. Такі думки снували в моїй голові після ДТП. Уже був час ступати на стежину боротьби. Це була моя стихія. Справжня войовниця. Боєць. Це ж прекрасно, прошу пані, Луї потрібна ваша підтримка. Адже люди, що оточують хворого в комі, можуть вплинути на зміну його стану. Певна річ, гарантій ніяких немає, але Луї такий молодий. У його віці легше з цього виборсатися. Позитивний перебіг хвороби часто стає можливим, коли медперсонал ретельно дотримується правил догляду, а молодий пацієнт не перериває лікування і його оточують люди, що своєю любов’ю допомагають подолати труднощі.

Отож в неділю я вийшла з лікарні з надією в серці, а втім, із відчуттям близькості смерті в душі. Збоку здавалося, що я вирішила боротися разом із сином, та й самі медсестри підштовхували мене до цього. Особливо одна чарівна білявка, що нагадувала Софі Даван8; я ладна була повіряти їй чи не найпотаємніші переживання просто перед камерою. Але в глибині душі бринів мерзенний голосочок (перед тим, уночі, я залізла в Google, який охоче надав мені безліч нищівної інформації щодо коми), він нашіптував мені: «навіщо це тобі?», «3-я стадія коми безнадійна», «згадай Мікаеля Шумахера, це ж тривало роками», «а якщо він прокинеться із синдромом замкненої людини?», «а якщо взагалі не прокинеться?». Ось так, упродовж кількох секунд мене кидало від цілковитого відчаю до непереборного оптимізму, а працівники лікарні побоювалися за стан моєї психіки. Мені хотілося сказати їм, щоб вони не хвилювалися, що я така, як завжди, лише сьогодні – ледь не на межі, але навряд чи це могло їх заспокоїти, тож треба було й справді йти геть, аби зовсім не збожеволіти.

Мені дозволили відвідувати Луї, проводити з ним цілий день. Мій хлопчик просто заснув. Я мусила дочекатися, коли він прокинеться, відвернеться та промимрить, що його розбудили зарано в неділю. Все віддала б, аби знову почути синове бурчання, що зазвичай так мене дратувало. Але цього не сталося. Не сталося, та й годі. Апарат вирівняв його дихання, а втім, лише тулуб здавався активним. Удень я годинами сиділа й тримала його руку у своїй. Масувала долоні, пальці. А також ноги – помалу й довго. Мене заспокоювало те, що він поруч. На обличчі можна було пестити лише щічки. Тож я заплющувала очі й мені здавалося, ніби бачу ямочку, що так прикрашає його, коли він усміхається. Я ридма ридала. Сльози котилися по його руках, по моїх. Мабуть, це все нормально. Проспівала кілька колискових. Разів десять промуркотіла його улюблену пісеньку – навіть у дванадцять років він просив заспівати її. Я сама придумала мелодію та слова. Безперечно, не така вже й милозвучна, безперечно, не найкраща колискова на світі. Безперечно, найгарніша з усіх, на думку мого сина, і на мою – теж.

Сонце сіло за обрій. Мені стало лячно. Треба було повертатися додому, до нашої оселі – цього я боялася найбільше. Упритул зустрітися з ним без нього самого. Відчинити двері, відчути запаморочливий аромат підліткових парфумів, якими він щоранку напахував себе, зібрати брудні речі, що він розкидав їх за своєю звичкою в коридорі перед пральнею. Щось з’їсти. Піти спати. Не заснути. Напередодні мені прописали снодійні, крім того, я була виснажена, тож мені вдалося зануритися в сон без сновидінь. Але перша ніч без нього буде інакшою. Щойно про це згадала – почала чимдуж опиратися: вдавала, що не чую, як медсестри вже кілька хвилин натякають, що вже час іти й мені не можна лишатися в лікарні. Одужання може затягнутися. Треба бути сильною заради сина. Я довго цілувала Луї, шепотіла слова, зрозумілі лише йому та мені, а тоді підвелась і вийшла з кімнати, а позаду зосталася моя дитина та все наше попереднє існування. Попереду на мене чекали виклики майбутнього життя.

Вирішила пройтися додому пішки: після задушливої атмосфери лікарні подихати свіжим повітрям не зашкодить. Я проштовхувалася крізь натовп парижан, які повиходили на недільну прогулянку, і за кількасот метрів почала міркувати про шофера вантажівки, що поламав мені життя. Поліцейські вже навідувалися до мене. Перед тим лікарі відрадили їм проявляти наполегливість, проте вони відповіли, що рано чи пізно треба буде провести допит. Отже, поліцейські повернулися пізніше, і ми розмовляли хвилин десять. Я повинна була описати ситуацію такою, якою її бачила, тобто мені небагато вдалося пояснити. Але я вимагала справедливості, жадала помсти, тож зосередила свій гнів на водієві вантажівки. Поліцейські з розумінням поставилися до цього, їм вдалося вгамувати мій порив добитися для винуватця довічного ув’язнення та запевнили: опитування триває, багато свідків змогли докладно описати випадок, записи камери відеоспостереження за дорожнім рухом приєднали до справи, тож справедливість, без сумніву, переможе. Хоча один із них додав, що йшлося про нещасний випадок, і мені слід враховувати, що водієм вантажівки була жінка, мати двох малолітніх дітей, яка теж хвилювалася, перебувала у стані шоку, а висновки опитування могли мене далебі засмутити: свідчення збігалися в тому, що Луї, вочевидь, утратив контроль над скейтом, і навіть уся добра воля цілого світу не змогла б запобігти зіткненню; також скидалося на те, що відповідальність жінки за кермом буде вельми обмеженою. Я відразу зайшлася звинувачувати поліцію в необізнаності, з криком доводити, що все це неправда, мій син тут аж ніяк не винний, а ця наволоч – спритна маніпулянтка, коли їй вдалося так легко переконати їх у тому, що вона ні за що не відповідає, а самі вони – копи пархаті й справжні козли; я обдаровувала їх також іншими лайливими словами, що мені тепер уже важко перенести на папір. Тож я розгнівано стовбичила перед ними, коли в кімнату зайшли Софі Даван вкупі із санітаркою і почали заспокоювати мене, тоді я впала в обійми телеведучої, а згодом – на холодну підлогу, вкриту зеленим лінолеумом, і важко розридалася. Поліцейські спокійно запевнили мене, що не будуть враховувати мої нещодавні слова та дії, позаяк вони не відповідали тому, що я насправді думала, побажали мені тримати удар і вийшли. Я втратила не тільки майбутнє для свого сина, а й власну гідність. Я довідалася, що водієм була жінка, також мати, а я бажала їй усього найгіршого, проте не знала нічого про її власне життя.

Я метельнула головою та попрямувала до набережної каналу Сен-Мартен. За п’ятнадцять хвилин буду в себе вдома. У нас вдома. Сама.

Пройшла кілометр, і спрацювали давні рефлекси. Поглянула на циферблат годинника, там і досі 10:32. Марні сподівання. Правою рукою почала намацувати мобільний телефон, про який навіть не згадала зі вчорашнього дня, а такого не траплялося зі мною вже… та ніколи не траплялося. Узялася нишпорити рукою в переповненій сумочці та зрозуміла, що смартфона там не знайду: згадала, що він вилетів у мене з рук під час аварії.

Зупинилася. Ж.П.! Адже я спілкувалася з Ж.П. Я так йому й не передзвонила, жодного разу не згадала ні про нього, ні про заплановану на завтра бісову презентацію, яку готувала для великого боса. Я повинна була працювати над презентацією в неділю, а неділя – це сьогодні. Ж.П, мабуть, запанікував через те, що я не далася чути. Запанікував з приводу презентації, звичайно. Його геть не хвилювало, що там відбувається з моєю скромною особою. Цікаво: що саме він почув під час аварії? Які звуки долинали до нього через слухавку, а може, телефон уже був поламаний? Пригадала, що відчувала в ту мить і дійшла висновку: телефон одразу розбився. Ж.П. нічого не чув. Певним чином це мене заспокоїло, бо аж ніяк не хотілося, аби мене роздивлялися зі вдаваним співчуттям співробітники в «Гегемонії». Врятувати мене могла лише робота. Якщо буде покінчено з кар’єрою – мені гаплик. За всяку ціну треба зберегти бодай дещицю нормального життя. І надалі бути Тельмою – керівником маркетингу у відділі технічних шампунів. Не дати себе поховати під личиною Тельми, в якої дитина лежить у комі.

Попри всі намагання зосередити думки на Ж.П. і самій роботі, видива того, що трапилося під час аварії, і надалі зринали в пам’яті; відчула власний крик, до горла підступила хвиля нудоти – не годна була стриматися, виблювала посеред самої вулиці. Прокашлялася, декілька разів гикнула. Старша пані з песиком, аби мене уникнути, перейшла на протилежний хідник. Славнозвісна паризька взаємодопомога.

Я опустилася на сходинки, що вели до входу в якийсь будинок, треба було відсапатися, заспокоїтися, відсторонитися від галасу та відчаю. Як довго я просиділа так серед вулиці? Достатньо, аби руки, вуха та щоки вже не відчували пощипування холоду.

Потім знову в голові почали снувати певні думки. Я надовго замислилася над новими цілями на найближчий час. Не можу рухатися уперед безцільно. Так було завжди. Після аварії будь-яка попередня мета виявлялася морально застарілою. Треба встановити нові орієнтири. Отож я склала собі список – коротенький, але насправді ударний, – що допоміг би мені розподілити зусилля та енергію в наступні дні. А далі буде видно.

Мета номер один: вивести Луї з коми.

Мета номер два: працювати, як і раніше.

Тої ночі, що я так її побоювалася, мені таки вдалося годинку здрімнути, решту часу просиділа над презентацією для великого боса. Щойно тільки сідаю за комп’ютер, як мене відносить течією: цілий світ навколо перестає існувати.

А мені лише того й треба. Притлумити, запаморочити свідомість за допомогою посиленої праці, аби не думати про Луї.