Читать книгу Кімната чудес - Жульєн Сандрель - Страница 7

Я прокинулась у власному ліжку. Голова, здавалося, ось-ось вибухне, хотілося виблювати й сховатися в мишачу нірку, я почала помалу пригадувати події попереднього дня. Мене охопив нестерпний сором. Сподіваюся, що не спіткала вчора жодного сусіда, аж раптом уторопала, що й гадки бісової не мала, яким чином мені вдалося піднятись у власну квартиру. Мої пригоди завершилися біля входу в наш дім – здається, усе відбувалося саме так, проте мушу визнати: мої думки плуталися. Я повільно піднялася з ліжка. В голові паморочилося. Вдалося зробити кілька кроків, виповзти зі своєї кімнати й причалапати до вітальні.

Посвист, підскік, поворот. Мама.

Підперезана кухарським фартухом, тримає пилососну штангу в правій руці; лівий кулак підпирає стегно – матусина фірмова поза, ознака нетерплячки.

– Який у тебе вигляд, донечко, на тебе ж глянути страшно!

– Доброго ранку, мамо. Що ти тут робиш?

– Розважаюся собі, як бачиш. Вирішила прибрати в цьому свинарнику. Я здогадувалася, що ти трохи попустила себе, але те, що мені відкрилося, – годі було собі уявити. Ледь не закликала сюди тих двох красунь із телебачення, що приїздять наводити лад у безнадійних випадках.

Я оглянула кімнату: авжеж, вона мала рацію. Вимовити слова «ти маєш рацію» було понад мої сили, тож я нічого не відповіла та повалилася на диван, прихопивши пледа та загорнувшись у нього.

– Ага, до речі, не шукай свого пійла, я все повиливала.

– Що ти зробила?

– Повикидала.

– Чорт забирай, мамо, це не пійло, ти щойно кинула у смітник кілька сотень євро.

– Добирай слова, доню. Не важливо, скільки воно коштує, подивись на себе, годі вже. Беру все у свої руки.

– Ні, ти не братимеш нічого у свої руки, ти даси мені спокій. Якщо мені заманеться подеколи випити пляшечку вина – це вже моя справа. До того ж ти не моя покоївка. Прошу тебе, мамо, йди собі додому.

– Забудь про це. Я лишуся тут.

– Ти смієшся з мене чи що?

– Невже на моєму писку так і написано, що це жарт? Ти бодай здогадуєшся, що могло спіткати тебе вчора? Ти була п’яна в дим – будь-хто міг би зробити з тобою, що завгодно. Коли водій висадив тебе й ти собі гепнулася, у тебе були ключі, тож якби повз проходив якийсь збоченець, лише Бог знає, що той міг би тобі заподіяти. Цілий вечір я чекала на тебе на сходинках будинку. Мов та неборачка. На щастя, твої сусіди впізнали мене й не прогнали геть. Бачила, як ти завалилася біля входу – боляче було дивитися на це. Важко спостерігати за тобою, коли ти в такому стані, Тельмо. Я вже кілька днів поспіль стежу за тобою. Боюся за тебе: ти змарніла, літрами п’єш вино, худнеш на очах. Знаю, що ти цілими днями сидиш у лікарні. Спочатку я собі думала: ти стільки всього робиш заради сина, і це прекрасно. Але ти занедбала себе – усі це бачать. І ніхто не виграє від того, що ти помалу заженеш себе в могилу. От кинеш усе напризволяще – де тоді Луї знайде сили боротися, як ти вважаєш?

– До біса, мамо, ти не розумієш: не прокинеться він уже ніколи! З чим мені боротися? Я здатна боротися, коли переді мною стоїть ворог. А тут – нікого! Вони перервали терапію, але нічого не сталося, чорт забирай! Нічогісінько! Ти хоча б тямиш, до чого я веду? Якщо за місяць нічого не станеться з його мозком, вони все припинять. Відключать його. Кінець. Гаплик. Мені й самій уже гаплик. Подивися на мене, що ти бачиш? Ти ж сама сказала: самотнє нещастячко. Порожнє місце.

Мама підійшла до мене. Сіла на диван зовсім близько. Поклала руку на плече. Либонь, упродовж останніх десяти років ми зовсім не торкалися одна одної. Мимоволі я подалася назад, але не відкинула її руки.

– Неправда. Це не так. Ти варта значно більшого, ніж тобі здається. Та хіба ж ти це розумієш? Тобі треба вийти з пастки самозаперечення, до якої сама себе загнала. Я тут, поруч із тобою. Луї теж тут, а лікарі не брешуть. Вони й надалі наглядають за нашим хлопчиком, тож надія є. Тельмо, ти сильна жінка. Давно тобі цього не казала, але я пишаюся тобою. Ти стала справжньою жінкою.

– Фігня це все.

– Перестань, чорт забирай, у мене є своя голова! Ти не спроможна читати мої думки, тож дозволь мені висловитися. До наступного розпорядження оселяюся в тебе.

Підхоплююся, обурена їдкою тирадою.

– Про це не може й бути мови!

– Мене не цікавить твоя думка. Я вже виготовила зв’язку ключів, поки ти спала.

Мені забракло сил боротися далі. Тільки не зараз. Хай уже буде, як є, а я знову лягаю на диван. Мати встає, і мене заколисує гурчання порохотяга. Ось мені знову так само тринадцять років. І так болить голова…

*

Того дня, вперше після аварії, я не відвідала Луї. Проспала цілісіньку днину. А коли прокинулася, мама вже поралася на кухні, звідки долітав знайомий запах. Аромат Півдня.

Моя мати походить із південного сходу Франції, і хоча жили ми з нею в Парижі, проте частенько навідувалися під час канікул на варське узбережжя до тітоньки Одилії, що померла п’ять років тому. Сестри Одетта й Одилія (ото вигадали!) й справді були нерозлийвода. Близнючки. Я обожнювала тітоньку Одилію: вона завжди готувала смачні страви. На святкову вечерю 14 липня15 нам подавали суп із базиліком, а потім ми спускалися зі старовинної частини міста Єра в центр, аби подивитися на феєрверки, а в роті лишався овочевий присмак. Гадаю, я була тоді щасливою. Я зрозуміла, до чого веде мати цього вечора. Запах того супу впізнаю серед тисячі. Це літня страва, а сьогодні лише 19 січня. Ну то й що, я страшенно голодна.

Відразу впало в очі, що в квартирі чисто. Мати ніколи не була гарною господинею, тож неважко було здогадатися, що вона скористалася послугами Франсуази, яку зазвичай я сама запрошую для прибирання. Я на це нічого не сказала й сіла собі за кухонний стіл. Дві тарілки, дві склянки. Налаштовувала себе на вечерю вдвох. Лише кілька днів тому годі було уявити такий жах. Ще одне безглуздя, зрештою все й так пішло прахом. Мати всміхнулася, спитала, чи добре мені спалося, від її слів війнуло надокучливим базиліком, і мене відкинуло на тридцять років назад. Подіяло миттєво, ніби прустівська мадленка16. Знову я на кухні нашого помешкання в кварталі Бют-о-Кай, на столі парує гаряче какао, мати всміхається до мене й лунає звичне запитання: «Чи добре спалося моїй солоденькій кицюні?» Мати завжди називала мене солоденькою кицюнею. Подібних слів вона не вимовляла вже сто років.

Таким був день великих починань. Або ж день відродження.

Я вирішила поступитися й просто відповіла: «Так, мамо, дякую».

Breaking news17

Ну що ж, мені дуже шкода, бо я пошив вас у справжні дурники. Здається, що я таки живий. Не в найкращій формі, але живий. Якби це була програма на BFM TV, на червоній стрічці читалося б: «Головні новини: він живий». Щоправда, мені нелегко було усвідомити цей факт. Я не одразу почав щось розуміти. Як так сталося, що ви вже знали, що я живий? Ви мене випередили, так нечесно.

І тепер вам, мабуть, цікаво, чому я сказав, що помер? Насамперед ви просто неправильно прочитали. Я ніколи й не стверджував, що помер. А вдався до ораторських прийомів: коли хтось хоче похизуватися, то так і балакає – як книжка пише. Завжди казав «здається». Але так воно й було. Насправді ж сам не знаю, де перебував увесь той час. Уже казав, що пригадую фари вантажівки, потім з’явилася якась чорна діра і я опинився поза межами справжнього життя. Але не переставав мислити, метикувати. Неначебто це був такий собі довгий сон, тільки без оцих дивних вигадок, як у сновидіннях. Я не плавав у повітрі кролем на спині, мене не переслідували триголові чудовиська в замку Сплячої Красуні, не було інтиму з Дженніфер Престон-Конвелл, нічого, нєт, nada, тільки звичайні думки – усе стандартно.

Цілком справедливо з вашого боку було б спитати, звідки мені тепер відомо, що я не помер. Хотілося б відповісти, що я бачив тунель, біле світло, що Господь покликав мене до себе – а сам він був красивим, випромінював велич, пахнув теплою хмаринкою – й промовив: «Луї, серденько, час твій ще не настав, відправляйся на Землю та повертайся не раніше, ніж за сотню років». Але насправді все відбувалося не зовсім так. Насправді я перебував у світі-сну-що-сном-не-був, тіла свого не відчував, перетворився на дух, на думку. Ні, я не збожеволів, це точно, хоча так мені лише здається, а ви вже зрозуміли, що не слід довіряти моїм словам, коли я кажу «здається».