Читать книгу Кімната чудес - Жульєн Сандрель - Страница 6

Це був провал. Мета номер два зазнала цілковитої поразки. Тепер я була впевнена тільки в одному: мій професійний шлях змінить напрямок. Здавалося, що й надалі почуватимуся вкрай зле, та вже наступного дня тягар із плечей було скинуто і я могла досхочу сидіти біля сина. Переповіла йому свої пригоди, розказала, як присадила свого боса-скотиняку. Відтворила події у відповідній формі, зобразила в особах, що звеселило всіх присутніх медсестер, особливо Софі Даван, яка довірливо докинула, що в лікарні з цим не краще, адже знахабнілі типи постійно швендяють коридорами, а втім, моя історія додавала надії всім жінкам, які щоденно зазнають принижень з боку осіб із підвищеним вмістом тестостерону в організмі. Захотіла розказати про це матері й навіть подумала, вперше за ці роки, що вона б пишалася мною. Але швидко передумала – зовсім не було бажання запрошувати її до свого життя, для мене вона стала персоною non grata. Я дозволила матері відвідувати Луї, але старанно уникала її саму. Постановила, що нестимемо варту по черзі.

Луї й надалі лежав нерухомо. Я вдавала, що не здаюся, пробувала на різні способи потішити його. Лікарі не приховували: він навряд чи відчував що-небудь, але не виключали такої можливості, тому я чіплялася за неї, хай якою малою вона була, та бажала довести синові, що борюся, що не зазнала поразки.

Але коли ввечері поверталася додому, готова змити з себе втому, що накопичилася протягом дня, мене охоплював незбагненний відчай, і я дозволяла собі виплакатися зі склянкою червоного вина в руці, а тоді хилила ще один келих, а потім і цілу пляшку. Згодом уже почувалася краще. Думки блукали далеко, можна було помріяти з розплющеними очима. Часто-густо мені ввижалося, що Луї вчасно гальмує на краю того бісового хідника, обертається, заходиться сміхом та жестом справжнього серфінгіста показує: «все під контролем, мамо». Ми з ним регочемо та прямуємо собі далі, рука в руці, в бік Східного вокзалу. А зранку, у своєму справжньому житті, я прокидалася з неприємним присмаком у роті, ковтала один грам парацетамолу, запивала його кавою, не звертаючи жодної уваги на телефонні дзвінки та електронні листи від матері, й вирушала до лікарні.

*

Минуло три дні після космічного ляпаса, і з наказом про звільнення в зв’язку з істотною провиною в руці я відправилася до адвоката й описала йому ситуацію. Він скривився та повідомив мені, що я вскочила в справжню халепу… а тоді я почала відкривати перед ним свої козирі, старанно сховані перед тим у рукаві: п’ятнадцять років сумлінної та вірної праці в компанії «Гегемонія», завжди схвальні відгуки, десятки піратських аудіозаписів, що доводили звичність проявів сексизму на нашому підприємстві, а також – о диво! – несподіваний лист, в якому одна з небагатьох жінок, присутніх на лиховісних зборах, висловила мені свою підтримку та запевнила, що готова свідчити на мою користь за умови збереження анонімності.

Обличчя мого адвоката проясніло. Я гарно попрацювала, досьє було залізним, ніколи перед тим група на кшталт «Гегемонії» – а її бізнес повністю залежить від довіри, що виявляють до неї жінки цілого світу, – не вплутувалася в сексистський скандал, а це могло коштувати їй бойкоту, десятків мільйонів євро збитків і труднощів із появою в медіапросторі, яких вона ще не зазнавала. Він одразу наготувався обговорювати фінансові питання: гроші дозволили б мені безбідно існувати протягом багатьох років. На його думку, я з легкістю могла б отримати від п’яти до шести тисяч євро, але нам слід брати вище, якщо вдасться добряче переполохати велике цабе.

Тож запис одного з улюблених жартів головнокомандувача було надіслано адвокатам «Гегемонії». Мікрофон підключено, дія починається. Маркетингові групи представляють нову рекламу за участю Дженніфер Престон-Конвелл – акторки, що отримала три Оскари та мала тридцять мільйонів прихильників в соціальних мережах. Пан великий бос нахабно перериває промовця:

– Вона негарно старішає, ваша Дженніфер. Ретушування у фотошопі коштуватиме нам маєтку. На мій погляд, їй би не зашкодила невеличка ліпосакція.

Пауза. Усі відчутно ніяковіють. Тиша. Пан великий бос вибухає реготом.

– Ну як можна мати такі маленькі цицьки та водночас таку величезну дупу? Збільшіть їй груди, відшліфуйте задок – цього разу ще так-сяк. Але наступного разу – більше наснаги, сонечко. Інакше потонуть наші продажі засобів для тіла, а ви – разом із ними.

– Це джекпот! – вигукнув мій адвокат, а його очі зблиснули хижими вогниками.

*

Група медиків вирішила припинити терапію Луї на дев’ятий день. Інфекція більше не розповсюджувалася, гематоми розсмоктувалися. Мені хотілося вірити, що справи Луї йдуть на лад, але лікарі тлумачили, що необхідно оцінювати справжній стан його свідомості, адже тепер кома штучно не підтримувалася. Саме зараз ми дізнаємося, чи існують ознаки його пробудження. «– Як скоро ми про це дізнаємося? – За два дні ситуація проясниться. Терпіння вам та мужності».

*

Очікування ставало нестерпним: два дні мені вдалося якось проіснувати, але я ридала, де тільки можна, весь час. Усе нагадувало про Луї. Про його відсутність. У кондитерській продавчиня віталася зі мною, а я починала вмиватися сльозами, коли бачила макаруни, що зазвичай купувала синові. Вмикала радіо й не могла витримати навали модних звуків, що сунули на мене в болісній тиші спорожнілої квартири. Йшла вулицею і мало не зомлівала, щойно натрапляла на скейтбордиста. Мусила сідати на лавку та відсапуватися, коли помічала якусь вантажівку. Життя перетворилося на низку випробувань, що годі було подолати.

Щодня головний біль надокучав усе дужче. Я збільшила дозу з однієї пляшки вина до двох. Люди, що працювали в лікарні, звісно, про все здогадувалися. Вони відправили до мене неперевершеного посла доброї волі в особі Софі Даван. Знали, що вона – моя улюблениця, моя слабка струна. Софі намагалася промовляти до мене лагідно, потихеньку підштовхувала до дій, підсувала телефон психіатра, до якого радила звернутися зі своєю проблемою негайно: мій випадок вважався досить поширеним і ще не було запізно. «– Пообіцяйте, що задзвоните до нього. – Так, обіцяю, Софі».

Я йому не зателефонувала. Занурилась у мовчанку. Почувала себе так, ніби з мене викачали всю воду. Адвокат доповів мені по телефону, що наші ставки вже пішли вгору: «Гегемонія» обіцяла збільшити виплату майже до мільйона євро. В його голосі бриніли радісні нотки, а мені було цілком байдуже. Повідомив – та й годі.

У ці дні я почала усвідомлювати ницість власного існування. Поза роботою та справами сина в мене не було нічого. Я була нічим. Моє особисте життя стоншилося до ламкості цигаркового паперу, у мене не було інтимних стосунків з чоловіками вже цілих десять місяців.

Раніше я була доволі привабливою. Радше гарною, ніж непримітною. Тоненькою, метр шістдесят вісім на зріст, мала натхненне обличчя, брунатні очі та густі брови, які не хотіла розріджувати – так мій погляд здавався виразнішим. Моя перукарка називала моє волосся чорною блискучою копицею – так вона мене втішала, бо мені ніяк не вдавалося хоча б трошки підкорити власні кучері, а тому я часто зачісувала їх догори, підколовши олівцем. Пригадую, як підлітком полюбляла підкидати своє темне волосся, крутити його, оголювати шию та відчувати вразливість потилиці, її тремтіння, ба навіть покірність.

На кількох сайтах знайомств я створила власний профіль, показала цілому світові, який вигляд мають мої шия, брови, розкуйовджений шиньйон. Позначила галочкою квадратик там, де йшлося про пошук стосунків без продовження. Мене закидали пропозиціями. Здебільшого це були одружені чоловіки, що остаточно переконувало в ницості чоловічого роду.

У моєму житті єдиними справжніми стосунками можна назвати лише відносини з майбутнім біологічним батьком Луї. Пристрасне почуття оволоділо мною майже на два роки. Але не судилося. Він ніколи не довідався, що став батьком. Я ніколи не намагалася з’ясувати, що з ним відбулося в подальшому. Луї не раз питав у мене про свої корені, мати не раз розпитувала про батька Луї. Вона намагалася заохотити мене до відвертої розмови, але я завжди їй відмовляла. Мене більше приваблювали прості стосунки – виключно у форматі «мати – син», а існування втрьох здавалося нестерпним. Я надавала перевагу неповній родині на противагу повній.

*

Увечері одинадцятого дня керівник медичної служби викликав мене в сімейну кімнату. Олександр Боґран13 – прізвище дуже пасувало йому. Улюбленець всієї лікарні. Охайна зачіска версальського вельможі, разюча усмішка. За інших обставин мені було б приємно лишитися з ним наодинці. Але він мав надзвичайно стриманий вигляд. Та й у самій кімнаті, далебі, в очах ряботіло від надлишку яскравих кольорів. Мені стало лячно. Я собі мовчки сіла, втупила очі в підлогу, міцно прикусила губи, обхопила себе руками – аж кисті перекрутила. Відгородилася від зовнішнього світу.

Отже, лікар удався до пояснень. Поволі. Добираючи слова. І мій світ розсипався на друзки. Луї не виказував жодних ознак пробудження. Група медиків була дуже стурбована. Тепер мені важко згадати всі терміни, якими вони послуговувалися. Луї перебував у так званому вегетативному стані. Але що, власне, це означало? Він дихав, у нього збереглися певні рефлекси, на електроенцефалограмах відображалися сигнали енцелопатії. Чорт, кажіть так, щоб було зрозуміло, хай вам грець! Мене вже починало тіпати. А лікаря – ні, він, либонь, уже звик до поведінки родичів, що мало не впадали у відчай. Тож він мав на увазі, що крива на приладі змальовує певні імпульси, тобто можна стверджувати, що мозок продовжує існувати, але спостерігається хаотичний фоновий шум, а це означає, що нейрони Луї рухаються безладно. Стан надалі критичний. Треба чекати.

Думаю, що саме тоді з моїх грудей вирвався зойк. А може, це сталося тієї миті, коли він вимовив слово, про яке й думати було зась протягом останніх одинадцяти днів? Смерть. Луї міг померти. Я запитала, коли, нарешті, буду знати все. Він не бажав відповідати. Поставила йому питання вдруге, а тоді втретє, щоразу підвищуючи голос. Мені перейняло подих, руки безпорадно блукали обличчям, волоссям, я плакала, безупинно повторюючи: «Цього не може бути». Як божевільна. Олександр Боґран подеколи втручався й докидав: «Мені дуже шкода, прошу пані, не можу вам відповісти». Я напосідала – не міг він так лишити мене напризволяще, мав би знати, коли все з’ясується. « – Нам слід день у день спостерігати за динамікою стану тіла, а особливо мозку. Щоразу, як з’явиться новий симптом, можна буде перевстановити діагноз. – Згідна, але якщо нічого не станеться, коли ви будете вважати, що це – кінець? Чорт забирай, відповідайте! Прошу, дайте-но відповідь, мені конче треба знати! Конче треба знати!»

І я дізналася. Сіла на крісло. Серце калатало. Олександр Боґран поклав мені руку на плече. Я вже не годна була плакати. Місяць. За місяць, якщо стан Луї не зміниться, лікарі обговорюватимуть доцільність продовження лікування, і може статися й так, що вони змушені будуть припинити штучно підтримувати життя мого сина. Якщо за місяць вони визнають, що надії на неврологічне відновлення більше немає, то приймуть рішення не завдавати зайвих страждань, не будуть мучити його, це було б нерозумно, недостойно. А тоді апаратуру буде відключено. Місяць. Довгий місяць. Коротенький місяць. Але не все ще втрачено. «Мужності. Терпіння». Я подякувала, він востаннє запитав мене, чи погоджуюсь із їхнім рішенням, і я відповіла: «Так, звичайно».

*

З лікарні вийшла як уві сні. І раптом чітко почула свист, що його впізнаю посеред тисячі. Свист ковбоя, різкий посвист чабана, яким він кличе свою отару – завжди його ненавиділа. Я повернулася і побачила її: вона стояла й підпирала кулаком стегно, втопивши в мене важкий погляд. Моя мати. Ні, тільки не це. Тільки не сьогодні ввечері. Цього вечора й поготів.

Удала, ніби не бачу її та прискорила ходу. Свист пролунав разів десять, вона кликала мене, як дворняжку якусь. Я спіймала таксі та вмостилася в седан із затемненими вікнами. Вона бігла до мене, розмахуючи руками (мамі минуло 60 років, і вона пашіла здоров’ям). Я ще не визначилася, куди їхати, але не хотілося повертатися додому. Вказала водієві адресу якогось ресторану. В останню хвилину знічев’я вирішила відзначити останній місяць життя мого сина в закладі одного з зіркових шеф-кухарів. Краще не згадувати те, що відбулося того вечора, бо вперше в житті мені довелося стикнутися з відмовою з боку офіціанта. Коли я замовила вже третю пляшку дорожезного вина, мене ввічливо попросили розплатитися та їхати додому. Я сприйняла це як надзвичайну образу. Мої спогади досить розпливчасті, але здається, мене таки спровадили звідти, а сама я повечеряла за рахунок закладу – їм простіше було позбутися п’янюжки, аніж влаштовувати скандал у вишуканій ресторанній атмосфері.

Зловити таксі, аби повернутися додому, мені вдалось не одразу. Кілька автівок зупинилося, але ніхто не наважувався підвезти, зважаючи на мій стан. Та, врешті-решт, благородний лицар, якому так личило лагідне ім’я Мамаду14, підкинув мене додому, висадивши біля дверей мого будинку.

– З вами точно все гаразд, ви впевнені, прошу пані?

– Звичайно, все чудово, пане таксисте.

Машина від’їхала, а я безсило опустилася на підлогу за першими дверима, між домофоном та електрозамком.