Читать книгу Кімната чудес - Жульєн Сандрель - Страница 3

Ніколи не припускала думки, що він помер. Такими створені всі матері. Уявити собі, що дитина може померти, – все одно, що вже поховати її. А поховати дитину просто неможливо. Луї не помирав. Він не міг померти.

Я була в стані шоку. Не знаю, чи це офіційний медичний термін; здається, я чула, як хтось саме так і висловився. Події того ранку відкинули мене в полярну площину, куди все долинало нібито крізь товщу хвиль, а всі звуки та відчуття притлумлював уявний захисний кокон, що оповив мене з голови до п’ят. Складалося враження, наче мені вкололи знеболювальне. Може, так відбувалося через те, що вони дуже швидко ввели в мій організм заспокійливе, а може, через те, що навколо мене вибухали одна за одною бомби.

Емоційні бомби – коли медики пояснили мені, що понапихали в мого сина ліків задля того, щоб він не страждав. «Головне – не дати інфекції розповзтися після ушкодження внутрішніх органів. Існує загроза життю, але зараз неможливо встановити, в якому саме стані перебуває його свідомість після терапії. Слід почекати: дія ліків припиниться, а тоді вже зможемо щось спрогнозувати. Нам дуже шкода».

Сльозогінні бомби – коли в лікарню приїхала мама й почала, зойкаючи, торсати мене, звинувачувати в бездіяльності, безвідповідальності, неуважності. Медикам довелося відтягувати від мене мою власну матір. «Прошу пані, кожен проживає таку ситуацію по-різному, треба поважати почуття доньки так само, як ми поважаємо ваші, адже ми не якісь там йолопи знахабнілі».

Словесні бомби, врешті-решт. Цілі орди нових слів, скорочень, незрозумілих символів, армії прикметників – такі собі солдатики медичної служби, що мають сенс, лише коли є бажання їх зрозуміти. Серед туману на поверхню спливають і лишаються в пам’яті слова-ключі, що згодом відіграють головну роль, стають важливішими від решти.

Політравма.

Гематоми.

Внутрішньомозковий.

Легеневий.

Кома.

Глибока.

Респіратор.

ЕЕГ.

Електроенцефалограма.

Чекати.

Як довго?

Не знаю.

Неможливо передбачити.

Ніколи?

Не знаю.

Зарано.

Надія.

Тримайтеся.

Луї такий гарний лежав на лікарняному ліжку. Погідний. Спокійний. На диво добре зберігся. Якби не всі ці рурки, його обличчя та решта тіла здавалися б майже неушкодженими. Два ребра тріснуті, нога переламана, перелом закритий, а тому, як мені сказали, достатньо того, що кінцівку знерухомили. Я почала сперечатися, питати, навіщо фіксувати ногу, адже не скидалося на те, що він наготується одразу плигати. Медсестра глипнула на мене, в її погляді я прочитала, що мої слова здавалися їй недоречним каламбуром очманілої від горя матері. Спантеличена мати. Вбита горем, може й так. Усе здавалося несправжнім. Це кошмар, Тельмо. Лише кошмар. Ти прокинешся, а Луї стоятиме поруч, пасмо його розкуйовдженого волосся падатиме на чорні, сяючі від сміху очі серфінгіста. «Що з тобою, мамо? Більше не подобаються мої жарти? Гаразд, останній був невдалим, але зі мною все добре, не переймайся. До речі, ти купила мені карту Покемон Екс6 – пам’ятаєш, я ще знайшов її на Амазоні7 Що в нас сьогодні на вечерю? Можна подивитися концерт на MTV? Ну плііііз, ма, не будь такою занудою. Ти найкраща, обожнюю тебе».

Авжеж, далеко не найкраща. Між тією, що краща за всіх, та мною – відстань у цілі світлові роки. А звідти, з далекої галактики, вона піддражнює мене. Її син стоїть біля неї, усміхається. Живий. Мій син?

Живий.

Також.

Надія.

Чекати.

Як довго?

Не знаю.