Читать книгу Пригоди француза в Україні - Катерина Кулик - Страница 2

Щоразу, коли я повертаюся до України, хочеться випити. Сьогодні також, я сідаю в Борисполі на автобус «Політ», трясусь до самого вокзалу, заходжу в вареничну «Катюша» і замовляю собі 50 грамів коньяку.

Ніколи не могла подумати, що повернення додому буде відчуватися виходом з зони комфорту. За столом біля мене два дядька голосно сваряться і п’ють пиво, на вулиці мряка.

«Цього року холодне літо», – каже мама по телефону, вітаючи мене вдома. Я вже не пам’ятаю, коли те літо було теплим, але погоджуюсь, що так, наступного року має стати краще. Спостерігаю з вікна вареничної, як працьовитий бомж тягне за собою кравчучку зі сміттям, діловито збирає щось на вокзальній площі і зникає у тумані мряки. Мені холодно, мені лячно, мені сумно. Тіло зігріває несмачний алкоголь, я випила.

Такі панічні припадки трапляються зі мною щоразу після повернення додому. Я очікую тут м’які поля жовто-лимонної кукурудзи, білих капустяних метеликів і пухнасті обійми мами, такі як солодка вата. Натомість я постійно потрапляю на якісь вокзали, де працьовиті бомжі створюють ілюзію зайнятості і старі бабусі з кравчучками просять пожертвувати на котів та собак.

Я знаю, коли початковий екзистенційний шок мине, я почну відчувати заховану в серці любов до дивакуватих насуплених людей, до київських вулиць, до водіїв маршруток і хамовитих продавщиць квитків у касах вокзалу. Ви вже зовсім майже в минулому, хамовиті продавщиці, ми вже всі купуємо квитки онлайн, а вам скоро на пенсію – в’язати шкарпетки, заварювати ромашковий чай і перекваліфіковуватись в консьержок (le concierge).

Хижо наколюю останній вареник з вишнями на виделку, смачно пережовую його і йду геть з вареничної «Катюша». Тепер мені байдуже, що навколо усі намагаються зав’язати мені на руку жовто-блакитну стрічку за десять гривень і продати несвіжий «Київський торт». Я йду як зомбі на голоси мужніх жінок з бізнесу нерухомості з табличками в руках. Вони стоять перед центральним входом вокзалу і повторюють свою робочу мантру, крокуючи туди-сюди: «Квартира-квартира, квартира-комната».

Я винаймаю квартиру-комнату у тьоті Люби, десь на вулиці Урицького, куди ми йдемо швидко і пішки, і провалююсь у варенично-коньячний міцний київський денний сон.

* * *

Будденність, як буддизм – тече своєю річкою, і я в неї не вписуюсь. Друзі працюють на роботах, гуляють з дітьми, вирішують проблеми, платять за воду, електрику та газ. А я втратила роботу і вештаюсь Києвом.

У Тунісі я працювала перекладачем французької у великій та нудній компанії. Ми завжди запізнювались на роботу, потім до півдня пили каву, а далі вже й обід. Нічого не робили, бо роботи було не так і багато, перемивали кісточки начальству, а я нудилася, читала журнал «Економіст» і дивилася «TED Тalks».

Робота була не дуже, але жити в Тунісі мені подобалось – там яскраві африканські ринки приваблювали туристів, там стиралася межа між реальністю та казкою, коли вечірні зорі виходили над містом. Там у готельних басейнах і біля моря можна було слухати шурхіт природи – дихання землі. Вдих – і хвиля потекла на тебе, розширилась, видих – хвилю засмоктує в себе море – земля звузилась.

Так би і жила в Тунісі, але начальник одного дня притиснувся до мене в ліфті і почав бажати сексу. Я ляснула його по щоці, а назавтра мене звільнили. І не така вже я сексуальна, щоб мене звільняти, хоча груди в мене, звичайно, великі. Я думала подати на нього в суд за sexual harassment, а потім плюнула на ту нудну роботу, і поїхала додому їсти черешні на зароблені у французів гроші.

Жінки, якщо об вас хтось треться в ліфті, ніколи не придумуйте, що вам здалося. Бийте нахабу підбором в яйця і заявляйте про це на весь світ. Ми народилися жінками, щоб квітнути і сяяти, і жодні нахаби не мають права тертися об нас, навіть якби ми й голі ходили.

Київ після сну в квартирі-комнаті трохи хижий, колеться холодним вітром і насупився – скоро з-за холодно-пурпурових хмар стемніє, вечір накриє своєю ковдрою Київ і ввімкнуться ліхтарі.

Коли ввімкнуться ліхтарі, страшний соцреалістичний будинок навпроти Опери провалиться у темряву і буде видно лише красиву будівлю Опери. Я сиджу в кафе під соцреалістичним будинком, п’ю гарячий чай «полуниця з вершками» і дивлюся на красиву будівлю навпроти. Мені хочеться сьогодні танцювати балет. Хочеться пити солодке одеське шампанське, щоб, наче зорі, бульбашки тріскалися у роті, і танцювати.

Чай випитий і час іти далі – до магічного кота біля Золотих воріт. Завжди, коли гуляю біля кота, тру йому лапи і загадую бажання. Щоразу бажання збуваються. Минулого року я хотіла ролики – і тепер маю з чим дуркувати, а позаминулого – побачити Цирк дю Солей (Cirque du Soleil) – і вони приїхали. Колись я загадала мати гойдалку вдома – і батьки купили великий білий сидячий гамак. Сьогодні хочеться потерти коту лапи, щоб, може, знайти нову роботу.

Безробітньою бути влітку не так і страшно, малина дешева, помідори сяють сонцем – ходи вулицями, роби салати і тішся. Може й не треба мені ніякої роботи? Дивлюсь на кота задумливо, потім тру йому лапи і загадую пригод.

Пригод мені, літніх, мохітових, вкритих пухом кульбаб і тополь, натхенних свіжим карпатським повітрям, заїдених гречаним медом і просвічених крізь домашні штори ясним сонцем. Мені, котику, пригод, будь ласка, а робота зачекає. Я хочу покататися на повітряній кулі, я хочу закохатися, хочу піти в гори з наметами, їсти чорниці і дивитися на зорі.

Що такого ще можна літнього загадати? Зливи і гради, свіже парне молоко, яскраві хустки і легенькі сукні. Сукні, які навіть під дощем в листопаді хочеться носити, ситцеві, віскозні і лляні, в яких би оце крутитися і не зупинятися, і танцювати балет, чи принаймні сальсу. Назагадувала коту бажань і побрела в «Ярославну» – їсти найсмачніші у світі пиріжки.

Тут, на вході у Ярославів Вал, стоїть маленький замок – будинок моєї мрії. Тут я жила б усе своє життя, аби можна було купити цей замок. Я б звішувала свої коси з балкону, як Рапунцель, і слухала серенади коханого та вечірній шум п’яних іноземців, посьорбуючи літній безалкогольний мохіто. Я б носила пишну сукню, як Рапунцель, і ніхто б навіть не знав, що я вагітна, допоки я не народила. Я б малювала там, у замку, картини і пекла найсмачніші профітролі (profiteroles) для усієї нашої знатної родини замкових мешканців. Іноді я б вередувала, висмикувала з голови коси та носилася замком у кросівках. Мій замок – це будинок з вежею, але такий омріяний.

У «Ярославні» найсмачніші пиріжки – з грибами, з капустою та з вишнями. Я купую собі по два кожного і бреду темною вулицею під ліхтарями. На Великій Житомирській є пречудовий барчик «Буена Віста», де збираються кубинці потанцювати сальсу. Я піду туди на мохіто і побалакати іспанською.

У «Буена Вісті» сьогодні не шумно, понеділковий джем, усі попивають коктейльчики і рухаються в ритм з барабанами. Поодинокі пари виходять танцювати.

Струнка руда дівчина в маленькій чорній сукні танцює з парубком, рухає стегнами, як кубинська королева, і одразу цим приваблює мою увагу. Я спостерігаю за її рухами і помічаю малесенький шрам на правій частині підборіддя. Деякі шрами не лише мають право на існування, а й можуть і вміють ставати привабливою родзинкою зовнішності людини. Ця руда красуня вміє носити шрами, вони їй до лиця, так само як мені червона помада.

За столом біля вікна сидить темношкірий кубинець в костюмі і п’є пиво. Я пильно дивлюся йому в очі і він запрошує мене танцювати.

Тонемо в барабанному ритмі.

Сальса – це найчудовіший у світі танець, навіть гарніший за лебединий пухнастий балет. Сальса – це вібрації цілого континенту, це безсонні ночі, це ритми перед тим, як кубинці ідуть кохатися, це маргаритові ромові вечірки в барах і на пляжах.

Жінка зовсім не повинна вміти танцювати сальсу, жінка повинна вміти віддаватися чоловіку, повністю і без питань. А найкращі танцюристи-чоловіки ніжно, навіть одним пальчиком будуть вести жінку у найзаплутаніші рухи, туди, де дихання переплітається у чоловіче та жіноче і стає одним цілим. Сальса – це танець злиття, але не вульгарності, пристрасті, але віддаленої.

Після сальси починається бачата. Вона сповільнює ритм, але мої коси вже прилипли до спітнілої, шиї і кубинець Родріго відчуває, як сильно б’ється моє серце. Бачата повільніша і дуже сексуальна, в бачаті потрібно рухати стегнами, а крім цього знову ж таки не треба нічого особливого знати. Просто рухати стегнами, коли бачата на десерт після сальси. Колись я так сильно рухала стегнами, що розбивала дзеркала і перевертала стільці, зараз я ніжно-спітніло обережно рухаю стегнами.

Втомлена, прилетіла вранці з Тунісу, випила на вокзалі, наїлася вареників та пиріжків, виспалася в квартирі-комнаті і провалилась у бачату. Коли танцюєш, відчуваєш теперішній момент і відчуваєш, яке воно сьогодні – твоє життя.

Коли танцюєш, знаєш, які б’ють в тобі сердечні ритми і на що ти сьогодні здатен. Я відчуваю, що я сьогодні ніжно-стомлена. І спітніла як курка, я сідаю на стілець. Родріго хоче купити мені випити, я вибираю безалкогольний мохіто. Він курить сигару, а мене від неї трохи нудить. Ми починаємо говорити іспанською.

Родріго виріс біля моря на Кубі. Коли він був маленьким, завжди рибалив на обід, і його родина щодня їла рибу. Він ненавидить рибу і ніколи її не їсть. Я його розумію, я так переїла курей в дитинстві, коли у бабусі їх було багато, а всього іншого, крім цукру, був дефіцит. Родріго розповідає про кубинські танці, про те, як вони всі разом збираються на пляжі і танцюють до ранку, про дешеві банани, старі автомобілі та всі стереотипи туристів про Кубу.

Родріго приїхав до Києва по роботі, він зараз чимось торгує і живе у великій квартирі в Гавані. Підлога його квартири з мармуру, а сигари він курить тільки експортні. Чим він торгує – не признається, мабуть, чимсь не дуже легальним. Я вдячна Родрігові за те, що він ніжно береже мене від непотрібних мені таємниць і не розказує про свій бізнес. Йому самотньо в Києві, і я його розумію. Мої друзі усі ходять на роботи і платять за газ, електрику та воду, а я вештаюсь Києвом.

У барчику далі грає музика, мені стає тепло і затишно і вже не нудить від диму сигари, а просто хочеться фруктів та потонути у ночі. Замовляємо тарелю з фруктами – ананаси і банани. Я сама не помічаю, як засинаю на плечі у Родріго.

Перший київський вечір закінчується теплом Родрігового таксі та тьоті Любиної квартири-комнати. Я відчиняю навстіж балкон і міцно закутуюсь в ковдру, і вже не страшно тут бути і не хочеться випити, тільки в маршрутку сідати теж не хочеться, ніколи-ніколи.