Читать книгу Пригоди француза в Україні - Катерина Кулик - Страница 3

З Києва я їду додому, у Вінницю. Стара електричка третього класу – смердючий досвід з дитинства, але на неї гарантовано є місця. Тут я п’ю каву, куплену на вокзалі, і заїдаю пиріжками. Ліси і поля несуться повз мене як довгі фотошпалери, що ніколи не закінчуються. Тільки справжні ліси такі живі та свіжі, що їх хочеться лизнути язиком, як холодне морозиво. Я хочу нажати на стоп-кран, вибігти в ліс і дихати його, поки мене не посадять назад в смердючу електричку і не змусять платити штраф. Так і їду, споглядаючи.

Мама з татом на все літо поїдуть до бабусі в Росію, а я з сусідкою тьотьою Нілою буду дивитися за алоями і поливати кактуси. Мене така ситуація влаштовує – безкоштовне житло і невибагливі рослини.

Вінниця цвіте і пахне, з Південного Бугу б’ють кольорові фонтани, на мосту висять зелені кадки з рожевими квітами і всюди продають льодяники та солодку вату.

Я гуляю місцями дитинства і зустрічаю однокласницю Олю.

Оля тепер працює на фірмі, яка торгує йогуртами, і її французькі партнери шукають перекладача. Потрібно доставити старого українського дядька в Париж, провести з ними переговори і отримати за це гроші. Я на все згодна, бо мені якраз потрібна робота.

З вдячністю згадую пам’ятник коту біля Золотих воріт – дякую котику за роботу, зараз би мені ще пригод. Пригод мені, пухнастих, як та солодка вата, що продають біля фонтану. Скажених, як вогонь великого вогнища, щоб танці не закінчувались, а сонце не заходило, щоб вся дорога до пригод була прикрашена полуницями.

Оля купує мені квитки Київ – Париж, а я прошу залишитися на кілька днів довше за дядька Василя. Я вже років п’ять не була в цьому магічному місті і хочу позагравати з Парижем кілька днів.

* * *

Сьогодні п’ятниця, а в понеділок ввечері у нас літак. Що б такого зробити у Вінниці на вихідних? Ми зустрічаємось з давнім другом Петром і йдемо гуляти біля Південного Бугу. Люда, наша однокласниця, поїхала жити в Дубай, вийшла заміж і вдягла паранджу, а Вітя зараз працює в міськраді. А ми з Петром удвох безробітні і палимо вогнище біля Бугу. Петро недавно впав з дерева і зламав ногу, йому треба багато гуляти, щоб її розробляти, ось ми й гуляємо.

У Вінниці всі палять цигарки. Це таке загальноприйняте культурне явище. Мені це нагадує Францію 60-х, коли палили і в літаках, і в університетах. Що ж такого в цигарках? Чи вони просто заповнюють пустку? Чи це альтернатива солодощів? Чи люди не знають, що можна малювати і танцювати, щоб заповнити пустку та самовиразитись?

Петро теж палить, і вітер повільно здуває дим мені на шалика. Ми говоримо про дружбу. Після того, як він зламав ногу, Петра кинула дівчина, бо його часто навідувала подруга і приносила йому фрукти. Чи існує справжня чоловічо-жіноча дружба? Чи це тільки міф для наївних людей? Чи це тільки дружба між братом та сестрою? Навіть якщо так, то у нас з Петром тоді точно братньо-сестринські стосунки.

Петро розповідає про водоспад Шипіт, що в Карпатах. Він їздив туди минулого року на щорічне зібрання хіпі в день Івана Купала.

А я минулого року сохла від спраги в туніському офісі. Був Рамадан, іноземці підтримували місцевих і тишком бігали пити воду в туалеті. А я вирішила спробувати Рамадан з другом Мухамедом. Рамадан – це священний місяць у мусульман, в який заведено не їсти і не пити від сходу до заходу сонця і при цьому дотримуватися усіх мусульманських моральних норм. Спробуй дотримайся тих норм, якщо тобі сказали робити переклад нудного документу на 200 сторінок, а в горлі пересохло і в шлунку булькає.

Ми з Мухамедом весь день втомлено працювали і точили ляси, тільки цього місяця вже без кави. Ми намагалися гарно поводитися, нікого не ображати, Мухамед читав свою молитву, я – свою, християнську. Ми жили поруч і разом обідали після заходу сонця.

За день спрага настільки набирала обертів, що ввечері ми збиралися в когось вдома, щоб просто разом випити води. Ми сиділи за столом, прикрашеним гарною скатертиною, з квітами, дивилися одне на одного і пили воду. Щовечора я випивала близько двох літрів води, потім обідала і випивала ще. Щоранку я прокидалася о четвертій, щоб посидіти в темряві і напитися води. Я багато злилася і намагалася трансформувати енергію зла в енергію добра – дарувала співробітницям квіти, писала гарні записочки на холодильник, на кшталт «Сьогодні буде хороший день», і посміхалася своєму хамовитому начальнику, який мене нещодавно звільнив.

Одного разу під час Рамадану я сиділа за робочим столом і писала листа електронною поштою, коли перед очима затуманилось і попливло і я перенеслась у магічний світ блискіток та метеликів.

Коли метелики пропливли у мене перед очима, я побачила водоспад з чистою темно-синьою водою, яка била по каменях. Мені так хотілося зайти до того водоспаду, щоб вода лилася всюди на мене, щоб пити воду крізь шкіру, всотувати вологу і охолоджуватися. Я заклякла і стояла перед водоспадом, протягнувши руки до нього, аби тільки напитися з долоней, але навіть підійти до нього не могла. Раптом водоспад вибухнув яскравим світлом, яке розпливлося на всі боки, і перед очима потемніло.

Так трапилась моя перша галюцинація. Я прокинулась від того, що на мене лилася холодна вода – це Мухамед прибіг мене рятувати. Він лив на мене воду з великого глечика, щоб я прокинулась, а потім змусив випити ще склянку води. Того дня я ганебно закінчила свій Рамадан на два тижні раніше і стала меньше зависати з Мухамедом.

У той самий час, як я знепритомніла в Тунісі, Петро теж помирав від спраги, але від перенасичення організму алкоголем. Хлопці вирішили поїхати на Шипіт на два тижні раніше і, за не наявністю інших людей та сильних наркотиків, вони пили щодня горілку з місцевого магазину.

Так пили, що вранці прокидалися висушені, як грушки для узвару, і варили весь день чаї з місцевого чебрецю, що ріс отак під ногами. Крім того, що вони попідсушувалися та схудли, вони також поїли смачної карпатської картоплі, печеної на багатті, скупалися голяка у водоспаді, наїлися по вуха чорниць, пограли на гітарах, запалили величезне багаття і приїхали додому досить-таки відпочившими.

Петро навіз додому чебрецю і зовсім перестав пити горілку після Шипоту, тільки трав’яні чаї. А ось недавно перший раз за рік напився на весіллі і зламав ногу – що тут поробиш, Боженька тобі всіми знаками показує, Петрику, що пити більше не треба.

Після нашої розмови Шипіт мене зацікавив, і навіть здалося, що крім алкоголю та наркоманів, я зможу знайти там пригоди і природню красу. Допалюємо вогнище, заливаємо його південно бузкою водою і кульгаємо додому. Петро кульгає в прямому сенсі слова.

Вінницькі будні звільненої з роботи туніської гастарбайтерки тягнуться вільно і невимушено – спілкуюсь з мамою, поки та не чкурнула до Росії, ходжу на каву з друзями, щодня купую та з’їдаю кілограми черешень, вишень та полуниць.

Жити в Україні у червні – особливо смачно, з-під землі світиться сонцем соковита трава, скоро почнуть родити перші огірочки з пупиришками, жовті та червоні черешні стоять у малому тазі на кухні і просять – ставай сироїдом, кидай сало і їж тільки черешні та полуниці.

Я так і роблю, а заодно купую легесеньку ситцеву сукню на виставці у кінотеатрі (так, у нас у кінотеатрі Коцюбинського проходять виставки одягу), купую собі житомирських шкарпеток і готуюсь до поїздки в Париж. Мама з татом їдуть на день раніше, а мені виїздити завтра – в понеділок. Старий дядько Василь чекатиме на мене на вокзалі, а поки що я вип’ю чаю з Петрового чебреця, поїм булку з маслом і лягатиму спати.