Читать книгу Пригоди француза в Україні - Катерина Кулик - Страница 7

Знаєш, є такі дні, коли зовсім не хочеться чистити зуби на ніч? Наче й день пройшов нормально, але щось в серці щемить і дуже не хочеться, аби він закінчувався. Адже сон – це маленька смерть, і щодня ми народжуємось заново. А деякі дні – в’язкі і незрозумілі, як сьогодні, і ось вже залишилось півгодинки цього дня, а я ще нічого важливого не зробила, не досягла жодної мети, просто ходила весь день у спортивному ліфчику і навіть спортом не позаймалась.

У ці моменти прощання із сьогодні, яке скоро стане вчора, у мене починається синдром заїдання суму. І цукерок чомусь в вечірній час зовсім не хочу. А хочу ковбаси. Дістаю з холодильника півпалки Московської ковбаси, починаю її різати, потім помічаю недоїдки камамберу, солоні огірки і навіть роблю бутерброд з шинкою.

У кімнаті під світлом свічок та лампадок швиденько все з’їдаю і повертаюсь на кухню по нову порцію – оселедець під шубою на друге. Швиденько поїдаю оселедець і лягаю спати – в такі дні ми зовсім не бережемо себе, ми не лише не пам’ятаємо, що a minute on the lips forever on the hips, нам також здається, що і зуби чистити теж не треба, адже життя – тлін, і спрацьовують самодеструктивні звички.

Не дивуйся, коли побачиш велику товсту людину, котрій не хочеться жити. Все, можливо, починалося з емоційного зриву чи гормонального збою, але закінчується завжди небажанням чистити зуби. Дні перетікають з одного в другий непомічено, а ковбаса Московська непомітно тане в холодильнику, допомагаючи комусь заїдати свій сум.

Я сплю собі тихенько, у мене в животі булькає чорний хліб з ковбасою з камамбером з огірками з оселедцем. Бюст Пушкіна засудливо дивиться на мене з полички, а телефон забула поставити на авіарежим.

У собачий голос починає грати Ян Тірсен музикою з фільма про Амелі, я вистрибую з ліжка, беру трубку, а в животі перевертається с боку на бік оселедець.

– Альо.

– Це Франсуа, мені необхідно терміново приїхати до України, ти могла б мене зустріти?

– Франсуа, ти здурів? Зараз ніч! – Ковбаса в моєму животі обурюється.

– Ти розумієш, Міло, я закохався.

Франсуа закохався. Я переїла камамберу і не почистила зуби. Вічний Пушкін поблажливо позирає з полиці. Що я маю робити, як не стояти на балконі, так, щоб вітер обдував мої світлі коси, а дерева тихенько заспокоювали мене – не злись, він закохався. Я відчуваю сестринську відповідальність за цього переляканого, схожого на молодого П’єра Рішара молодика, і слухаю його, спокійно, через вдих та видих.

– Така історія, ти не повіриш. Сиджу в паризькому метро, чекаю на потяг. Біля мене дівчина – руда, струнка, з синіми очима, як два маленькі озера, ніжна. Я її запитав, як її звати, вона сказала Злата (вимовляє з французьким акцентом). Вона каже: я з України, показує мені в телефоні зелені стрункі ялини, каже, що завтра вертається додому і скоро поїде туди. Приходить потяг, і вона біжить та сідає в нього. А я, телепень, сиджу на пероні відморожений і відпускаю її. Схаменувся, дістав телефона – сфоткав її, але вийшло тільки фото ззаду, де вона заходить в метро.

«Ідіот», – думаю я. Як він хоче її знайти?

– Міло, я приїду в неділю, ти можеш мене зустріти?

Я, в шоці, відповідаю, що зустріну. Кладу трубку і, під пильним поглядом Пушкіна, лягаю спати.

* * *

Поки француз не приїхав, треба переробити купу справ. Треба домовитися з тьотьою Нілою, щоб поливала мамині кактуси, поки я буду няньчити Франсуа. Також треба посидіти на балконі і випити кави, помалювати акварелями, написати нарис про Париж для журналу подорожей, погуляти в лісі. Як добре іноді втрачати роботу.

Як добре іноді просто бути наодинці з літом – насолоджуватись його теплими промінчиками і суницями з лісу, бігати вранці біля річки і валятися на траві, смішно квакати ногами в капцях, мокрих від літніх злив, кататися на кріслі-качалці і на гойдалці-гамаку на балконі, поливати алое, ходити до сусідки тьоті Ніли в гості та їсти там пиріжки з гречкою. Як хороше вдома влітку, без мети та без речей – тільки два величезні кульки щастя: свіжокуплені книжки з блокнотами і полуниці з черешнями. І тільки мрії покататися на повітряній кулі.

Наступного дня я вирішую варити компот (слово compote походить із Франції, але тут це – фрукти, приготовані у цукровому сиропі, він зовсім не подібний до нашого компоту). На ринку купую вишень і варю цілу каструлю щастя. До мене заходить сусідка тьотя Ніла, бреше різних пліток з три короба. Про те, що циган з сусіднього двору затоптав піони, про Віру з третього під’їзду, яка завагітніла, про нову крупу в магазині, яку возять з Македонії, про пенсії, які не підвищують, і про тьотю Аню, яка всіх критикує, і про Валю, яка гуляє з собакою і голосно на неї кричить вранці, через що сусідка тьотя Ніла не висипається.

Я уважно слухаю тьотю Нілу і, поки вона розповідає історії, я малюю їх на папері маленькими дудликами. Прошу її подивитись за квартирою та кактусами, поки мене не буде, вона з радістю погоджується. А потім тихенько наливаю їй компоту в велику склянку, і тьотя Ніла затихає.

Підвечір’я світить на неї у вікно тихим сонцем, найкраща золота година для фотографій, тьотя Ніла тихо сьорбає компот. Я дивлюся на неї і бачу маленьку дівчинку, сильну жінку і багато надбудов життя, що склалися на її обличчі маленькими і великими зморшками, що набудувалися на її настрої і зробили її трохи настороженою і мудрою. Тьотя Ніла, я так вас люблю, коли ви мовчите.