Читать книгу Пригоди француза в Україні - Катерина Кулик - Страница 8

У суботу телефонує Франсуа і повідомляє, що він прилетить в Одесу. Куди? Франсуа? Ну добре, що життя мені пропонує – те я й беру. Доведеться позасмагати.

Жахливою сидячою електричкою, напевно, що третього класу, я їду в ніч з суботи на неділю до Одеси, прибуваю рано-вранці.

О п’ятій ранку Одеса ще спить. На вулиці так тихо, що чутно, як у ящиках фруктового магазину хрускотять, дозріваючи, персики. Я блукаю вулицею Пушкіна, далі до Опери і над море, там, де розлягається біля розкопок старого грецького міста одеський порт. Стоять величезні крани і контейнери, а навколо них плещеться свіже Чорне море. Я стою біля страшного порту і тішуся морем – навіть коли я можу торкнутися його просто поглядом, навіть коли воно брудне і забуте, я все одно люблю море. Саме тому у наступному житті я не буду жити в Парижі, а краще на півдні Франції. Ні, не на півдні Франції, а краще на Сен-Мартені, і краще вже в цьому житті. Там море на 360 градусів, і можна дивитися і на схід та захід сонця.

У колись класному ресторані «Компот» я снідаю смаженими яйцями і мені знову хочеться випити. Здавалось би, вже адаптувалася до своєї культури і нічого мене більше не шокує, особливо після дворових новин тьоті Ніли. Та кажуть, коли тіло просить, потрібно його слухати.

Я замовляю 50 грамів коньяку і лимон і випиваю. О дев’ятій ранку, трохи п’яна та щаслива, крокую багатьма стежками і вуличками біля моря і йду купатися. Франсуа прилітає о сьомій вечора, і у мене дуже багато часу для засмагання на пляжі Ланжерон.

Одеські пляжі завжди дивують мене своїми цінами. Тут усе вдвічі дорожче за Туніс і втричі гіршої якості. Найобурливіше це те, що по всьому пляжу розставляють шезлонги (довгі стільці) і ними займають золотистий пісок. Не всі погоджуються загоряти на шезлонгах і платити за них купу грошей, тому людей, які хочуть відчути своїми ногами золотий пісочок, віджимають ближче до води. Саме тут трапляється справжнє одеське пляжне тусиво.

Масивні тьотьки в купальниках, застряних в попі, телефонують до своїх синів і нагадують їм розігріти відбивну на сковорідці. Діти пищать від холодного моря, а чайки крадуть у людей пахлаву медову. Життя кипить, і я купую собі кукурудзу.

Я споглядаю. Споглядаю морські хвильки, бабусьок і чайок. Споглядаю свої засмаглі ноги, великі груди, жовтий купальник. Споглядаю смачні пиріжки і раків, яких їсть сусідня родина. Господи, дякую тобі за те, що відправив мене в Одесу.

Біля мене сидить тьотя Валя. Тьотя Валя починає розмову з того, що подорожчала в цьому році кукурудза, а продовжує тим, що завтра на Потьомкинських сходах будуть показувати кіно. Мене не хвилює перша новина, а друга нереально тішить. Я спілкуюся з тьотьою Валею як зі старою сусідкою, вона розповідає мені, куди сходити в Одесі поїсти і де дешево купити шльопанці, розповідає мені про своє життя.

Тьотя Валя сама з Дніпра, років з шість тому як розвелася й жила одна. Діти і внуки тішили її, але хотілось кохання. Перегравши слова із «Москва слезам не верит» на лад тьоті Валі, можна сказати, що в п’ятдесят років життя тільки починається. Тому подружка тьоті Валі зареєструвала її на сайті знайомств і залишила там її номер.

Перший закоханий зателефонував за тиждень і запросив до Одеси. Якраз були свята, тому тьотя Валя, не довго думаючи, сіла на потяг і поїхала. Чоловік зустрів її з потяга, привіз до себе додому і одразу запитав: «Ти вийдеш за мене заміж?» Його погляд був таким серйозним, що вона одразу й погодилась.

Мене зачарувала історія тьоті Валі: одразу так взяла і погодилась виходити заміж за незнайомого мужчину, і тепер у всіх її заміжніх подруг нудьга в довгому шлюбі, у всіх розведених – самотність, а у тьоті Валі сама романтика. Чоловік часто їздить в інші міста по роботі, і вона за ним. Вони разом гуляють містами, осінніми і літніми, п’ють каву і оббивають ногами бруківку, і досі щасливі, і досі закохані.

Історія тьоті Валі дуже взяла мене за душу. Часто так буває, що після закінчення дитинства люди забувають про свої мрії. Ми перестаємо робити те, що приносить нам задоволення, перестаємо закохуватись, перестаємо нестись кудись на крилах кохання і буденність нас з’їдає. Для того, щоб не потопати під метрами буденності, треба просто ширше відкрити очі, зробити глибокий вдих і видих, і перескочити на новий рівень, як це зробила тьотя Валя, смілива жінка. А якби тобі запропонували шлюб в перший день знайомства, вистачило б сміливості погодитись?

Ми сидимо з тьотьою Валею поруч на пляжі, і тепер споглядаємо вдвох. Море цілує наші ноги білою піною, яка залишилась в ньому ще з тих пір, як розчинилась русалонька. Діти гасають по берегу, а згасаюче сонце готується прощатися з нами і котитись за горизонт.

Поки на мене не почали падати п’яні люди і з’являтися дивні спогади, я збираю речі і тікаю з пляжа. День пройшов дуже швидко, за спогляданням, переживанням чужих і своїх історій, а головне – насотуванням сонцем свого тіла. Тримаюся за попу – я згоріла. Доведеться Франсуа мазати мене сметаною, ой здивується.

* * *

Ввечері на квартиру до мого друга Вані приїздить з рюкзаком і скрипкою закоханий француз. Якби не знала, що він приїхав шукати рудоволосу красуню, подумала б, що він прийшов шукати якогось юнака. Франсуа, від тебе аж наче повіює гомосексуальними феромончиками.

Сидіти вдома не хочеться, і ми біжимо до моря. Франсуа бере свою скрипочку і пляшку вина, ми вмикаємо справжню класичну музику його смичком по струнах. Я танцюю босими ногами по піску, блукаю у нетрях свого серця, малюю великі кола ногами і руками, зовсім заплутуюсь і виринаю з цієї музики, наче очистилась нею.

Мені дуже до лиця рум’янець від французького червоного вина. А Франсуа в цей вечір після грання музики та випивання клянеться, що не поїде з України без жінки, в яку закохався. Клянеться, і послизається на пляжі так, що в нього рвуться купальні шорти. Розхитуючи стегнами і своїм чоловічим багатством, Франсуа шкутильгає до нашої квартири, яка тут зовсім недалеко, за рогом, хвилин десять ходьби.

Наступного ранку я розпитую його, а про що, власне, йдеться? Що це за дівчина така? Як ми плануємо її знайти і чи згодна вона на кохання Франсуа, а може, в неї є родина та діти?

Виявляється, що закоханий француз анічогісінько в цьому не тямить, а дівчина Злата, в яку він закоханий, не існує на жодній сторінці жодної соціальної мережі.

– А що ти про неї знаєш? – запитую.

– Вона неймовірно вродлива, Міло. Не просто красива дівчина, вона сяє, розумієш. Коли вона посміхалась до мене, на її обличчі змішувалась гра і серйозність і вона була жива-жива. Я ніколи не бачив таких живих людей у своєму житті.

– Добре, а ти запам’ятав, може, якісь фізичні ознаки? Наприклад, шрам на лобі чи, може, вона шкутильгає?

– У неї було руде волосся і блакитні очі, це дуже особливий вигляд, ми точно її знайдемо. У неї маленький шрам справа на підборідді. А ще вона була вбрана у довгу спідницю і звати її Злата. Я дізнався, що Злата означає золота, від слова золото, вона справді золота, Міло.

– Я не впевнена, що буде легко знайти руду дівчину з блакитними очима у довгій спідниці по всій Україні. Може б нам хтось зробив фоторобот?

Запитую у Вані, чи він знає якихось фотороботистів в Одесі, той відказує, що до міліції краще не ходити, бо вони ще можуть ноги моєму французу переламати.

– Ідіть до Опери, де гуляють туристи. Там є один такий мужик з портретами олівцем за п’ять хвилин. Нехай Франсуа йому пояснить, як вона виглядала, а мужик йому намалює.

– Добре, – погоджуюсь, що Злату шукати будемо і знайдемо, – але чому вона не користується фейсбуком, чи інстаграмом, чи хоча б принаймні снепчатом, якщо вона дуже молода?

– Я шукав її всюди, але без прізвища було нелегко знайти її ніде. Вона виглядає такою непокірною, може, просто не хоче бути, як всі. А може, вона взагалі в інтернеті не сидить, – закохано промовляє Франсуа, – тоді звичайно ж зрозуміло, чому вона аж світиться життям, оті інстаграми не витягують з неї енергії.

В будь-якому випадку починати з чогось потрібно, і ми вирішуємо завтра шукати мужика біля оперного, а після того постити фоторобот Злати у мене на фейсбуці з проханням усіх знайомих поділитися і допомогти знайти дівчину. Мене ж не полишить цей закоханий і житиме тут, аж поки його не депортують. Добре, якщо просто депортують, а якщо перед цим поб’ють чи, не дай боже, покалічать. А якщо ця Злата виявиться донькою якогось важного чєловєка, і тоді Франсуа відпиздять і депортують без права виїзду?

Мої думки потекли рідким маслом по гарячому хлібу, аж поки я не схопилась зупинити їх. Треба чистити зуби і лягати спати. Якщо не почищу, то, може, Пушкін і не буде мене сьогодні засуджувати, бо він у Вінниці, але спати мені в одній кімнаті з двома хлопцями, і незручно, якщо я буду пахнути несвіжо. На цьому вичищую добре зубоньки пастою з корицею і дістаю з холодильника пакет сметани.

– Франсуа, маю тебе попросити про послугу. Я сиділа сьогодні на пляжі разом з бабусями, які засовують труси собі в попу, щоб краще засмагати, і повторила за ними. Тільки забула, що попа в мене білісінька, і спалила її ненароком. Можеш мені попу сметаною помазати?

– Чим? – Тепер час Франсуа вилуплювати очі і обвалювати челюсть.

– Українці так роблять – якщо спалила шкіру на сонці, треба на ніч помазати сметаною, і опік трохи зійде.

– Це згідно з якими науковими дослідженнями? – недовірливо запитує хлопець.

– Які дослідження, це життєва мудрість! – гиркаю я, засовую йому в руку пакет зі сметаною і розвертаюсь до нього попою в трусиках танга. Француз глибоко зітхає і обмазує мій підсмажений задок білосніжною магазинною сметаною. Скільки всього йому ще треба навчитися…

А тобі доводилось потрапляти в безглузді ситуації в інших культурах?

* * *

Наступного ранку я пропоную Франсуа скупатися в морі, а потім вже йти до дядька малювати фоторобот – все одно місцеві вуличні артисти не виходять на роботу о восьмій ранку.

Туристи в Одесі хоч і кажуть, що приїхали до моря, але в основному проводять час у нічних клубах, напиваються як свині, ковбасяться до останнього, а вранці довго відсипаються і їдять не сніданок і не обід, а сніданокобід, запиваючи його розсолом від квашених огірків, якщо Бог дав. Тому о восьмій ранку мужику біля Опери точно нема кого малювати, дай йому боже сили.

Ми йдемо купатися у морі, холодному і ранковому, як роса. Плескаємось у брудних одеських хвилях, я тішуся, як маленька дитина. Море солоне, як фізрозчин, і кататися на його хвилях так приємно, як в утробі матері. Ритми всесвіту пронизують мене з голови до п’ят і я кайфую від морозного холоду. Холод, звичайно, не морозний, просто я після туніського моря зовсім не звикла до нашого суворого Чорного. От і мерзну, як вовчий хвіст в тій казці.

Покатались на хвилях – повалялись на золотому піску, вигнав нас з того піску мужик, що розставляв шезлонги, і тепер доводиться знаходити нове заняття перед тим, як іти до опери.

– Пішли спробуєм вареники, Франсуа! – кажу я.

– Це що таке? Вероники? Якась дівчина?

– Ні, Франсуа, вареники – це українська страва, щось подібне до італійських равіолі, польських пєрог чи китайських пельменів.

– Я люблю китайські пельмені, – погоджується, – але тільки без м’яса, добре? Пішли їсти вероники.

Замовляємо дві порції – я з капустою, він з картоплею, також нам дають чашку зі сметаною. І що, каже Франсуа, треба цей вероник сметаною вимазати, як я твою попу вчора мазав?

Видно, що хоче з мене посміятись, тому я уникаю коментаря. Треба буде дізнатися, чому все-таки «наш человек» попу маже сметаною. Мені вчорашня процедура зовсім не допомогла, сидіти все одно боляче.

На десерт – вареники з вишнями. Я облизую пальчики і Франсуа повторює за мною. Його тішить, що ми знаходимося в ресторані, де дають компот в скляних пляшках. Він же не хоче створювати більше сміття і тому носить з собою усі торбинки, коробочки, чашечки і кладе останній вареник з вишнею в якусь коробочку. «З’їм пізніше на пляжі», – пояснює.