Читать книгу Пригоди француза в Україні - Катерина Кулик - Страница 4

На ранок небо затягнуте хмарами, сонця не видно і стає дуже холодно – як казала мама, літо цього року видалося занадто холодне. Я не можу дозволити собі вдягати ситцеву сукню, тому з сумом складаю її до рюкзака і натомість вбираюся у теплу толстовочку і джинси. Завтра перекладатиму в спідниці, а сьогодні краще не мерзнути.

На вокзалі на мене чекає дід Василь. У діда білі закручені вуса, він займається у селі Малі Крушлинці Вінницької області розведенням кіз. До Франції дід їде спілкуватися з партнерами-фермерами, бо на якісних козах, виявляється, в наш час можна добре заробити. Дід – зовсім не старий дядько, а цікавий магічний співрозмовник.

Довга дорога в Бориспіль з Вінниці – три години потягом, а потім ще маршруткою. У вагоні постійно відпадає вікно – зламалося, не зачиняється. Тьотя, яка сидить перед вікном, покликала провідника. Той чухав потилицю, а потім прийшов зі скотчем та ножицями – тримає вікно плечем і добренько приліплює його скотчем до стіни, щоб трималося. Я чи то з жахом чи з подивом за цим спостерігаю, трохи гублюся і переводжу погляд на затертий килим, коли провідник помічає, як я на нього дивлюся. На превелике диво, вікно приклеїлося і на тьотю вже не дує.

Півгодиною пізніше провідник проходить по вагону і пропонує всім «чай-кофе-маккофе», я з радістю чаюю і хрумкаю вафлі «Артек», поки мій дід Василь дрімає у кріслі поруч. Аж тут позаду чується тихенький хрускіт і БУМ! – скотч відклеївся, а вікно відпало. Ззаду мене піднімається грузний мужик і підходить до вікна з пустою пластиковою пляшкою. Він припирає вікно і засовує між карнізом та вікном пусту пляшку, яка підтримує таким чином вікно і воно вже не відпадає.

За цей час я розглядаю мапу і знаходжу в Карибському морі малесенький острів Сен-Мартен. Уявляю собі, який він красивий та білопісочний, уявляю себе в купальнику на тому білому піску і провалююсь в сон. І сниться мені Сен-Мартен, подібний до реклами кокосової шоколадки, і ходять по ньому босими ногами засмаглі креолки, і одна з них підштовхує мене за ліктя і подає мені кокос з бамбуковою трубочкою. «Женщина, ми вже в Києві, пора виходити». Товстенька тітонька штовхає мене під лікоть і я прокидаюся від креольського сну. Не така вона ніжна, як моя намріяна креолка.

Прибуття до аеропорту трапилося непомітно – увесь час я їла черешні з пакета і дивилася на телефоні фоточки з Сен-Мартену. Тепер у мене з’явилась нова мрія – поїхати туди на Новий рік.

Небо у Борисполі хмуриться-хмуриться і стає пурпурово-синім. Мені це не подобається, але ми все одно реєструємось на виліт, проходимо сканування ручної поклажі, під час якого у діда забирають півлітрову банку з козячим молоком і кавалок сиру. Нічого, – каже дід, – то я на дорогу взяв, а в багажі у мене теж є, французьким партнерам везу український козячий сир.

Коли ми виходимо до місця посадки, з неба починає лити дощ як із відра, а потім сипатися град. Град спочатку маленький, потім стає розміром з подушечки пальців, а потім майже як м’ячик для пінг-понгу. «Град – це дуже швидкоплинне явище, – заспокоює мене стюардеса, – він швидесенько пройде і ми зможемо летіти».

Град минає, але дощ не закінчується, і за дві години чекання до нас підходить представник авіаліній з запрошенням на безкоштовний обід. Сподіваюся, мені не доведеться ночувати з дідом Василем в одній готельній кімнаті, підплакую тихенько в хусточку і подумки віддаляюся від своєї мрії сидіти біля Ейфелевої вежі і пити свіже біле вино під захід сонця.

На вечері за рахунок авійліній біля мене сідає худий хлопчина і теж час від часу штурхає ліктями.

– Як тебе звати? – питає.

– Мене Міла. А тебе?

– Мене Жан. Ти куди летиш?

– Я в Париж, діда везу на виставку кіз та козячого сиру. А ти?

– Я теж в Париж, був в Україні у родичів, – і Жан магічним способом переходить на ламану українську.

– Як це так? – не розумію я.

– Мої батьки переїхали зі Львова в Одесу, коли я був зовсім маленьким, а потім імігрували до Франції. Я там виріс і відчуваю себе майже французом, але до бабусі іноді літаю.

– І як тобі Одеса? – питає дід Василь, бо починає розуміти уривки розмови українською.

– Одеса непогана, але море там дуже нецікаве. Ой же ж це море. Брудне, заставлене шезлонгами (chaise longue – що дослівно означає довгий стілець), що і на піску не полежиш. Я минулого року жив на Карибському морі, ось там була краса, не те що в Одесі.

– А де саме ти жив? – запитую з переляку французькою. Очі в мене вилуплені, язика висолопила і чекаю на назву того самого острова.

– На острові Сен-Мартен, – повільно пережовуючи, вимовляє Жан, і у мене відпадає щелепа, а потім я давлюся шматком картоплі.

Поки Жан з дідом бігають навколо мене і трясуть мене, стискаючи під ребрами, я спокійно відкашлюю картоплю, сідаю на стільця і починаю допит. І наступні три години ми говоримо про тропічний рай, який виявляється тою ще пригодницькою місциною.