Читать книгу Ваш надійний тил. Як налагодити зв’язки, що приведуть до успіху - Кейт Феррацці - Страница 26

На перший погляд може видатися, що бути великодушним легко: просто береш і допомагаєш іншим. Але, коли справа стосується великодушності, я сказав би, що найважче її прийняти. («Дозвольте іншим допомогти» – такою була робоча назва цієї книжки.)

Наведу невеличкий приклад. Одного разу Майкл Ділл – молодий чоловік із Нью-Джерсі – гостював на Західному узбережжі. У нього були певні думки щодо того, як розширити Greenlightcommunity.com, і він домовився про зустріч із командою, яка відповідала за просування проекту в Інтернеті. Того дня я був в офісі й узяв його із собою на декілька зустрічей.

Пройшов день чи два, і я несподівано прочитав допис користувача на нашому форумі: «Зустріч із Кейтом Феррацці». Там були фрази на кшталт «Кейт справив на мене незабутнє враження». Я не міг стримати сміху, адже з власного досвіду пам’ятав, що означає бути молодим і вразливим. Не зрозумійте мене неправильно – мені було дуже приємно таке прочитати. Водночас мені було незручно через те, наскільки великодушно він описав свій візит до нашого офісу. Мені було важко повірити, що цей випадковий візит міг справити на нього таке сильне враження. Я не виділив часу на спілкування з ним, не дав жодних порад – просто запросив його як стороннього спостерігача, сподіваючись, що він устигне щось для себе почерпнути.

І тут я зрозумів: мені дуже подобалося віддавати іншим, але значно важче було приймати самому – у цьому разі приймати вдячність (яка є чудовою формою великодушності).

Не в мене одного така проблема. «Блаженніше давати, ніж брати» – усі ми знаємо ці слова з Нового Заповіту. Нам може бути незручно щось прийняти або може здаватися, що ми цього не варті. Виступаючи перед бізнесменами, я взяв собі за правило закінчувати промову словами: «Дозвольте іншим допомогти вам». Мене постійно питають: «Кейте, а якого біса хтось захоче мені допомагати?» Під цим питанням ховається страх, що вам нічого запропонувати у відповідь.

Одного разу я виступав на конференції для працівників галузі охорони здоров’я. Я попросив слухачів записати ім’я людини, яка могла б допомогти їм у кар’єрному зростанні. Люди зашелестіли папером. Я запитав, чи є серед них ті, хто не зміг придумати, хто міг би їм допомогти. (Я часто ставлю це питання під час своїх виступів, і жодного разу ніхто не підняв руку.)

Але цього разу піднялася жіноча рука. Здавалося, жінка готова була розплакатися. «Нам треба буде поговорити», – сказав я, вражений її сміливістю, адже вона встала і сказала, що не має нікого, до кого може звернутися по допомогу, хоч я і розумів, що так не може бути.

Ця зустріч виявилася доленосною для нас обох, і з того дня ми зі Сьюзан підтримували контакт. Ось як вона згадує цей момент: «Я побачила, що руку підняла тільки я, і раптом зрозуміла: я ніколи ні до кого не зверталася по допомогу, хоча сама завжди допомагаю друзям. Мої батьки померли, коли я була ще зовсім юна, тому в мене так сильно виражений інстинкт самозбереження – переконання, що я все повинна робити сама. І коли я зрозуміла, що не можу записати жодного імені, у голові немов лампочка спалахнула. Правду кажучи, допомогти було кому, але поводилася я так, ніби, крім мене, у світі нікого немає. Я стояла і плакала, як дитина».

Сьюзан не здогадувалася, що в мене була та ж сама проблема. Успіх, гроші, доброзичливість, знання – усе це вже було в моєму житті, то чого ж іще хотіти? Я навіть уявити не міг, чому хтось захоче зі мною ділитися. Я ніколи не користувався запасом доброзичливості, що мене оточувала. Це навіть могло бути небезпечно! Навіщо нариватися на ризик отримати відмову? Ми обоє, я і Сьюзан, були жертвами «свідомості дефіциту». Її одкровення допомогло звільнитися і мені.

Спробую пояснити. Багато хто помилково дивиться на життя крізь призму дефіциту, як на світ переможців і переможених. Але можна подивитися інакше – крізь призму достатку, коли кожен може отримати більший шматок пирога.

Добра новина в тому, що замість «свідомості дефіциту» можна обрати «свідомість достатку». Цей підхід ґрунтується на запитанні: «Хто сказав, що світ – це пиріг скінченних розмірів?» Коли ми дивимося на світ крізь призму достатку, успіх (визначайте його, як хочете) необмежений, нескінченний, доступний усім, хто тільки попросить. Це як з Інтернетом: що більше людей ним користуються, то більше налагоджується зв’язків, а отже, сильнішою стає Інтернет-спільнота. Ми можемо пригощатися, скільки забажаємо, інші також можуть – причому значно більше, ніж якби кожен був наодинці.

Після лекції ми зі Сьюзан зустрілися.

– Ви така смілива, що підняли руку, – сказав я.

– Так, але ж я не думала, що виявлюся єдиною! – відповіла Сьюзан. Інтуїція її не підвела. Хвилин через десять до неї нерішуче підійшла якась жінка і сказала:

– Хочу вам сказати, що я також збиралася підняти руку, але злякалася. Маю похвалити вас за те, що ви це зробили. Я була вражена!

– Це стало поворотним моментом у моєму житті, – зізналася мені потім Сьюзан, – і з того часу я почала налагоджувати контакти і звертатися до людей, які можуть мені допомогти. Через кілька тижнів у моїй лікарні почалися проблеми – серйозний конфлікт із найвищим керівництвом. Мої друзі допомогли мені ухвалити важливе рішення, яке мені й самій спадало на думку – піти з роботи і сприйняти це позитивно, знаючи, що замість неї буде щось інше. Тепер у мене значно краща робота: я працюю з об’єднанням лікарів. Без підтримки друзів я навряд чи наважилася б на такий крок. Я не перестала допомагати іншим – але тепер і вони допомагають мені, і я приймаю їхню допомогу! Я ніби розраховуюся наперед.

Сьюзан, як і я, позбавляла себе дуже важливого елементу великодушності – ми не дозволяли іншим відчути радість від допомоги нам. Приймаючи допомогу, ви даєте людині можливість відчути себе потрібною (а хіба не всім цього хочеться?). Дозволити тим, кому ми не байдужі, допомогти нам – хіба це не великодушність?

Чи є у вашому житті люди, які пропонують вам допомогу, а ви відмовляєтеся її прийняти? Можу припустити, що знайшлося б багато людей, які були б готові вам послужити, якби ви їм це дозволили, – зокрема й ті, з ким ви ще не знайомі. Вони могли б змінити ваше життя на краще, а ви могли б зробити те ж саме для них. Один із найнадійніших шляхів побудови глибших стосунків із тими кількома людьми, чия думка і довіра для вас важлива, – це дозволити їм допомогти вам.

Для цього навіть є спеціальний науковий термін – «обов’язкова взаємозалежність». Його запропонувала ще в 1999 році соціальний психолог Мерілін Брюер у статті, що вийшла в науковому журналі Journal of Social Issues. Теорія Брюер полягає в тому, що заради виживання в довготривалій перспективі люди повинні залежати від допомоги інших – користуватися їхньою допомогою, інформацією та спільними ресурсами і, своєю чергою, ділитися отриманим з іншими. У цьому разі між особою і групою, по суті, немає різниці. Наша особиста вигода залежить від готовності групи зробити для нас те, що ми зробили для неї. Це процес співпраці. Він вимагає довіри, хоча й із застереженням. Брюер не закликає довіряти всім без винятку; вона вважає, що великодушність базується на ймовірності того, що інші будуть великодушними до нас.

Іншими словами, ми обоє отримуємо користь, якщо дбаємо про те, щоб ми обоє досягли успіху. Розуміємо ми це чи ні, але готовність віддавати і отримувати створює в стосунках прекрасну атмосферу взаємного обміну.

Тож як нам переступити через відчуття страху, пов’язане з прийняттям великодушності інших?

Дуже просто: поставте себе на місце того, хто віддає. Результати досліджень Френсіса Флінна та Ванесси Лейк, опубліковані в Journal of Personal and Social Psychology, свідчать, що наше недостатнє розуміння логіки тих, у кого ми можемо попросити про допомогу, заважає нам до них звертатися, адже ми хибно переконані, що нам відмовлять. Учасники проведеного ними експерименту вдвічі занизили ймовірність отримати згоду у відповідь на пряме прохання про допомогу.

Справді, замисліться: що ви відчуваєте, коли важлива для вас людина цікавиться вашою думкою? Вас це дратує? Чи, може, вам здається, що вас використовують? У жодному разі – це справжня честь! Людям подобається, коли до них звертаються за порадою, коли їхню думку цінують, коли вона дає результат, коли їх шанують і коли вони почуваються потрібними.