Читать книгу Шалена - Клої Еспозіто - Страница 10

Аеропорт Катанія-Фонтанаросса, Сицилія

Спека збиває з ніг, наче автомобіль мафіозі, що вшиваються з місця злочину. Затуляю очі від мерехтливого сяйва, мружачись і кліпаючи, наче сліпак, який давно не бачив сонця. Я вишкандибую з літака й замість іти пірнаю через останні сходинки проходу. Чорт, це боляче: здряпую шкіру об бетон, забиваюся кісткою об метал. Імовірно, я зламала лікоть: праву руку заливає кров’ю, але я подумаю про це потім. Люди витріщаються (знов; та що з ними таке?). Бет була б задоволена. Я «накидалася» як слід. Я обтрушуюся й заходжу в автобус. Здається, перший клас на цьому закінчується.

Ми в терміналі, чекаємо на свої валізи, коли в голові, наче «БУМ!» у коміксі, з’являється думка: Амброджо! Він тут. Вигляд у мене кепський, я заляпалася зубною пастою, з ліктя, після того як я випала з літака, тече кров, і нею забризкано мою сукню а-ля Кеті Перрі. А зуби я досі почистити не спромоглась. Я зав’язую шнурівки на своїх поношених кросівках (не можна, щоб Амброджо побачив мене в них), коли в мене з’являється ідея. Я помітила, що прихильниця «Луї Віттон» сперечається з кимось на паспортному контролі. У неї якась проблема з візою, яку вона поки що не розв’язала. Коли я роздивлялася її дупу в залі відправлень, мені здалося, що вона приблизно мого розміру. Я можу забрати її валізу! Чи слід мені це зробити? Містер Дік і досі в моїй ручній поклажі, а в усьому іншому, я думаю, вона спакувалася краще за мене, і, погляньмо правді у вічі, мені зовсім не завадив би макіяж.

Я хапаю обидві наші валізи з конвеєрної стрічки й несуся до виходу, а серце б’ється десь уже в горлі. Я пірнаю в туалет для інвалідів і дивлюся в дзеркало. Усе ще гірше, ніж я думала. Я виглядаю як лайно, і моє волосся виглядає як лайно, тож я дістаю з дна валізи шапочку. Під нею можна сховати волосся, але не обличчя. Паранджа, ось що мені треба. Чи, може, балаклава. Туалетним папером я витираю кров з руки. Як не дивно, всього лише подряпина. Беру валізу «Луї Віттон». Блискавку замкнено на маленький замочок. І як мені його зняти? Намагаюся відчинити його шпилькою для волосся. Це спрацьовує в кіно, але не в мене. Я смикаю шпилькою й чекаю, коли замок клацне, але цього не стається. Я смикаю, й смикаю, й лаюся собі під ніс. Плану «Б» в мене немає. Це має спрацювати. Я смикаю ще, але замок лишається зачиненим. Моєю шиєю стікає намистина поту. Це не спрацює, правда ж. Настав час для нестандартного мислення. Ну ж бо, Алві, ти ж збиралася стати поетесою! А тут саме потрібен творчий підхід. Де вся твоя геніальність, коли вона потрібна? Я витріщаюся на себе в дзеркалі. Дівчина з дзеркала витріщається на мене. Непогано. Можна знайти щось і розбити той замок. Оглядаю туалет. Що мені згодиться? Може, кран на мийці? Він видається важким. Я викручую кран і витягаю його – грубий метал. Можливо, й спрацює. Із труби б’є струмінь води, я здригаюся від холодних крапель, що бризкають в обличчя. Мийка переповнюється, і вода каскадом стікає на підлогу. Мені слід поквапитися, інакше всі речі намокнуть! Я повертаю замочок так, щоб він лежав на підлозі, замахуюся краном і щосили вдаряю по замку.

БАХ! ТРАХ! БАХ! КЛАЦ!

Не можу повірити! Мені вдалось!

Тремтливими пальцями відкриваю валізу. Там є маленька чорна сукня від – сюрприз! – «Луї Віттон». Прохолодна сатинова тканина, приємна на дотик, гладенька й шовковиста, як жирні вершки. Я вдягаю її. Виріз неймовірний. Раптом у мене з’являються вигини в усіх призначених для цього місцях. Це ж треба, у мене навіть є талія. Там були шпильки мого розміру, які мають пасувати до сукні. Я взуваю підбори, вуаля, я на п’ятнадцять сантиметрів вища. Плечі в мене розправляються. Груди підіймаються. В мене постава танцівниці, я прима-балерина. Я повертаюся й оглядаю дупу: це справжнє диво!

Косметичка цієї жінки більша за мою валізу. Я знаходжу в ній гарні рожеві рум’яна від «Ів Сен-Лоран» й легким рухом наношу туш «Діор шоу». Завершую образ власною характерною яскраво-фіолетовою помадою. Добре. Думаю, цього буде досить. Я дивлюся в дзеркало, похитуючись на високих підборах. Я схожа на когось іншого. Когось привабливішого. Когось багатшого. Когось зі смаком. Із вищого суспільства. Запихаю свій закривавлений одяг до своєї побитої життям валізи, і от я готова. Я впораюсь. Тепер я нарешті зможу зустрітися з пристрасним чоловіком своєї сестри, з секс-богом, із жеребцем – з Амброджо Карузо. Гик!

Я залишаю потоп за дверима.

В мене врізається цунамі облич. Де він? Я виглядаю в натовпі модель із реклами «Давідофф», але там тільки море незнайомців, що розмахують картонними табличками з написами «Алеся», «Антоніо», «Ерменеджильдо». Навряд чи хтось із них – я. Але, можливо, вони послали по мене водія. Із дислексією. Може, я «Елена»? «Альдо»? «Алессандро»? Закладаюся, що я «Адріан». Як уже дістало це лайно.

Я бачу групу монашок у чорно-білих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнуті спокоєм, вмиротворені, просвітлені, щасливі, світлі. Треба мені було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пізно. Можна було якось влаштувати своє життя. Я б могла писати більше хайку. Виграти Пулітцерівську премію. Стати нобелівським лауреатом. Я надто легко розпорошуюся на все. Забагато чоловіків, забагато драми. Краще б я зосередилася на поезії, а не на хлопцях. Окрім Амброджо. Амброджо інший. Амброджо й Ченнінґ Тейтум. Зітхаю.

Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, наче лимон.

Он він. О Боже! Як я могла його пропустити? Земля припиняє обертатись. Усе навколо завмирає. Світ зіщулюється до його прекрасного обличчя. Він такий крутий. Такий гарний. В темних окулярах у приміщенні. Першокласна засмага. Сорочка хрустка й біла, наче простирадла в готелі. Багатообіцяльна опуклість на затісних джинсах.

Бет така сука.

– Алвіна! – махає мені Амброджо, знімаючи вейферери. – Вау! Я тебе не впізнав. Ходи сюди!

Я махаю до нього й усміхаюсь. Я знаю, що він має на увазі, що зазвичай я виглядаю фігово.

– Як ти? – питає він.

В нього бронзова шкіра, натяк на щетину. В нього гарне підборіддя. Гарна усмішка. Взагалі-то, в нього все гарне. Він бездоганний. Я його хочу. І він мав бути моїм. Я чимчикую на підборах, оступаюся, послизаюся й майже падаю. Я приземляюся йому на руки. Мммм, пам’ятаю запах цього лосьйону після гоління. «Армані код блек»: чуттєвий, екзотичний. Він пахнув ним, коли ми зустрілися вперше.

– Чудово виглядаєш! Ти схудла?

Я белькочу щось нерозбірливе на кшталт «Бгебуекх».

– Ти п’яна, – сміється він.

– Бет сказала мені… Шампанське…

Я забула про його італійський акцент, він неймовірно милий. Я дивлюся в його карі очі й тону, провалюючись все глибше: «Нутелла», чи «Несквік», чи розтоплений гарячий шоколад. І раптом пам’ять повертає мене назад до Оксфорда. До нашого першого разу… до нашого єдиного…

Чорт. Що таке? Міс «Луї Віттон»? Вона тут? Вона переслідує мене? Я різко вдихаю. Пронизую натовп скаженим поглядом. Але її тут немає. Це хтось інший. Мені треба вибиратися звідси. Інакше я можу потрапити в незручну ситуацію. Не те що б я не поклала її на лопатки, якби довелося битися. Однозначно поклала б. Однозначно. Напевне. Може, й ні.

Він кладе одну руку мені на талію, а другою бере одну з моїх сумок; він теплий. По всьому тілу бігають мурахи. Я спираюся йому на плече та вдихаю його запах: східний аромат, тютюн, шкіра. Я вже його хочу. Мені буде важко. Я зосереджуюся на тому, щоб дійти до машини, не хитаючись. Це складніше, ніж здається.

Натовп розділяється, даючи нам пройти. Усі витріщаються – так, знов. На кого вони дивляться: на мене чи на Амброджо? Напевне на Амброджо. Я їх розумію. Я не можу відвести від нього очей. Ми сідаємо в ліфт і їдемо на перший поверх. Мені завжди хотілося зайнятися сексом у ліфті. Невже він став іще привабливішим? Таке можливо? Два роки минуло. Але чоловіки такі: з віком вони стають кращими, як іноземні сири, хороше вино та Джордж Клуні. Це так несправедливо. Закладаюся, Бет уже зробила ліпосакцію, підтяжку живота, збільшила губи й груди й видалила все волосся лазером. Можливо, я навіть не впізнаю її. Можливо, вона точна копія Меґан Фокс і зробила пластику дев’яноста відсотків тіла. На таких капотах позують гламурні моделі в бікіні. Цікаво, чи додається до машини безкоштовна модель? Що, як дівчина в багажнику й намагається видертися назовні? Пізніше ми знайдемо її: акрилові нігті відпали, свої зламалися, французький манікюр зіпсовано.

«Ламборґіні» припарковано на тротуарі біля входу в аеропорт. Дивно. Вона дуже-дуже блискуча й дуже-дуже червона. Вигини в неї такі, що ви не повірите. Я роздивляюся лого на її осяйному капоті: золотий бик на блискучому чорному щиті. Я ніколи не була так близько до такої дорогої машини, тож не наважуюся торкнутися її. Амброджо помічає це, сміється й намагається пояснити:

– Це «Міура» 1972 року. Залазь, Алві, вона не кусається.

Ні, машина не кусається, а от я могла б. О Боже! Роздивляюся його губи – губи Марлона Брандо: звабливі, пухкі, соковиті, повні. Я могла б цілувати їх, впиватися в них. Я вбила б за поцілунок, за дотик його язика, коли його м’які теплі губи притуляються до моїх. На смак він як какао на тірамісу. На дотик як бриз довкола гондоли.

Він кидає валізи в багажник (гламурної моделі там немає), широко відчиняє дверцята до пасажирського сидіння, і я ковзаю на шкіру. Всередині витончений аромат. Це просто прелюдія на колесах. Я так подумала, мені дуже подобаються «ламборґіні», тепер це мої улюблені машини. Десь на другому місці Бетмобіль, а потім машина часу Делоріан. До лобового скла причеплено штрафний талон, і до машини наближається поліцейський. Він поспішає, пихкає та сопе, сорочка натягується на ґудзиках, зачесане назад волосся підстрибує. Він відклеює папірець, розриває на клаптики, потім відчиняє двері для Амброджо. Дивно.

– Синьйоре Карузо! – каже поліцейський, низько вклоняючись. – Mi dispiace! Mi dispiace![39] Амброджо його ігнорує.

Дуже дивно.

– Бет просила передати вибачення, – каже Амброджо. – Вона дуже хотіла приїхати зустріти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомісна машина.

– О ні, не хвилюйся, все гаразд, – кажу я, відвертаючись, коли він зустрічається зі мною поглядом. Не червоній, Алвіно. Не бовкни якоїсь нісенітниці, хай тобі грець. Це не просто «ніяково», це нестерпно, але водночас, здається, мені це подобається. Мені слід заспокоїтись. Я заплющую очі та подумки рахую в голові від трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298…

Не допомагає.

Двигун заводиться, і все моє тіло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Моє сидіння вібрує; це досить приємно, продуманий дизайнерський хід. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюємо з аеропорту, і не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проїхали півавтостради. Амброджо ввімкнув на повну гучність «Хай ніхто не спить».

– Паваротті, – кричить він, підморгуючи. – Чудово, що ти приїхала. Бет була в захваті, що ти змогла вибратися так швидко. Ти раніше бувала на Сицилії?

Давай-но, Алві: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься…

– Ем. Ні. Я бувала в Мілані – на вашому весіллі ж…

Пауза. Я червонію. Мабуть, краще було цього не говорити.

– А ще ми з Бет їздили на шкільну екскурсію в Помпеї.

Мені дванадцять років. Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й стискає мою долоню. Що?

– Гарний лак, – каже він, широко посміхаючись.

Я дивлюся на свої люмінесцентні лаймово-зелені нігті й не розумію, він серйозно чи жартує.

– Я багато подорожую. Постійно, – швидко кажу я. – На минулих вихідних я була в Лос-Анджелесі, до того – в Нью-Йорку, а ще до того в Сіднеї…

– Ти літала до Австралії на вихідні?

– Ем… так, – кажу я. А що?

Я чую, як Бет у моїй голові розводиться про карбонад.

– Круто, – сміється він. – У будь-якому разі ми обоє раді, що ти приїхала.

Мені забракло мови.

Я відкидаюся в кріслі. Бачити його знову… це занадто. Бачити його самого…

Перед нами розгортається сицилійський краєвид. Ці вигини могли б конкурувати з вигинами Софі Лорен. Ми пролітаємо повз нього на швидкості 180 кілометрів на годину. Амброджо втоплює педаль газу в підлогу. Двигун муркоче. Мені починає здаватися, що він хизується переді мною, і мені це подобається. Я вчеплююся нігтями в сидіння, наче кішка. За вікном, розмиті, проносяться виноградник за виноградником. Оливкові гаї зливаються в один. Скоріше, скоріше, скоріше, мала. Доїдемо до обрію й ніколи не повернемось. Я хочу загубитися в цьому казковому пейзажі, тільки я та Амброджо. Я хочу, щоб цей острів нас поглинув.

Ми звертаємо з шосе там, де на дороговказі написано «Таорміна».

– Майже на місці, – всміхається Амброджо, проводячи рукою по волоссю з реклами шампуню.

Ми підіймаємося крутою стежкою, не збавляючи швидкості. Швидше, швидше, ніколи не спинятися. Я хочу, щоб він отак віз нас і віз. Я хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалась.

– Вілла на вершині пагорба.

Нас оточують величезні цитрусові сади – це як потрапити в написану олією картину: жовте, помаранчеве, зелене. Запах цедри неймовірний – насичений, смачний. Лимони завбільшки з диню. Ми їдемо повз дерева на вершечок пагорба. Як уявляю, як Амброджо заїжджає у віддалений куток (я завжди хотіла зайнятися сексом у машині), тільки цього разу це матиме якесь значення. Цього разу він не покине мене заради моєї сестри.

Але він не з’їжджає на узбіччя.

Він повертає на під’їздну доріжку – електричні ворота відчиняються, ніби за помахом чарівної палички, – та глушить двигун.

– Ми на місці!