Читать книгу Шалена - Клої Еспозіто - Страница 7

У вікні кебабної обертається невпізнаване м’ясо – кішка? щур? лисиця? голуб? Щось жовте, кап, кап, скрапує на металеву решітку внизу. М’ясо шкварчить і бризкається, сичить і смажиться: рожеве, потім коричневе, потім сіре. Повітря всередині важке, тхне жиром. До прилавку підходить привабливий молодий чоловік у заплямованому фартуку та картонній шапочці. Волосся спадає на обличчя, щетина з-під рук стиліста. Я уявляю собі, як він може виглядати під одягом: усі благословенні 33 сантиметри пеніса Марка Волберґа з фінальної сцени «Ночей у стилі буґі»?

– Звичайний?

Я киваю.

– Взагалі-то, я голодна, зробіть два.

Він бере сріблясту, із довгою ручкою болгарку для кебабу, клацає вимикачем. Лезо виблискує в неоновому світлі. Зубчаста пилка дзижчить, вібрує, стрекоче, обертається. Він відпилює шматочки – тоненькі скибочки м’яса – й ловить їх кишенькою з лаваша. Латук, помідори, цибулю не треба, подвійний соус.

– Вісім дев’яносто дев’ять.

Скільки? Це грабунок серед білого дня. Та все ж я плачу, лишаючи два пенси щедрих чайових. Забираю свої донери та банку недієтичної коли і зжираю їх дорогою до квартири, виколупуючи цибулю (покидьок…), ляпаючи на тротуар, злизуючи кетчуп, що стікає мені по пальцях: пляма на сорочці, пляма на туфлі, пляма на асфальті, ляп, ляп, ляп.

Мені трапляється книжковий секонд-генд із примірником роману Бет у вікні: 50 пенсів. Я зупиняюся наче вкопана. Це дешевше, ніж туалетний папір. Але я однаково не куплю цієї книги. Я б не читала її, навіть якби мені заплатили. Ну, можливо, якби заплатили справді багато. Дивлюся через плече, Бет ніби переслідує мене. Не можу повірити, що бачу її книгу в цьому магазині. Дивлюся на телефон і бачу, що вона мені відповіла:

Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Дата: 24 серпня 2015 13:10

Тема: RE: Відвідини

Люба Алві!

Звісно, я прощаю тебе, і, звісно, ти мусиш приїхати. Я забронювала тобі квиток на завтра на ранковий рейс «Британських авіаліній» до Катанії (маршрут у додатку). У тебе буде клаб-клас[22], люба, тож не втрать нагоди напитися безкоштовного шампанського. Я буду розчарована, якщо ти прилетиш тверезою. Сподіваюся, це не надто скоро, адже ти сказала, що робити тобі нема чого, ну і мені просто дуже вже кортить тебе побачити. Амброджо тебе зустріне. Попереджаю, він водить як Льюїс Гамільтон[23], але на «ламборґіні» ви доїдете за п’ятнадцять хвилин замість сорока.

Не забудь узяти купальник і капелюха: сонце тут просто вбивче. А проте не хвилюйся, якщо в тебе їх немає, в Таорміні, трохи далі, можна купити «Прада» й «Ґуччі».

Побачимося завтра!

З любов’ю,

Цілую, Бет

P. S. Чудові новини щодо звільнення. Здається, ти ненавиділа цю роботу, так?

P. P. S. Скільки, ти сказала, важиш?

Я довго дивлюся, не кліпаючи. Коли я нарешті кліпаю, лист від Бет і досі на екрані. Швидка вона: завтра вранці. Вона купила мені квитки? Контроль – її пунктик.

І звідки така одержимість моєю вагою?

Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Дата: 24 серпня 2015 13:20

Тема: RE: Відвідини

59 кілограмів. До завтра.

Надіслати.

Бет відповідає майже миттєво.

Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com

Дата: 24 серпня 2015 13:23

Тема: RE: Відвідини

Чудово! Я теж! Цілую.

Що? Як це взагалі можливо? Вона ж нещодавно народила. «Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить».

Тепер ви розумієте, що я мала на увазі? Першокласна сука.

Завтра вранці я лечу на Сицилію клаб-класом (що воно таке?), а потім мене підкинуть на «ламборґіні». Звучить казково. Як мені кортить побачити Амброджо, він просто свято для очей. Він як Бред Пітт, помножений на Ештона Кутчера в степені Девід Ґенді. Може, Бет не така вже й дурепа.

Я кидаю обгортки від кебаба на ґанок, на купу до інших, і підіймаюся сходами через дві приступки.

* * *

Я сама в квартирі, якраз як я люблю. Якби ж так було завжди. Я вже викурила одну за одною шість цигарок і випила більшу частину пляшки «Піно ґріджо», яку знайшла в холодильнику. Вона не моя, але завтра я їду, тож мені цілком і повністю начхати.

Я відчиняю шафу та дістаю з-під ліжка валізу. Здмухую пил, змітаю сигаретні недопалки й панчохи. Не можу повірити, що знову їду до Бет. З народження до коледжу ми були практично нерозлучні (але не тому, що самі так вирішили: подумайте про стьожкових червів, або дракункульоз, або кровососних паразитів). Це було двадцять шість років, десять місяців і двадцять днів тому. Штовхаючись у солоному амніотичному морі, ми не могли дочекатися моменту, коли станемо окремими створіннями. Дев’ять місяців плавати обличчям до чиєїсь дупи – це надто довго. Бет вирвалася першою, вжухнувши родовим каналом, наче канадська зірка бобслею, яка претендує на золоту медаль Олімпійських ігор. Я застрягла, народжуючись ногами вперед. Акушерці довелося неабияк мене тягнути. Те, що я заклала стопи за вуха, спричинило розриви. Не варто пояснювати, що після народження першої дитини мамі довелося сильно тужитись. Нащо я була їй потрібна? У неї вже була Бет. Я була надлишковою, нікому не потрібною рекламною акцією «купуй один, отримуй другий безкоштовно». Нерозпакованим сиром, що гниє в глибині холодильника. Другою упаковкою печива «Джаффа», яке ніхто ніколи не з’їсть. Чимось, про що легко забути, що легко ігнорувати.

Мама вічно «забувала» про мене, так само як «забула» повідомити, що емігрує до Австралії. Вона «забула» зробити мені щеплення, і я підхопила кір. Вона «забула привести мене додому з супермаркету, забула мене в потязі в Пензанс. Вона «забула» запросити мене на похорон бабусі. (Не моя провина, що вона померла. Я просто навідувала її, коли вона нарешті дала дуба.) Ну, тепер ви маєте уявлення.

Через те, що я застрягла, мене помістили в акваріум, тобто в інкубатор. Це було якось пов’язано з нестачею кисню. Коли мене вперше побачили, я була яскраво-фіолетова. Через те, що я лежала в акваріумі, я мала лишатися в лікарні. Мене не годували грудьми, на відміну від Бет. Медсестри годували мене з пляшечки. Мені діставалася тільки суміш. Мама лишалася з Бет, її дорогоцінною первісточкою, і вони вдвох чудово проводили час. Коли мене нарешті виписали, за кілька тижнів, мама приїхала по мене лише після того, як отримала три повідомлення на автовідповідач. Звісно, на той час у них уже був міцний зв’язок із Бет. До того ж усі знають, що третій зайвий. Така модель стосунків існувала протягом двадцяти шести років: мама була лінива, Бет було легко любити – вона була слухняна, добре поводилася, бездоганно виглядала. Вона ніколи не змушувала нас ніяковіти перед сусідами, не тікала, не мала проблем із поліцією. Вона не лаялася й нічого не підпалювала. У ній жодного разу не розчаровувались.

Мене назвали на честь нашого батька, Алвіна (ото багата уява!), а Елізабет – на честь Її Величності королеви (цю історію мама не втомлюється переповідати). Якось так сталося, що мама не дуже добре ставилася до батька. Вони розійшлися невдовзі після нашого народження, і він поїхав жити до Сан-Франциско. Після цього я його не бачила. Не надто велика втрата. Мабуть, він був якийсь недоумок. Мама ніколи б не погодилася жити в Америці, чи в Ґренландії, чи в Афганістані, чи деінде – так вона любила королеву. Віддана, як собака. Єдине, чому вона погодилася переїхати до Австралії зі своїм другим чоловіком (безнадійним хамом на ім’я Руперт Вон Віллубі), – це те, що Сідней підпорядковується королеві. Свідома громадянка, справжня патріотка, вона завжди віддавала перевагу Елізабет, а не мені. Якби ж тільки існувала якась королева Алвіна! Я перевіряла у «Вікіпедії», але ні, такої не було. Лише дурна зникла дівчина з роману Д. Г. Лоуренса, якого я не читала.

Мій найперший спогад? Я встромляю шпильки в ляльку Бет. Не питайте чому. Уявлення не маю. Мені тоді було три або чотири. Тоді я не знала всього цього лайна про вуду. Одного дня я просто знайшла її ляльку й подумала, що весело буде простромити її голками. Так воно й було. Я й досі бачу, як вона лежить там, на туалетному столику: довге біляве волосся й великі блакитні очі, повіки самі заплющуються й розплющуються, коли рухаєш її головою. Садиш її – розплющуються. Вкладаєш – заплющуються. Розплющені. Заплющені. Розплющені. Заплющені. Можна годинами розважатись.

Я так знайшла мамині шпильки, запхані до шухляди. Вони були довгі, тонкі, сріблясті, з кольоровими кульками на кінцях. Їх було десь п’ятдесят у маленькій квадратній коробочці. Я витягала їх по одній і встромлювала. Просто, як два на два. Я очікувала, що кукла плакатиме, але вона просто мовчки лежала там і терпіла. Я почала з підошов. По чотири в проміжках між маленькими рожевими пальчиками, потім одна й ще одна в довгі лінії уздовж ніг. Вони входили в пластик глибоко і плавно. Стирчали добре й міцно, як голки їжака.

Я продовжувала, шпилька за шпилькою, по всьому тілу, в живіт, у груди, в щоки, в чоло, в скроні. Я штрикала їй в очі, але вони не проштрикувались: очні яблука було зроблено з блискучого твердого скла. Коли я закінчила з передньою частиною, я перевернула її й почала встромляти голки їй у спину. У сідниці. У потилицю. Все йшло добре аж до останньої шпильки, червоної, здається.

Не знаю, що сталося, та коли я діставала її з упаковки, то вколола великого пальця. Шок був колосальний. У цьому віці? Та це майже як землетрус. На пальці вискочила намистинка крові: бездоганна, кругла, червона до пари шпильці. Я була ну чисто Приспана красуня, що крутила своє веретено. Ні на мить не замислюючись, я злизала її. Тваринне. Інстинктивне. Тоді я вперше відчула смак крові. Він був не схожий ні на що з того, що я досі куштувала: солоний, металевий. Заборонений, як вино. Мені відібрало мову. Я стала інша.

Але то було тоді, а це є тепер. Я не бачила своєї сестри цілих два роки, з моменту її вінчання в Мілані, в тому довбаному соборі. То була справжнісінька катастрофа. Навіть думати не хочу. Я запалюю ще одну цигарку, вдихаю повні легені раку, сідаю на підвіконня та витріщаюся на голубів. Вони витріщаються на мене. Зловісні. Кровожерливі. Маленькі чорні очиці виблискують пекельним вогнем. Хлопці, це хтось із вас наклав мені на плече? Усі дивилися Альфреда Гічкока і готові напасти будь-якої миті.

У пам’яті раптом зринають сцени з весілля Бет – непрохані гості…

Я ковтаю ще вина.

Протягом місяців до «великого дня» Бет мама телефонувала мені й питала:

– З ким ти будеш, Алвіно? Мені треба знати для плану розсадки/для запрошень/щоб просто подіяти тобі на нерви.

– Але мамо, чому я маю приходити з кимсь? Нащо мені взагалі хлопець?

– Мені зараз ніколи це обговорювати, Алвіно. Брюссельська капуста розвариться, і ваш батько її не їстиме.

– Він мені не батько.

Тиша.

– Чому ти не можеш знайти собі гарного молодого чоловіка, як-от Амброзія? – питає вона.

О Господи, допоможи. Знову за своє.

– Амброджо, мамо. Він тобі не рисовий пудинг.

Щоправда, я б так його й з’їла.

– Твоя сестра звиває гніздечко, і ти теж не молодшаєш.

– Так, я знаю. – Мені було двадцять чотири.

– І привабливішою не стаєш.

Трясця моїй матері! Вона знає, як мені допекти. Я зморгую сльози і шморгаю занадто голосно. Не те щоб мені кортіло померти на самоті.

– Я цілком щаслива й без хлопця, а останній тип, з яким я трахалася, виявився молюском.

Одна з дивовижних властивостей молюска – це його економна здатність використовувати один і той самий орган для різних функцій. Наприклад, останній хлопець, із яким я спала, використовував свій член і як пеніс, і як мозок. А ще він був слизький. У поганому сенсі. Ні, мій досвід показує, що хлопці забирають забагато часу й висувають забагато вимог. Як «Тамагочі», яке було в мене в дитинстві й померло. На щастя для мене, Бог створив «Тіндер», а коли той провалився – «Дюрасел».

Я чую, як вона помішує капусту на протилежному кінці дроту: вода кипить, і бульбашиться, і хлюпає, а на стелі гуде вентилятор. Я майже відчуваю запах.

– Як там звали твого останнього хлопця? Майкл, чи Саймон, чи Річард, чи якось так?

– Звідки я, в біса, знаю?

Може, Ахмед?

– Я згубила лік, люба, їх якось забагато.

Я скрегочу зубами.

Незважаючи на ці розмови, я ніяк, чорт забирай, ніяк не могла піти на велике білосніжне весілля Бет сама: одиначка, непарна, соціальна парія. І одного дня, коли мама знову мені зателефонувала, я здалась. Я назвала перше-ліпше ім’я, що спало мені на думку.

– Алекс, мамо. Його звуть Алекс.

– А, Александрос?

– Що?

– Він грек?

– Ні!

– Він багатий? Корабельний магнат? А прізвище?

– Ні, ні, і я не знаю!

– Добре. Гаразд. Надішлю запрошення вам обом. І закінчу з розсадкою гостей. Ви сидітимете за столиком «Жимолость» між двоюрідною бабусею Верою та дядьком Бартолом’ю. Впевнена, вони будуть щасливі познайомитися з ним. Колись вони плавали в круїз на Корфу.

Звісно, я не знала нікого на ім’я Алекс і, сидячи в літаку «ІзіДжет», який от-от вилетить у Мілан, місця собі не знаходила. Думаю, можна було сказати, що його терміново викликали у справах – ну там, один із його кораблів врізався в айсберг, – але вони б не повірили. Одна на розкішному весіллі сестри. Непотріб. Другий сорт. Я впадала (ще глибше) у відчай.

Я вирішила запросити того, хто сидітиме поруч зі мною в літаку. Ризиковане рішення, так, але дивним чином збуджує. Я спостерігала, як один за одним пасажири заходять у літак… Ооо, оцей симпатичний: дизайнерські джинси, чисто виголений, дорога на вигляд сумка. Це «Прада»? Він повертає ліворуч і сідає поруч із дружиною із зовнішністю моделі з реклами нижньої білизни та дитиною з реклами «Ґеп». Чудово. А як щодо цього? О, цей просто розкішний. Схожий на Тайсона Бекфорда[24]. Діамантові сережки. Светр «Ральф Лорен». Сексуальна усмішка. Він сідає за мною поряд зі своїм ще накачанішим хлопцем. Хтось убийте мене. Зараз же.

– Привіт! – каже довговолосий бородатий надмірно татуйований тип у стилі «Харлі Девідсон», сідаючи біля мене на крісло біля проходу. – Я Адам.

Адам? Майже. Підходить.

Від нього пахло гідропонною марихуаною. Він або був глухий, або говорив на джорді[25]. У нього було тату «мама» і тату «тато», а також тату «шардоне» уздовж його рябої шиї. Засохле моторне масло під нігтями, струпи на обличчі від падіння з мотоцикла. Адам був ще розбещеніший за мене. Двоюрідна бабуся Вера не витримала б і двох хвилин. Протягом наступних двох із половиною годин все, що ми могли, – це не дійти до консумації нашої жаги в клубі «Вище ноги від землі», але в туалет постійно була черга, і в будь-якому разі я знала, що маю змусити його чекати, інакше він ніколи не поїде зі мною.

Ми трохи полизалися, чим страшенно роздратували літню пані, що плела біля вікна, а потім він увійшов у мене пальцями під опущеним пластиковим столиком. Тоді я й спитала в нього:

– Поїхали зі мною на весілля в Мілан? Я відшкодую збитки, – сказала я, підморгуючи й кладучи йому руку дуже високо на обтягнуте шкірою стегно.

– Гаразд, – сказав Адам із туманною усмішкою.

Це мало бути ідеально.

Справедливо буде відзначити, що він був «не в моєму репертуарі», але синиця в руках і так далі. Особливо коли ця синиця вже однією лапкою в твоєму «кущику». Не моя провина, що ми прийшли до церкви першими, не моя провина, що ми не могли відірватись одне від одного. Мабуть, йому сподобалася моя безбретелькова сукня зі спандексу, що ледве дупу закривала, та срібні ботфорти. (Я доклала чимало зусиль, щоб вдягтися на весілля Бет, – намагалася створити ефект сідниць Піппи Міддлтон[26].) Ми трохи пообжималися на лаві, в дальньому кутку, але коли прихожани почали сходитися, ми піймали на собі дивні погляди. Люди шепотілись. Показували пальцями. Цикали. Нам треба було сховатися. Уздовж стіни в церкві стояли маленькі зручні будочки (дякую тобі, Боже, за сповідальні). Вони були якраз підходящого розміру й закривалися червоними оксамитовими шторками, які могли забезпечити нам приватність. Тож я схопила Адама за руку, і, коли церква наповнилася, ми просковзнули в одну з будочок.

Спершу ми поводилися тихо (адже ми все-таки були у церкві), та, напевне, ми трохи забулися, коли він заганяв мені так, що я билася спиною об стінку з червоного дерева, сидячи на його члені на лаві. Пам’ятаю, як я сп’яніла від цієї несумісності: ми трахаємося в церкві. На смак Адам був як корнуольська перепічка й дивно тремтів і здригався, коли кінчав. Дерев’яна перетинка билася об кам’яну. Пам’ятаю, він, здається, скавучав. Я кричала щось на кшталт «Господи Боже мій» чи «Трахай мене до неділі!», Адам кричав «Мама!». Кінчивши, ми випали з-за шторки, якраз тоді, коли Бет із дружками йшли проходом. Бет вмить стала бурякова – я досі пам’ятаю її обличчя. Усі дивилися на нас. Маленький хлопчик запитав у Адама, чи він, бува, не Ісус (думаю, це через бороду). Мама опустила відеокамеру. Всі дивилися на Бет, потім на мене, потім знову на Бет. Глядачі на непристойному тенісному матчі.

Такого б ніколи не сталося, якби Бет запросила мене бути дружкою.

Після цього, коли священик попросив Адама піти, весілля було нудне. То був гучний білосніжний захід із сотнями гостей, яких я не знала, здебільшого італійців. Усе було дуже по римо-католицьки. Мама змінила план місць. Мене запхали до персоналу на кухню. Там мене затисло в бутерброді між товстим пекарем Джузеппе й посудомийником Тото. Не в приємному сенсі цього слова. Обід складався з тринадцяти страв: закуски, пасти, лобстера, дичини, телятини… Весільний торт був 183 сантиметри заввишки. Пляшка за пляшкою півторалітрового марочного «Просекко», чарка за чаркою гірко-солодкого лімончело. Усю ніч ми танцювали тарантелу: сотня людей, тримаючись за руки, бігає колом, пришвидшуючись разом із музикою, знов і знов раптово змінюючи напрям і зрештою звалюючись від запаморочення у велику купу на підлозі. Гості приколювали банкноти на пишну сукню Бет, а я їх знімала. Того вечора я заробила 3000 доларів.

До мене підійшло декілька хлопців. Друзі Амброджо були вдягнені як статисти з «Матриці»: довгі чорні піджаки, темні окуляри. Очевидно, всі вони працювали на Сицилії типу як «сміттярами», що звучало якось грубувато, та й у будь-якому разі після Адама я була не в настрої. Моя бабуся запитала мене, чи я не веґанка, «як та мила Біллі Джин Кінґ»[27]. Вона не могла зрозуміти, чому я не виходжу заміж, як моя сестра, і не танцюю з жодним із цих привабливих чоловіків. (Думаю, під час інциденту з Адамом вона задрімала…) Виявилося, що вона мала на увазі «лесбійка», а не «веґанка». Лише для того, щоб вона відчепилася, я сказала їй, що люблю жінок, «як та мила Джоді Фостер», але вона не знала, хто це. «Кара Делевінь?[28] Елен Дедженерес?[29]» Теж глухо.

Бет була така красива, ну просто інша людина. Коли нас ставили поруч для численних святкових фотографій, я думала про фотографії «до» та «після» з якогось телешоу на кшталт «Свон»[30]. Бет була принцесою, а я – жабою. Бет видавалася старшою, дорослішою. Я знаю, що формально вона народилася на двадцять хвилин раніше, але різниця видавалася більшою. Вона була вищою, мудрішою, впевненішою. Можливо, це шлюб із багатством робить таке із людьми? Звідки мені знати. Їхня «альфа-ромео» була прикрашена квітами, пелюстки яких вистеляли їм шлях до la dolce vita. Я не втрималась. Я плакала. Амброджо був ідеальний, і він мав бути моїм. То було несправедливо. То була трагедія.

У будь-якому разі, Бет майже не розмовляла зі мною відтоді. Ну, до цих листів. Правда, якщо добре подумати, вона майже не розмовляла зі мною й до того, якщо точніше, з осені 2007-го.

Я загашую недопалок і цілю ним у голуба крізь вікно. Промазую. Коли я дивилась, як вона йде церковним проходом, до мені дійшло, що тепер нас роз’єднали назавжди. Так, лікар перерізав наші пуповини двадцять п’ять років тому, але до шістнадцяти ми жили поряд. Алвітабет. БетізАлві. Ми жили в одній кімнаті, спали на одному двоповерховому ліжку, читали одні й ті самі книжки. Її вплив на мене був визначальним. З усіх людей вона була найближчою до «друга», навіть попри те, що я здебільшого ненавиділа її. А потім вона пішла.

Роз’їхавшись по різних містах, ми вели різні життя. Бет поїхала вчитися в Оксфорд, я вирушила до Лондона. Не пам’ятаю чому. Думаю, тому, що мені видавалося, що вулиці тут вимощено золотом, але згодом з’ясувалося, що це було собаче лайно та жуйка.

Я наче Дік Віттінґтон, тільки невдаха й жінка. Ви знали, що в Арчвеї є статуя його кота? Ось що буває, коли стаєш мером Лондона: люди роблять вапнякові фігури твоїх домашніх улюбленців. Якщо/коли я стану мером, хтось витеше пропорційно збільшену модель містера Діка, щоб його уздріли нащадки. Він стоятиме на постаменті на Вайтхолл. Я знаю, що Кен Лівінґстон тримав удома тритонів. А в Бориса Джонсона[31] є домашня тваринка. Це тільки мені видається, що Дональд Трамп і Борис Джонсон схожі на розлучених при народженні близнюків? Краще б нас із Бет теж розлучили. Вдочерили мене чи Бет. Бет чи мене. Бет. Бет. Безперечно, Бет.

Я ковтаю ще вина.

Тепер у нас немає нічого спільного, окрім ДНК.

Людям завжди здається, що близнюки – найкращі друзі, що між ними є психологічна близькість, нерозривний зв’язок. Та що вони взагалі про це знають? Дайте-но мені хвилинку. Чи сподобалося б вам усе життя жити в тіні свого допельґенґера[32], який в усьому вас перевершує? В якого закохана вся школа? «Запитай у сестри, чи вона погуляє зі мною. Вмов свою сестру зустрітися зі мною на велопарковці сьогодні після уроків». Чи ви б не зненавиділи цю людину? Ну хоча б трішки? Навіть якби любили її мало не до смерті? Напевне, cаме в таких випадках і кажуть «люблю й ненавиджу». Бет відповідала за любов, тоді як я взяла на себе зобов’язання з ненависті. Принаймні, думаю, колись вона мене любила. Терпіла, може. Ніхто ніколи не любив мене, не любив мене як слід, як у книжках. Запалюю сигарету.

Бет написала роман, коли ще навчалася в університеті, як Зеді Сміт[33], тільки без таланту. Звісно, я його не читала, та впевнена, це повне дрочево.

Читати роман Бет – це все одно що слухати, як Бет розводиться й розводиться десять годин поспіль; їй подобається, як звучить її голос. (Коли я жила з Бет, мені хотілося зробити на обличчі тату «стули чортову пельку».) Я не дуже люблю говорити. Принаймні з іншими людьми. Мені більше подобається поезія.

Сьогодні я написала ще одне хайку:

Не скажу, що від того багато користі. Навіть хайку для мене задовгі – цілих три рядки. Мені подобається поезія Езри Паунда; у вірші «На станції метро» лише два рядки. В ідеалі досить було б і одного. Або жодного. Тиші.

Я копирсаюся в купі старого одягу в дірявому пакеті й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, – обтислу сукню кольору фуксії а-ля Кеті Перрі. Бет купила дві однакові для вечірки, тож ми виглядали наче близнюки Крей[34] чи ті дві моторошні дівчинки із «Cяйва»[35]. Чи влізу я в неї? Я роздягаюся догола й дивлюся на своє відображення у дзеркалі в повний зріст. Я моцарелла-ді-буфала. Я здригаюся від думки про те, що мені доведеться роздягатися в присутності Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чіпляються за мою шкіру. Сукня замала. Я кидаю її на підлогу й стрибаю по ній босоніж. Напевне, сіла після прання. Хоча я її не прала.

Дивлюся на книжки, розставлені на полицях. Я ніяк не зможу їх забрати, вони заважкі. Серед них є примірник «Другої статі» Сімони де Бовуар, затовстий для читання. Ще є Тоні Моріссон, Джанет Вінтерсон, Сюзі Орбах. Може, я заберу одну… чи дві. Мені точно треба десь намутити «Кіндл».

Кидаю до валізи інші необхідні речі: трусики, цигарки, швейцарський ніж, паспорт? Дідько! Мій паспорт! Де він? Після Мілана я його не бачила. Відтоді я змінила п’ять зйомних квартир. Він може бути будь-де. Я забула його в «Од бінз»[36], коли вони з’ясовували мій вік? Мої сусіди обміняли його на кристали метамфетаміну? Ще кілька годин тому я не хотіла бачити сестру, а тепер до істерики відчайдушно хочу їхати. (Хоча куди ще мені йти? Краще я полечу до Бет, ніж якийсь безхатній кокні зґвалтує мене в зад у підворітті. Серйозно.) А тепер я п’яна, і від цього не легше. Висипаю на підлогу свою білизну: в цих трусів і ліфчиків бували й кращі часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи під меблі, вигрібаючи з-під них сміття. Кімната виглядає наче після тайфуна. Жодного натяку на паспорт, лише безлад, який і зветься моїм життям.

У мене немає навіть посвідчення особи. Я ніхто. Як ненароджена дитина, як непоцілована жаба. Як мені сказати Бет, що нічого не вийде? Вона мене вб’є. Вона ніколи мені не пробачить. Це був мій єдиний шанс помиритися з нею. Нам треба помиритися, бо через неї я божеволію! Вона прокрадається в мою підсвідомість, наче дементор з Гоґвартсу. Висмоктує мою душу. Змушує шаленіти. Затягає все нижче, й нижче, й нижче. Моя нижня губа починає тремтіти. Гарячі сльози печуть мені очі. Я лежу на підлозі, зіщулившись у позі ембріона, і замість подушки плачу у валізу, аж поки не засинаю.