Читать книгу Шалена - Клої Еспозіто - Страница 11

Таорміна, Сицилія

Хай йому грець! Моя сестра живе тут?

Перед моїми очима замерехтіли долари. Вілла непристойно велика. Цей будинок, мабуть, коштує як атомна бомба.

– Це ваш власний маєток?

– Я успадкував його від батьків.

О так. Я пам’ятаю. Бет казала. Вони померли. Бідний Амброджо. Йому було всього тринадцять. Тринадцять років, і вже мільонер. Власне, це чудово. Мабуть, він не дуже засмутився. І, на щастя для нього, він єдина дитина у своїх батьків, тож йому не довелося нічим ділитися з гидкою старшою сестрою.

– Benvenuto![40] – каже він.

Амброджо прочиняє двері й бере мене за руку. Сидіння такі низькі, що мені потрібно на неї зіпертися, особливо на підборах. Як узагалі люди ходять у такому? Він витягає мене з машини, я спираюся на неї, прикладаю руку до очей і кліпаю на сонці.

– Вау.

Все це схоже на добірку розкішних фешн-фото: «Воґ», чи «Ель», чи «Веніті фейр». Здається, я от-от побачу Жизель Бюндхен, що розтягнулася на шезлонгу: купальник із золотої парчі, дайкірі, засмага. Де камери? Спалахи прожекторів? Клацання кнопок фотоапаратів? Я згадую про далекі вигадані світи з «Конде наст тревелер» та «Санді таймз тревел», про всі ті будинки мрії з «Місця під сонцем», тільки ж я, очевидно, тут, тож це, напевне, відбувається насправді.

Поміж садків розкидані старовинні рожеві будівлі з теракотовими дахами: підстрижені газони, підстрижені клумби. Квіти такі гарні, що ніби співають: червоні герані, фіолетові фуксії, всі відтінки блакитного, плюмерії, бугенвілії, жасмин. Це рай. Едем. Троянди, розквітлі кактуси, фіалки й камелії. Вежі пальм погойдують у морському бризі зеленим листям, схожим на феєрверки.

Потім я бачу басейн – прохолодний, глибокий, принадний. Блакитний опал облямовують вулканічні камені. Темно-сині чорнила води мерехтять на сицилійському сонці, скалки світла засліплюють мене, коли я на неї дивлюсь. На дзеркальній поверхні відбиваються пальми й троянди: картина Гокні, оаза. Навколо басейну на вибрукуваній поверхні стоять нерухомі й чисті кремові лляні шезлонги й парасольки. Вода здається спокійною й так і манить до себе, мені вартує зусиль не стрибнути в басейн. Я хочу хлюпатися там, як вродливі дівчата в попсових кліпах, вдавати, що я підліток на літніх канікулах.

Я обертаюся та витріщаюся на будинок. Сам маєток видається нереальним, наче це кадр із голлівудської стрічки золотої доби – наприклад, з романтичного кіно Федеріко Фелліні – чи декорації до «Римських канікул». Я шукаю очима Одрі Хепберн та Ґреґорі Пека. Старовинні облуплені стіни заплів плющ, його смарагдове листя виблискує аж надто зелено. На табличці біля дверей написано: LA PERLA NERA[41]. Крізь прочинене вікно проглядає мармур, фіранки напинаються від бризу, наче прив’язані хмари.

Не знаю, як довго я все це роздивляюсь. Напевне, я сплю. Тут хтось кличе мене на ім’я.

– Алвіна?

Я бачу, як я (я в хороший день) біжу до себе, розкривши руки. Усередині мене щось стискається. Це ж, мабуть, Бет. Дивно, два роки – це справді довго. Я вже й забула, як це – бути частиною цілого… бути двійником… бути написаною під копірку… бути зайвою у власному житті.

– Алві, ти це зробила! О Боже мій! Ти тут!

Моя близнючка настрибує на мене з несамовитими обіймами.

– Повірити не можу! Ти приїхала!

– Дякую за квитки. Не треба було, – кажу я, і мені несила вдихнути від її обіймів і багатства.

Бет пахне так, ніби вдихаєш солодку вату. Вона цілує мене в обидві щоки й відпускає. Нарешті.

– Що? Не будь дурненька. Не можу повірити, що ти тут. Ходімо, я тобі все покажу.

Бет бере мене за руку, і я йду за нею. Вона проводить мене в прохолоду лимонних дерев, весь час весело цвірінькаючи, наче співоча пташка.

– Виглядаєш чудово. Почувайся як удома. Мені вже так кортить познайомити тебе з Ернесто: зараз він спить, та коли прокинеться – він увесь твій. Як дорога?

Чого вона така щаслива? Аж іскриться. І нестримана. Майже знервована. Я вже збираюся відповісти, коли напливає маленька хмарка й затуляє сонце. В саду раптом стає прохолодніше й темніше. З вілли до припаркованої на рінні машини випурхує, наче кажан, чоловік без супроводу, вдягнений у чорне з голови до ніг, у темних окулярах і чорно-сірому капелюсі. Він відчиняє двері блискучого мінівена й сідає. Моєю шиєю та вздовж хребта пробігає вітерець. Я тремчу.

– Хто це там?

– Ніхто.

А, ну ясно.

Я спостерігаю, як машина з хрускотом їде по гравію й похмуро сповзає довгою звивистою доріжкою. Електричні ворота безшумно відсуваються. Чоловік у мінівені завертає за ріг і зникає.

– Ходімо всередину, – каже Бет і продовжує цвірінькати.

Вона що, говорить навіть більше, ніж зазвичай? Чи це я просто відвикла від її нескінченного бубоніння? Амброджо дістає валізи з багажника та йде за нами. Я слухаю впівуха. Усе, що я можу, – витріщатися. Подразників забагато. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Мої очі зупиняються на засмаглому плечі моєї близнючки. Її шкіра сяє, мерехтить. Я зазираю їй у вічі – смарагдові, живі. У вигорілому на сонці волоссі світлі пасма. Вона виглядає чудово. Не думаю, що вона щось із собою робила. Усе виглядає так природно. Можливо, це хороша генетика. Ні, не може бути. Напевне, це гроші. Гроші однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядає буквально вдвічі молодшою за мене.

Дивлячись на Бет, я перетворююсь на нарциса. Закохуюсь. Помираю від заздрощів.

Я йду за нею крізь алею, заплетену трояндами, по керамічній мозаїці, по марокканських килимах. Всередині вілла світла й простора: грандіозний критий двір, запах магнолій. Шезлонги й фотелі оббиті кремовим і золотистим. Стіни прикрашають гарні гобелени й жіночі портрети: вельможне панство епохи Ренесансу в розкішних шовкових сукнях, із намистом у волоссі та іскристими прикрасами: смарагдами, діамантами, лискучими перлами. Я йду за Бет повз позолочені дзеркала, в них нескінченна кількість наших відбиттів.

– Шістнадцяте століття… оригінали…

Бет мала рацію. Мені вже тут подобається. А кому, власне, не сподобалося б. Я ніколи, ніколи не хочу звідси їхати.

Ми минаємо сходовий марш мармурових приступок. Я зупиняюся помилуватися картиною на стіні. На ній намальовано хлопчика, його шкіра біла й осяйна на сутінковому тлі. Чорне на білому. Біле на чорному. Він спить: умиротворений, милий, схожий на янгола. Це найкраще полотно, яке я бачила за все життя. Бет помічає, що я його роздивляюсь.

– О, тобі подобається? – каже вона з білосніжною усмішкою.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, та вона вже відвернулася й побігла нагору. Я дивлюся, як її ніжки зникають нагорі сходів: вкриті блискітками босоніжки на платформі з золотими ремінцями на щиколотках. Саме такі, як я бачила у вітрині «Прада». Вони на другому місці в списку найгарніших речей, які я бачила в своєму житті. Думаю, я викину ті старі «Рібоки». Мені не потрібні кросівки. Я не займаюся спортом.

– Твоя кімната, – каже вона, радісно усміхаючись.

Бет прочиняє подвійні двері й проводить мене до залитої сонцем гостьової кімнати. Вона на другому поверсі, з видом на басейн. Вона величезна й розкішна: стеля вдвічі вища за стелю моєї кімнати в Арчвеї. Ліжко просто грандіозних розмірів, місця там стане принаймні на трьох (мені має неабияк пощастити…). На стіні – зображення розп’яття, всі основні кольори й блакитне ясне небо. Христос ніби сяє – в Таорміні всі щасливі. В кімнаті є старовинна ширма в кутку та балкончик Джульєтти з кутими перилами. Я проводжу пальцями по штрихах японських чорнил: стилізований птах у польоті. На туалетному столику стоїть букет квітів. Їхній карамельний запах наповнює кімнату.

Я затамовую дух: усе це занадто. Такого не буває, це прекрасний сон. За хвилину вона вщипне мене, і я прокинусь. Я знову буду в Арчвеї, зі своїми нечупарами, в пошуках паспорта, який ніколи не знайду. Я тру очі та кліпаю.

– Я купила тобі декілька речей про всяк випадок, – каже Бет. – Подумала, що ти, можливо, подорожуєш нашвидку.

Вона змахує віями, нафарбованими тушшю для об’єму «Бенефіт», і кусає намащену блиском глянцеву нижню губу.

– Сподіваюся, ти не проти.

Я стікаю слиною. Вздовж стіни виструнчилися шість чи сім переповнених пакетів. Вони білосніжні, всі з логотипами «Прада», з чорними стрічками, зав’язаними в гарненькі бантики. Бет пробіглася по магазинах. Це що, все для мене? То от нащо їй було знати мій розмір. Вау.

– О, не треба було, – кажу я. Чи як годиться відповідати в подібних випадках?

– Лише кілька найнеобхідніших речей… купальники, парео, капелюхи, щоб не напекло, спіднички. Скажи мені, якщо тобі знадобиться щось іще.

Я викладаю вміст пакетів на ліжко: сукні й пеньюари з ярличками. Літню спідничку з квітчастим візерунком. Коротенький плетений кардиган. Один лише купальник коштує 600 євро. Зазвичай я купую речі в «Т.К. Макс»! Я пробігаю пальцями по дорогих тканинах, лагідно, дбайливо…

– Так чудово, що ти тут, – каже вона.

Я завмираю й підіймаю на неї очі. Не певна, що я вірю. Ніхто й ніколи не був радий бачити мене, окрім, можливо, старого собаки моєї бабусі, бо він любив трахати мою ногу. «Фентоне! Фентоне! Облиш Алвіну!»

– Тож ти не ображаєшся через…

– Через весілля? – питає вона.

Я відводжу погляд. Я збиралася сказати «Оксфорд».

– Через весілля?

Вона обіймає мене, знову.

– Знаєш, я все забула про це.

– Гаразд, – кажу я.

Її волосся пахне просто чудово, наче квіткова лука.

Можливо, вона й справді мені пробачила. Можливо, вона й любить мене, врешті-решт? Крізь прочинене вікно вітер приносить в кімнату зозулине ку-ку.

Думаю, я почуватимуся тут як удома, Бет. Думаю, я зможу.

* * *

– Який чай ти будеш? З бергамотом? Цейлонський? Ройбуш? Дарджилінґ? Ще в мене є смачний улун, розсипний, із Тибету.

– Ем, – кажу я. Я не можу сказати: «чифіру» чи «Пі-джи тіпс».

– Заварю нам улун.

– Чудово.

Я спостерігаю за тим, як Бет зникає на кухні. Волосся її розвівається – білява блискуча грива. Вона схожа на Барбі. На Бріжит Бардо. Вона виглядає як нова й покращена версія мене – Алвіна Найтлі 2.0. Приємне відчуття. Я сиджу на краєчку вершково-білого крісла, намагаючись нічого не торкатися, щоб не забруднити, тримаючись подалі від скляного журнального столика, щоб його не розбити. В грудях у мене все стислося так, ніби хтось обмотав мене ізоляційною стрічкою – моя грудна клітина не може ні розширитися, ні скоротитись.

Я стискаю руки, впиваючись нігтями в долоні, і чекаю, коли повернеться Бет. Обливаюся потом. Цікаво, про що вона хотіла мене попросити. Цікаво, чому я тут…

Кремовий килим закриває всю підлогу кімнати. Виткані квіти по кутках, біло-зелені завитки. Лілії, я думаю. Згадую наш антикварний килим в Арчвеї, в якому щось оселилося. Не пам’ятаю, щоб хтось колись його пилососив. Не пригадаю, щоб у нас узагалі був пилосмок. Ворушу пальцями ніг у густому м’якому ворсі. На килимі ані плямки. Певно, в Бет є прислуга.

На журнальному столику фото Бет і Амброджо – срібна рама блищить так, ніби її щойно відполірували. Вони як Бранжеліна чи якесь інше зіркове голлівудське подружжя. Вибілені зуби, заширокі усмішки, вони видаються несправжніми. Ще тут є блакитно-жовта порцелянова ваза, розписана вручну лимонами та плюмеріями. Камін такий чистий, що я сумніваюся, що його розпалювали бодай один раз.

– Ну от і чай, – каже Бет, впливаючи у двері, і я аж підстрибую.

У руках у неї срібна таця, яку вона ставить на столик. Вона знімає з таці два маленькі чайнички, дві порцелянові чашки й два таких самих блюдця з квіточками й симетрично розставляє їх на столі переді мною. Із граційністю гейші вона наливає чай із персональних чайників у персональні чашки. Це неабияк скидається на ритуал.

– Поглянь, Алві, достатньо заварився? – питає вона. – Не занадто слабкий?

– Ні, все добре, – кажу я.

– Не заміцний?

– Ні.

Вона ставить чайник на стіл. Ось воно. Вона отримує все, що захоче.

– Цукор потрібен? Є білий та коричневий. Не хвилюйся, він виробляється компанією – членом руху Справедливої торгівлі.

Я виглядаю схвильовано?

– Ні, дякую, – кажу я.

– Чи принести тобі підсолоджувач? На кухні є стевія.

Що таке, в біса, «стевія»?

Звучить як «стерво».

– Ні, дякую, – кажу я.

– Мені не важко.

– Мені нічого не потрібно.

Шукаю очима молоко.

– Можна мені молока?

– О, улун не п’ють із молоком.

– О.

Ну звісно ж. От я тупа.

– Тож, – починаю я, – про що ти хотіла мене попросити?

Та раптом мене дещо відволікає. Вбік-волікає, радше. Бет знімає накриття з підставки для тістечок, підіймає срібного баранчика, під яким ховалися чарівні солодощі. На підставці стоїть торт із пастельно-жовтим кремом і завитком із кедрових горішків. Горішки здаються підсмаженими, золотавими, смачнющими… Крем на вигляд повітряний і легкий.

Бет бачить, що я обливаюся слиною.

– «Torta della nonna», – каже вона. – Мій улюблений. Ти в нього закохаєшся.

Вона відрізає щедрий шматок торта й передає його мені на витонченій тарілочці зі складеною серветкою й малесенькою срібною виделкою: пахне цукром і лимоном. Тарілочка розписана квітами й трояндовими бутонами. Виделочка, здається, старовинна.

– А ти що, не будеш? – питаю я, не здатна повірити, що їстиму його сама.

– О ні, – каже вона. – В мене дієта – безглютенова, безмолочна, безвуглеводна.

– Ммм, – кажу я.

Бет усміхається.

– Я ж казала.

Вона спостерігає за тим, як я жую.

Я відламую виделкою шматочок, а потім ще один і ще один. О Боже. Їла б його весь час. Цікаво, чи можна отримати оргазм смакових рецепторів? Здається, я щойно його пережила.

– А можна мені ще шматочок? – питаю я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.

Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись…

З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?

– Алві, ти кришиш на килим.