Читать книгу Шалена - Клої Еспозіто - Страница 13

Ми продираємося крізь спеку, поки не доходимо до амфітеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закінчилася «Набукко» Верді. О, Навуходоносор, божевільний цар Вавилона. Це не він вигнав євреїв з їхньої батьківщини в книзі пророка Даниїла. Я знала, що щотижневе відвідування недільної школи протягом майже десяти років одного разу стане мені в пригоді. Нарешті ці знання мені знадобились. З амфітеатру витікає натовп бейсболок і наплічників і клацає краєвид. Усі вони в невдалих футболках і в сандаліях на шкарпетки. Вони рояться біля входу, наче сарана. Я збіса ненавиджу туристів. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортиків ненавиджу їх. В Арчвеї їх немає. Напевне, це плюс.

Бет знайома з охоронцем; високий, білявий, з радісним поглядом. На вигляд йому років двадцять п’ять, він удягнений у форму з накрахмаленої білої сорочки й шортів-хакі. Він проводить нас повз чергу, підмигуючи й мені теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.

– Ми, можна сказати, друзі, – каже Бет. – Я часто приходжу сюди… Мене це надихає.

Надихає? О, заради Бога. А ще пафосніше не можна? Надихає на що? На написання жіночої прози? Упевнена, в музи є важливіші справи, ніж вештатися амфітеатром в очікуванні моєї сестри. Вона не письменниця, вона – трофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедію з одержимою коханням героїнею та щасливим кінцем, я вб’ю себе. Чи, можливо, вона просто має на увазі, що вона з ним спить? Але ні. Не моя близнючка. Це скоріше в моєму стилі, ніж у стилі Бет. Але не подумайте, що я доступна.

Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньої частини глядацької зали. Підіймаючись нескінченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горілку з крижаним лимонадом. Та коли я підіймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краєвид, то розумію, заради чого все це було.

– Святий Боже!

– Подобається? – питає Бет.

Оце люди й називають «порнографія Землі». В цьому краєвиді природа демонструє себе якнайвідвертіше. Я майже чую голос Майкла Пеліна[47]: щось про коринфські колони, Еврипіда, Софокла та Есхіла.

– А що це за гора? – питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.

– Це не гора. Це вулкан. Етна, пам’ятаєш?

– О так.

Звісно. Ну як я могла забути?

– Вона спить? – питаю я, напружуючи очі, щоб роздивитися вершину.

З Етни в безхмарне небо випливає дим.

– Ні, але не хвилюйся.

Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеїв.

– Італійці називають її Mongibello – «гарна гора», – каже вона.

– Я ж тобі казала, що це гора.

Вона не видається дуже bello. Мені її вигляд натякає на смертельну небезпеку. Я тремчу й дивлюся на море. Колони облямовують схили вулкана, що спускаються від кратера до океану. І так, Середземне море справді мерехтить. У цьому Бет не збрехала.

Я глибоко вдихаю, відчуваю сіль у повітрі. Mamma mia… Це навіть краще, ніж у журналах. Я могла б зробити фото й без жодних фільтрів запостити його в «Інстаґрамі». Але тисячі людей вже зробили тисячі однакових фото, тож я не марнуватиму свого часу.

Ми сидимо поруч на гарячому камені, дивлячись на Стародавню Грецію. Я повертаюся до Бет і помічаю на її руці щось блакитне, чого досі не бачила. Це синець. І великий. Розміром із чоловічий кулак. Вона намагалася сховати його під тональним кремом, але він трохи стерся об її сукню.

– Чорт, Бет! Що це таке? – питаю я, підіймаючи її рукав, щоб роздивитись.

– Нічого, – каже вона, знову опускаючи рукав. – Не важливо, забудь.

– Це не «нічого». Звідки він узявся? – дивлюсь їй у вічі.

– Впала з драбини в садку, – каже вона.

Ну, це брехня. Бет хитає головою.

– Алві, послухай. Мені треба дещо тобі сказати. Це важливо, чуєш?

Змінює тему. А оце вже ні.

– Чорт забирай, Бет. Це Амброджо зробив?

Промовляючи це, я й сама ні на мить не вірю в ці слова. Він занадто сексуальний, щоб бити жінок. Сумніваюся, що він п’є «Стеллу» чи носить старий жилет.

– Алвіно! Будь ласка. Просто послухай, – каже вона.

Бет не заперечує його провини, але чому вона не сказала мені? Її хвилювання наростає.

– О Господи, та що таке? – нарешті питаю я. Для цієї розмови занадто спекотно. Я мрію про ванну льоду.

Нізвідки з’являється японка у футболці з «Геллоу Кітті» та наплічником, більшим, ніж вона сама, та вказує на свій айфон.

– Будь ласка?

Я дивлюся на Бет, але вона не рухається.

– Ну, якщо я мушу це зробити, – кажу я, встаючи.

Дівчина показує пальцями «V» й радісно всміхається в камеру. Вона мила. Я тримаю камеру так, що її голова не потрапляє в кадр, і на фото видно лише коліна й ступні – рожеві снікерси на платформі й білі плетені шкарпеточки. Я клацаю. Дівчина йде, я повертаюся на місце.

– Алві? – каже Бет.

Ну, гаразд, приїхали. Нехай викладає. Я дізнаюся, чому вона насправді мене запросила. Це не тому, що вона просто скучила. Я не віддам їй нирку, хай не сподівається. Треба було дбати про свою. Кутики губ Бет опущені. Я роздивляюся веснянки на її носі й думаю, чи мої – такі самі. Напевне, так, але нікому не спадало на думку перевіряти…

– Мені потрібно, щоб завтра ти кілька годин побула мною. Ти зможеш?

– Що?

– Завтра після обіду. Мені потрібно, щоб ти помінялася зі мною місцями. Це ненадовго. Ніхто не дізнається. Будь ласка, скажи, що ти зробиш це.

Що за чорт?

То ось чому вона запросила мене сюди, чому її листи були такими відчайдушними, чому вона заплатила за квитки. Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди… Вона просто неймовірна, моя сестричка.

– Як у школі, пам’ятаєш? Ми постійно мінялися місцями на уроках, і ніхто ніколи не помічав, – каже Бет.

– Але це було, коли ми були молодші, коли ми справді були однакові. Люди обов’язково помітять. Подивися на себе й на мене.

– Алві, ми ідентичні. Ідентичні. Розумієш? Я знаю, що нам не здається, що ми схожі, та всім іншим здається. Це буде просто. Ти скажеш, що хочеш прогулятися по обіді та взяти з собою Ерні. Ми поміняємось одягом, зробимо однакові зачіски, але я піду.

Я звужую очі.

– Чому? Куди ти підеш? Що ти робитимеш? Нащо такі таємниці?

Моя сестра все спланувала…

– Будь ласка, будь ласка, не став мені запитань. Мені це дуже потрібно, Алві, дуже. Якби я могла тобі сказати, я б сказала. Ти б зрозуміла.

– То скажи мені, і я зрозумію.

Як вона сміє? Розбещена шмаркачка. Сподівається, що, коли вона наказуватиме мені: «Стрибай!» – я лише спитаю: «Як високо?» «Алві, роби те, Алві, роби це». Мої долоні стискаються в кулаки. Я відчуваю, як напружуються плечі.

– Ні! – Вона стрибком підіймається на ноги.

Мені здається, що вона зараз піде, але вона дивиться в небо й підвищує голос:

– Господи, Алві, благаю. Ти мені потрібна.

Її нижня губа починає тремтіти. Вона що, трясця її матері, справді збирається плакати?

Ми знову діти, які сперечаються й б’ються за іграшку, а Бет, хай їй грець, завжди отримує те, що хоче. Я рішуче налаштована не поступатись.

– Алві, будь ласка, ти мусиш це зробити.

Її великі зелені очі наповнюються слізьми.

– Ну для мене.

О, заради всього святого… Якщо я зроблю це, можливо, вона дасть мені спокій? Якщо я це зроблю, вона буде мені винна. Я можу цим скористатись. Вона знає, що муситиме відплатити мені чимсь. Цікаво, що вона збирається робити. Грабувати банк? Розстріляти когось з автівки? Пограбувати бутік «Прада»? Ні, тільки не Бет. Вона занадто хороша дівчинка. Надто добре вихована. Напевне, вона просто йде до місцевої бібліотеки й не хоче платити штраф за затримку книги.

Я дивлюся на ноги Бет.

– Босоніжки, – кажу я. – Я зроблю це, але я хочу босоніжки.

Щойно сказавши це, я вже шкодую. Немає жодного шансу, що Амброджо поведеться на цей трюк. Він за дві секунди дізнається, що я – не вона.

– Які босоніжки? Ці?

Вона витягає ніжку й хитає нею з боку в бік. Ми дивимося на на її блискучі босоніжки на шпильці, що золотом мерехтять на її ступні. Вони наче дискотечні кулі під кайфом. Я люблю їх більше за саме життя.

– Ну звісно! – каже вона, підстрибуючи й усміхаючись. Вона обхоплює мою шию руками, лишає на щоці вологий цілунок.

– Але тільки завтра по обіді, – кажу я.

Вона винна мені. Чимало. Більше, ніж просто босоніжки. Хоча вони прекрасні.

– І трохи ввечері… всього лише кілька годин.

Вона кладе руку мені на плече, в її очах блищать сльози. Вона сумно всміхається.

– Дякую, Алві.

Вона знову любить мене.

Поки ми повертаємося назад у віллу, небо стає теракотовим. Бет наполягає на тому, щоб ми трималися за руки, так, ніби ми найкращі друзі назавжди. Але ми не друзі. З часів Оксфорда, відколи я переспала з Амброджо, ми не друзі. Це знаю я, це знає й вона. Вона вдає тому, що їй щось потрібно, потрібно те, що можу їй дати тільки я.

Можливо, якщо я зроблю це, вона пробачить мені? Можливо, якщо я зроблю це, ми будемо квити?