Читать книгу Шалена - Клої Еспозіто - Страница 12

– Алві! Алві! З тобою все гаразд?

Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнаті – суцільні вітрильники й паротяги – посеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинку – чужою.

– Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.

Я відсмикую її.

– Так.

Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.

Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.

– Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.

Я вдивляюся в обличчя свого племінника.

– Все гаразд, просто…

Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.

З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.

Вісім років минуло.

Це вона винна.

– Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.

Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.

– Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.

– Хочеш потримати його?

– Що? Ні.

Мене охоплює паніка.

– Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.

– Ні, не треба. Я ніколи не тримала…

– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?

І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:

– Ма, ма, ма.

Здається, йому нормально.

Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.

– Мама, – каже він, тягнучись до Бет.

– Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусі.

– Візьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Він твій, забери.

Бет насуплюється.

Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?

– Ма, ма, ма.

Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.

– Ма, ма, ма, ма, ма.

* * *

– То що сталося з твоєю роботою? – питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.

– А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляєш?

– Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетів переманюють.

– Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. – Я кидаю ножиці на ліжко.

– Умгу. І що ж це за компанія?

– Яка? – кажу я. Я розстібаю сукню й стягую її з себе: там, де шкіру намуляли шви, лишилися червоні смуги.

– Ну конкуренти.

– Ем. – Я скидаю ліфчик. – «Есквайр»? Журнал. Їм був потрібен голова відділу поетів.

Вона оглядає мене з голови до ніг. Навряд чи вона купилась.

– То тебе звільнили чи як?

– Звільнили? Та ні.

Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.

– А як твоя нова квартира в Лондоні? Стосунки із сусідами?

Я лишаю одяг купкою на підлозі, але Бет, здається, цим шокована, її губи стискаються в звинувачувальну лінію, тож я складаю його охайно й кладу в ногах ліжка.

– Ґрем і Пем? О, знаєш… вони чудові, – кажу я. – Скоріше родина, ніж друзі. Пазл одразу зійшовся.

Я вступаю в трусики від купальника, підсмикую їх до колін. Щось хрускотить. У ластовиці застрягли пластикові ниточки. Я знімаю трусики й дістаю їх.

– Ясно… Отже, ти їх ненавидиш? – каже Бет з усмішкою.

Як вона це робить? Вона ніби читає мої кляті думки. Я дивлюся на ножиці. Круглі чорні ручки. Довгі срібні леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на ім’я.

– Вони…. нормальні, – кажу я. Я поправляю трусики, зав’язки впиваються в мою плоть, як струна для нарізання сиру. Не треба їй знати, що вони мене випхали.

На Бет крихітний купальник з міні-бікіні в рожево-бежеві смужки в стилі «Міссоні». Я своє нове купальне вбрання ховаю під парео «Луї Віттон» та крислатим солом’яним капелюхом. Чому я видаюся товстою при тому, що в нас однаковий розмір?

* * *

Ми лежимо біля басейну, всотуючи сонячні промені. Я плавлюся на своєму лежаку, як італійське ванільне морозиво. Сонце безжалісне. Шкіру починає підпікати, незважаючи на те що я намастила її кремом із сонцезахисним фактором 50. Мої коліна вже набули тривожного відтінку червоного. Я спостерігаю за тим, як моя сестра бере в руки айфон і вводить пін-код: 1996. Ну, це легко запам’ятати – рік, коли «Спайс ґьорлз» випустили «Хочеш бути». Вона пише комусь повідомлення, додаючи в кінці ХХХХХ.

На патіо виходить жінка з тацею горілки й лимонаду з льодом. Це «Абсолют», який я купила Бет. Хвала небесам, бо сказати, що я у відчаї, – не сказати нічого. Бет не стуляє пельки вже більше години. Я більше не можу це слухати. У жінки темні очі, чорне кучеряве волосся, шкіра в тоненьких зморшках. Вона мені всміхається.

– Mamma mia![42] Але тепер у нас дві Елізабетти! – каже вона, сплескуючи в долоні й торкаючись губ кінчиками пальців.

О, ну от, починається: безкоштовні розваги, шоу диваків, комічний дует. Бісове остогидле «тицьнути пальцем і витріщатися». Треба було брати з глядачів гроші похвилинно. Тоді ми б обидві були мільйонерками (а не тільки Бет).

Бет сміється своїм фірмовим безтурботним сміхом.

– Non ci credo[43], та ви ж однакові! – каже леді.

Та бути цього не може. Вона якась недоумкувата, чи що. Невже в Італії немає близнюків?

– Алві, це Емілія, наша дивовижна няня й покоївка. Еміліє, це моя сестра Алвіна.

– Piacere[44], – каже жінка, оглядаючи мене з голови до ніг.

Я опускаюся на шезлонг, ховаюся під капелюхом.

– Ага, – кажу я.

У моєї сестри є раби? Ну звісно ж, є. Якби я могла собі дозволити, в мене було б троє рабів: перший готував би мені їжу, другий прибирав би в будинку, а третій обмахував би мене здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.

– Вона живе тут? – питаю я, коли Емілія йде.

– О Господи, та ні. Вона живе в рожевому котеджі за рогом. Там, де біля дверей висять кошики. Вона просто працює тут із сьомої ранку до дев’ятої вечора шість днів на тиждень.

– О, і все?

Як узагалі бідна Бет усе встигає?

– Я думала про те, щоб найняти когось, щоб мені допомагали вночі, ну там знаєш, дитина, колисання, годування, але він так добре спить, що цього не знадобилось.

– Гмммм.

Дитина, колисання, годування… Господи, яка ж вона лінива. Навіть свої материнські обов’язки віддала на аутсорс. Ну тобто, подумайте. Невже це так важко? В Октомами восьмеро дітей. У Бет лише одна. І не сказати, що їй доводиться робити ще бодай щось. Працювати, наприклад. Ні, те, що вона працює над своєю засмагою, не рахується. Будь ласка, не кажіть мені, що вона пише новий роман. Я не можу змусити себе спитати її.

Я сьорбаю лимонад – прохолодний, крижаний цитрус із виразним горілчаним акордом. Мені вже кортить випити ще один. Треба визнати, Емілія робить чудовий горілчаний коктейль. Можливо, вона й справді дивовижна?

– Ти з нею англійською говориш? З Емілією? – питаю я.

– Так, – каже Бет.

– Італійську не вчиш?

Бет виразно дивиться на мене.

– Ні, а нащо?

Казала ж я вам, ледащо.

– Усі говорять англійською. В будь-якому разі… Я не збираюся лишатися тут назавжди…

Вона замовкає, ніби й так сказала мені забагато.

– Справді? А чому? Що тут не так?

Мені здається, тут усе просто ідеально. Я дивлюсь, як сонце відбивається на поверхні басейну, наче тисяча мерехтливих діамантів.

– О, та нічого. Думаю… ця мова ніколи мені не подобалась. Мене більше тягне до німецької.

Вона заплющує очі й відкидується на лежаку. Кінець розмови. Наступна новина буде про те, що вони переїжджають до Мюнхена.

Відколи я приїхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моїй крові й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь із лівого крила саду в ідилію вривається пронизливе дзижчання. Я розліплюю повіки. Бет уже сидить, рішуче налаштована розібратись. Вона зістрибує з шезлонга, наче газель чи летюча білка, й біжить на шум. Я підіймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.

Чоловік зрізає дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.

– Стій, що ти робиш? – кричить Бет.

Він точно не садівник. Він продовжує пиляти, поки дерево не падає. То був лимон. Тепер це дрова. У повітрі стоїть сморід спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловік знімає свої захисні окуляри, показуючи нам свої морозно-блакитні очі, льодовиково-холодні, як у Деніела Крейґа. Він вимикає бензопилу й дістає з рота сигарету. У нього оголений торс, він високий, широплечий і стікає потом. За опуклістю на його обрізаних джинсах даю на око двадцять сантиметрів. І обхват, звісно, відповідний. Він виглядає так, ніби качається. Він нагадує Ченнінґа Тейтума. (Чорт, треба було взяти той постер із собою. Я ж відчувала, що забула щось…) Його ідеальна, ніби відфотошоплена, ямочка на підборідді так і каже «поцілуй мене». Його відкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, ніж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дівчачому, можливо. Та, як Леонардо Ді Капріо й футболістам прем’єр-ліги, йому вдається виглядати з ним добре.

Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.

– Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, – каже він із сильним італійським акцентом.

Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.

– Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, – каже Бет.

– Можна. Я ж зрізав.

З цим не посперечаєшся.

– Амброджо розлютиться.

Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.

– Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. – Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.

Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.

– А ви часом не родичі? – сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.

– Ma che cazzo hai fatto?[45] – кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. – Це дерево мій батько саджав! Merda[46], Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!

Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоційно. Ми з Бет на певний час лишаємося в епіцентрі вибуху й спостерігаємо за виставою. Чоловіки змагаються у виразності жестів і заглушливості децибелів, підходячи все ближче й ближче, поки нарешті, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.

– Ходімо звідси, – нарешті каже Бет, закочуючи очі. Вона бере мене за руку й веде до вілли. – Пішли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобі дещо особливе.

– Звісно, – кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дізнаюсь… чому вона насправді запросила мене.

Краще б я бійку подивилась.