Читать книгу Колиска для кішки - Курт Воннеґут - Страница 35

– Я саме їду від вашого брата, був у нього на роботі. Я письменник. Брав інтерв’ю про доктора Гоніккера, – сказав я Марвіну Бриду.

– Це був іще той сучий син. Не мій брат, ні, – я про Гоніккера.

– Це він купив у вас надгробок для своєї дружини?

– Діти купили, – сказав Марвін Брид. – Він тут ні до чого. Йому навіть на думку не спало поставити хоча б якусь плиту на її могилі. Отож десь через рік після її смерті Гоніккерові троє діточок прийшли до мене – доросла висока дівчина, хлопець більший та хлопець менший. Вони хотіли придбати найбільший пам’ятник, аби грошей вистачило, і двоє старших принесли свої віршики, щоб ми їх висікли на камені. Смійтесь над тим каменем, якщо смішно, але для тих дітей він став такою втіхою, якої за гроші не купиш. Вони постійно приходили поглянути на нього, приносили квіти, бозна-скільки разів на рік.

– Але ж коштувало це, мабуть, дуже дорого?

– Вони заплатили з Нобелівської премії. На цю премію дві речі було придбано – дача на мисі Код і цей пам’ятник.

– Динамітні гроші, – здивувався я, подумавши про шаленство динаміту та про абсолютний спокій надгробка й дачного будиночка.

– Що?

– Нобель – винахідник динаміту.

– І не таке трапляється…

Якщо б я тоді вже був боконістом, то неодмінно прошепотів би: «Діла, діла, діла», розмірковуючи над дивовижно закрученим ланцюжком подій, завдяки яким місцевий заклад могильних пам’ятників отримав динамітні гроші.

«Діла, діла, діла» – так ми, боконісти, шепочемо, коли збагнемо, наскільки складний механізм керує реальним життям і наскільки непередбачуваний його хід.

Але, як християнин, я міг тоді сказати лише:

– Життя, буває, викидає смішні штуки.

– А буває, що й не смішні, – сказав Марвін Брид.