Читать книгу Неперебутнє - Леонід Горлач - Страница 4

Я вчергове вибрався до затишного будинку творчості в Ірпені попрацювати. Якраз зазолотіла осінь, а в цю пору, як правило, заселялася кожна шпаринка. Цілоденно за замкненими дверима кімнат цокотіли друкарські машинки, скрипіли пера, і тільки вечірньої години творчий люд вибирався на затишні алеї, розганяючи застояну кров та обмінюючися неймовірними бувальщинами. У нашому шостому корпусі працював тоді Віктор Близнець, абсолютний анахорет, який спускався з другого поверху хіба за особливої потреби. Моїм сусідом був Станіслав Тельнюк, добрий мій друг і порадник, із яким ми й спілкувалися найчастіше.

Того підвечірка ми з ним тупали колами вже добрих півгодини, нагулюючи апетит. Якраз підійшли до центральних воріт. А тут із переліска підкочує до них таксі й звідти вибирається чоловік у плащику. Ми приглянулися – кого б то доля занесла сьогодні? А через мить Станіслав уже гукав:

– Так це ж Микола Шаповал із Харкова!

Я знав, що є такий цікавий поет старшого покоління, що мав він нелегку фронтову долю, яка не зуміла зламати його характер. Зраділи новій людині з іншого міста та й до прохідної. А Микола Терентійович уже виставив на асфальт два об'ємні чемодани та й поглядає на нас через залізне пруття. А далі не витримує й широко усміхається:

– Хлопці, а підсобіть старому, бо уже впрів у дорозі.

Ми привіталися й підхопили валізи. Станіслав аж перегнувся під вагою одного.

– Миколо Терентійовичу, ви що, цеглу з Харкова привезли?

– Неси, неси, – весело підморгнув Шаповал, не ховаючи давнє ряботиння. – Ось поселюся в шостому корпусі, тоді й поговоримо.

– Так ви нашим сусідом будете, – піддакнув я.

– Тим більше несіть.

Добре, що йти було недалеко. Ось уже й ключ чергова видала. Переступили поріг. Шаповал задоволено роззирнувся в кімнаті і, здається, залишився задоволеним. А тоді скомандував:

– Ану тепер чемодани на стіл.

Станіслав свого, я свого вмостили грубезні обшмугляні валізи на письмовому столі. Гість задоволено усміхнувся:

– Ану кличте гарних сусідів, все ж таки маю виставлятися за приїзд.

Ми з Станіславом заходилися обстукувати двері творців, але відгукнулося на запрошення тільки кілька і серед них Віктор Близнець. Юрія Збанацького на той час не виявилося – мабуть, поїхав до Києва вирішувати якісь службові справи.

Небавом посходилися в кімнаті харківського колеги, наповнивши стіни дружним гомоном. А Микола Терентійович тим часом мовчки зосереджено відкрив першу пузату валізу. Ми дружно ахнули – в ній, як протипіхотні снаряди малого калібру, рівними рядами лежали пляшки горілки, коньяку, здається, навіть зо дві з вином. Шаповал обвів присутніх переможним поглядом і натиснув на замки другої валізи. А з неї так само тісно впорядковані виглянули палки різноманітних ковбас. Хтось за спиною завбачливого поета протягнув чи то захоплено, чи осудливо:

– А де ж ваші рукописи?

– Так оце вони і є, – зареготав Шаповал. – Знаєте, хлопці, я вирішив нарешті жити серйозно. Раніше як було? Сходив до дівки – випив чарку. Випив чарку – закурив. Закурив – навідався до дівки. А там знову чарку перехилив, а там сигарету в зуби. Так і прожив, як у чаду. А тепер лікарі наказали спершу про жінок забути, далі про куриво, а це недавно й про горілку. Так я оце й приїхав до вас. А давайте з цієї нагоди присядемо до столу…

І ми таки дружно присіли. Щоправда, сам Микола Теренті йович відбувався тим, що щедро наливав у чарки, але при цьому залишався веселим, дотепним аж до пізньої ночі.

А другого дня зустріли ми з Станіславом Збанацького. Юрій Оліферович спускався згори, побачив нас у холі і незлостиво усміхнувся:

– Ну ви, хлопці, шумонули вчора. І телевізора не треба. Та ще й Близнеця мені напоїли. А йому ж категорично не можна, голова розвалюється.

Ми мусили все розповісти своєму шефу. А ще через кілька місяців Миколи Шаповала не стало. Як виявилося, в нього була клята невиліковна хвороба, він знав про це й приїхав спеціально до Ірпеня попрощатися з любими йому колегами. Попрощатися по-козацьки.