Читать книгу Неперебутнє - Леонід Горлач - Страница 8

Доля нагородила мене дружбою із світлою, чистою й прямою, як сонячний промінь, людиною – блискучим ліриком та незрівнянним пародистом Олесем Жолдаком. Почалася вона першим знайомством у Чернігові, коли туди наприкінці шістдесятих років минулого століття завітав столичний метр, тривала аж до тих важких і непевни випробувань, пов'язаних із народженням незалежної української держави, коли на похилі плечі ветеранів особливо болюче впали матеріальні нестатки, соціальна незахищеність, розгул криміналу. До останніх днів своїх Олесь Іванович мешкав на Подолі, куди його, ветерана війни, безстрашного «катюшника», сплавили хитромудрі комбінатори з пристойної квартири в центрі Києва. Щоправда, він від того не дуже журився, бо ніколи не вимагав ні від кого особливих благ. Уже майже осліплий, самотній, поховавши практично всіх друзів, він часто-густо повільно прогулювався старовинними вулицями понад Дніпром, зупинявся перед пам'ятником своєму кумиру Григорію Сковороді й знову повертався до хати, де на нього чекали й турботлива дружина Оксана Петрівна, і густо змережані рукописи.

Були в нас затяжні й короткочасні мандрівки Україною, була й спільна робота над перекладами білоруських поетів, зосібна Григора Бородуліна. А головне – були щирі розмови, коли мені хотілося просто слухати його незвичайні історії – про війну, про літературних побратимів Ярослава Шпорту, Івана Неходу чи буремного Андрія Малишка. Було просто затишно перебувати в неповторному силовому полі Жолдака. Так було й того літнього спечного дня…

Була субота, вихідний. Але мене чомусь потягло до Спілки письменників, де я на той час працював референтом у Київській організації. Там обклався паперами й радів можливості побути насамоті з думками.

Зненацька зателенькав телефон. Хто б це міг озватися в такий неробочий час? І тут – голос Олеся Івановича. Жив він тоді ще в центрі, метро «Театральна» під порогом.

– А що, як я зараз навідаюся до тебе? Чомусь самотньо на душі. Чаю поп'ємо та когось згадаємо.

Відмовити я не міг. Швидко змотався в гастроном на розі вулиць, прихопив пляшчину для розмови та якісь наїдки. Доки все це опинилося на столі – уже й дорогий гість на порозі. Теж із пакунком. Вмостилися за крислатим столом – і почалося. За вікнами жарке літо, у стінах витають голоси відомих письменників, які звучали тут щодня, бо тоді Спілка була таки їх рідним бажаним домом. А ми собі сидимо удвох, Жолдак то скидає, то вдягає тонкі окуляри – і говорить повагом та стишено, заворожує різними придибенціями. Як його гвардійський міномет так розпікався від стрілянини, що можна було прикурювати від нього. Як Шпорта, теж повернувшись із фронтів, водив із ним «козу» по Києву. Як Андрій Малишко шпетив часом усіх, коли програвав у дурня, хоча таке бувало зрідка. З особливим пієтетом про свого земляка Олеся Гончара й з мудрим усміхом про Юрія Збанацького. Та про кого б не мовив слово, ніколи не дозволяв собі образ, нетактовності – ніби довкола нього роїлися самі янголи з пером у руці. То був вищий чин благородства, коли все дріб'язкове, нечистоплотне в людині відмітається.

Час наближався непомітно під вечір, спорожніла пляшчина. І тут несподівано Олесь Іванович розкуйовдив довге сиве волосся:

– Слухай, а сьогодні ж день міліції, а в мене давня звичка полірувати горілку гарним вином.

– При чому тут одне до другого? – оторопів я.

– А при тому, що ми оце поприбираємо недоїдки, встанемо й підемо ближче до святої Софії. Там у мене є улюблена точка, а нагорі в провулку Рильському районне відділення міліції, де служить один мій друг. От ми й пройдемося дорогою праведників.

Сказано – зроблено. Спустилися на Хрещатик, піднялися трохи вгору, забрели в винний заклад, де від вечірнього чоловіцтва аж кишіло, а далі попленталися поважно до пам'ятника Богдану Хмельницькому. Я гордо ніс у торбині велику пляшку таврійського портвейну і тільки встигав піддакувати звеселілому супутнику. Скажу прямо, настрій у нас був уже досить грайливий.

Непомітно підійшли до старовинного будинку, на фасаді якого яріло привабливо: «Шевченківське районне відділення міліції». Ми зупинилися проти високих дверей.

– Олесю Івановичу, то де ж ваш друг?

– А хто його знає, – махнув рукою Жолдак. – Десь у міліції служить. А нам хіба не однаково? Ми прийшли привітати хлопців із святом.

– Та воно то так, – знайшовся я, дещо протверезівши, – але ж ми на доброму підпитії.

– Ну й що? За що нас саджати, коли ми прийшли їх вітати? Рушили!

– Тоді я першим ітиму, – рішуче заявив я, відчувши, що мій набагато старший друг здатний на подвиги.

Дерев'яні сходи вивели нас на другий поверх, а вже там ми наткнулися на скляну перегородку з написом «Черговий». За нею сидів сивочолий старшина й пас нас очима.

– Доброго здоров'я! – якомога впевненіше озвався я.

– І вам того ж, – привітно озвався черговий. – Що привело до нас?

– Як вам сказати, – не відступав я. – Ми з колегою, він у нас герой війни й письменник-лауреат, прийшли привітати вас із днем міліції, бо ви славні люди, гроза всяких бандитів.

– Так таки так, – схвально хитнув красивою сивою головою Жолдак.

Я забув всі розказні про міліцейські тортури, хміль додав мені відваги. Відкрив торбинку й показав старшині пляшку.

– А чи не могли б ми випити за свято з вами?

Черговий оторопів.

– Та я ж на службі, там, нагорі, начальник міліції, він так дасть випити, що й закусити не захочеться.

– Ну, то знайдіть стаканчика, – відважно втрутився Жолдак. – Не будемо ж ми пити з горла.

Старшина розуміюче усміхнувся, нахилився над столом і дістав гранчака.

– Це все, чим можу допомогти.

– І на тому спасибі, – кивнув я з полегшенням. – То ми пішли. Ще раз вітаємо з святом.

– Точно вітаємо, – піддакнув Олесь Іванович, взявши посудину.

Ми спускалися вниз, задоволені від візиту. А старшина аж нахилився до віконечка у скляній стінці, мабуть, дивуючись із нашого нахабства.

Сказано ж, що хоробрість городи бере!