Читать книгу Неперебутнє - Леонід Горлач - Страница 7

Україна готувалася відзначати 100-ліття Володимира Маяковського. В ті часи ім'я пролетарського трибуна було серед обов'язкових комуністичних фетишів, отож і різні заходи, пов'язані з ним, набирали державної ваги. Київ теж створив ювілейну державну комісію, очолив її поет-академік Микола Бажан, всю чорнову роботу по підготовці поклали на мене, надавши статус відповідального секретаря скоріше не через мою особливу любов до «глашатая революції», а як працівника апарату Спілки письменників.

Відомо, що Микола Бажан після нетривалого головування в письменницькій громаді впродовж багатьох років принципово тримався осторонь життя колег, а тому вибір ЦК компартії був дещо несподіваним. Та нікого з керівників Спілки особливо не питали, тим більше що ідеологією почав займатися горезвісний Маланчук.

Проте Спілка практично розробляла план заходів у відсутності голови комісії, що очолював тоді Українську Радянську Енциклопедію й навіть не подумував переступати поріг особняка на нинішній Банковій, 2. Нарешті всі офіційні папери були вироблені, і тодішній відповідальний секретар Спілки Павло Загребельний, хитрувато усміхнувшися, поклав переді мною простеньку акуратну папку й наказав:

– Зв'яжися з Бажаном та занеси папку, хай підпише всі документи, бо сусіди (себто ЦК) спокою не дають…

Того дня я настільки закрутився, що не встиг добратися до УРЕ. Зате встиг домовитися з Бажаном про зустріч наступного дня.

Сказати, що перше офіційне побачення з метром літератури мене особливо хвилювало, було б неправдою. Ну, майстер холодних гранітних катренів, у яких відсутній дух України, обвішаний найвищими відзнаками й не тяганий по чекістських підвалах – і тільки. Отож я спокійно піднявся зранку, постукав у двері свого сусіди й доброго побратима Віктора Кочевського й ми неквапом почвалали до УРЕ, аби згодом добиратися на роботу в Спілку. Я обережно притискав до себе портфель із офіційною папкою, Віктор Васильович за звичкою і цього разу обійшовся без особливих паперів. Йдемо собі, жартуємо, настрій гарний. Підходимо до старовинного будинку на вулиці тодішнього Леніна, я запрошую колегу навідатися до класика разом, але Кочевський чомусь обурюється:

– Та я й даром не хочу з ним стрічатися. Неси сам та не засиджуйся в гостях.

Літня секретарка доповіла шефові про мій прихід і впустила до кабінету. Я спокійно переступив поріг. Стіни в фоліантах, масивний старовинний стіл теж завалений паперами. За ним у кріслі впівоберта сидів Микола Платонович і поколочував чай. За ним світилося вузьке вікно, в яке заглядали гілки.

– Доброго дня, – привітався я з порога, – я з Спілки письменників, Горлач.

Бажан продовжував колотити руду рідину й тільки буркнув після привітання, блимнувши на мене з-під лоба:

– Документи з вами?

– Ось вони, – подав я тонку папку, які були в користуванні нашої демократичної творчої Спілки.

Бажан ніби нехотя взяв папку, на якій чорною фарбою впадало в око «Спілка письменників України», якось ніби аж гидливо розтулив тонкі її обладунки й буркнув, знову взявшись за ложечку:

– У вас там що в Спілці, кращої папки немає?

– А ця хіба що? – не зрозумів я. – Ми і в ЦК партії в таких документи відправляємо.

Господар кабінету ще раз зиркнув на мене, відклавши з такими муками створені ювілейні папери, й присунув ближче склянку з чаєм.

– Залишіть, я вивчу й повідомлю…

Я ще раз блимнув на паруючий чай, на метра поезії, який знову відвернувся до вікна, і мовчки вийшов із кабінету. Віктор Кочевський, якому я розповів про гостинний прийом, зареготав розкотисто:

– А ти що, хотів чаю на дурняк попити? Гайда до Спілки, там знайдеш і не таке…

Але там було вже не до напоїв. Ледве зайшов до Павла Архиповича, а він не місці не всидить, широкими кроками паркет старовинний міряє.

– Дзвонив Бажан. Що ти за папку йому підсунув?

Ну й оперативність! Я побачив на столі ідентичну хранительку документів.

– Таку, як ось ця.

– Так що тому Бажанові ще треба?

– Не знаю.

– Ну йди працюй, – заспокоївся Загребельний. – Ми своє зробили.

… Ювілей В.Маяковського ми відбули успішно. А от чаю з самим Миколою Бажаном так і не вдалося скуштувати.