Читать книгу Неперебутнє - Леонід Горлач - Страница 6

Була весна 1969 року. Письменницька організація України тривалий час жила підготовкою до Днів літератури Грузії. Старше покоління пам’ятає, із яким успіхом, результативно і у видавничій справі, проходили тоді подібні літературно-мистецькі свята. Робилося це в державному маєстаті, отже, набирало високого народного чину.

У голови Спілки письменників Олеся Гончара мало не щодня товклися десятки людей, рожевіли від перенапруги телефонні проводи. Не було продиху й малочесленному апарату Спілки, а отже й нам із Станіславом Тельнюком. Треба було розробити письменницькі маршрути областями України, погодити списки гостей, уточнити графіки їх перебування з місцевою владою, підготувати видання серії грузинських книг в українському перекладі. Зрештою, весь обсяг оргзусиль може уявити тільки той, кому доводилося самому впрягатися в плуг. А з грузинськими майстрами слова склалися особливо теплі довголітні стосунки, тож кожному, починаючи з Олеся Терентійовича, хотілося, щоб десять майбутніх днів стали справжнім святом.

Делегація наших побратимів була справді поважною – живі грузинські класики зголосилися прибути до України. Навіть патріарх Константіне Гамсахурдіа вирішив забути про старі літа й прилетів до Києва разом із родинною свитою.

Нарешті позаду традиційні організаційні клопоти, і Олесь Гончар після урочистого відкриття декади запрошує численне літературне товариство на прийом до ресторану «Млин». Стоїть він і нині в мальовничому куточку острівного Києва, хіба що нинішнім письменникам туди закритий доступ через зубожіння. Автобуси, легкові автівки вирушають від готелів та Спілки, ми зі Станіславом стежимо, щоб нікого із запрошених не забули, нарешті вскакуємо в останнє авто й поспішаємо до гурту. А в відкритих верандах ресторану вже всі за столами, чекають вітального слова голови нашої письменницької Спілки. Ближче до виходу бачимо столик, за яким залишилися вільними двоє крісел, на двох інших сидять і перемовляються сивочолий Олександр Корнійчук і дебелий з виду видатний грузинський поет Карло Каладзе. Ми вже встигли просто влюбитися в Карло Ражденовича за його дотепність, глибокі знання літератури, дитинну довірливість. Не довго роздумуючи, ми рушили до вільних місць, оскільки всі інші були давно окуповані.

Каладзе привітно посміхнувся, вслухався в стриманий гомін веранд, відкинувся на спинку крісла й несподівано повернувся до Корнійчука, що саме протирав хусточкою окуляри.

– А скажи мені, Сашко, як ти з молоддю?

– Про що мова? – у свою чергу спитав Корнійчук.

– Ну, з літературною молоддю. Знаєш, скрізь із нею тертя в нашого покоління.

Маститий драматург зиркнув на нас із Станіславом і повільно проказав:

– Знаєш, Карло, на ноги нікому не наступаю.

І тут несподівано підскочив за столом Станіслав.

– Зате на горло наступаєте!

Мені здалося, що зараз станеться щось страшне. Тельнюк, випаливши таке звинувачення, зблід і нагнувся над столом. Корнійчук заціпенів від несподіванки. А грузинський класик зайшовся гомеричним реготом:

– Ну й хлопці, ну й молодці! Такі ж, як у нас…

А тут якраз почав промовляти Олесь Гончар, ніби кинувшись на виручку Тельнюкові, а ще пізніше дружний гомін покрив усе довкола і нас із Станіславом, котрий не міг приховати ніяковість за чесно мовлене слово.