Читать книгу Гніздо горлиці - Леся Олендій - Страница 2

«За кілька хвилин ми запропонуємо вам гарячі й холодні напої…» Голос у мікрофоні обірвав її думки. Вона трішки зголодніла і їй про це нагадали. Через п’ять хвилин стюардеса вкочує у салон високого металевого возика, повільно рухаючись з ним уперед. Дарина висовує голову в прохід, зазираючи, що пропонують. Стюардес дві. Одна наливає пасажирам чай і каву. Друга подає маленькі пляшечки з водою, чипси, шоколадні батончики. Оплачуваний сервіс у євро або в гривнях.

Шарудять паперові обгортки. Але ніщо з літакового перекусу не викликає в Дарини апетиту. «Пирогів зі шкварками та смаженою цибулею і… горня козячого молока? – О, так!» – запитує себе і собі ж відповідає, ковтаючи слину. Чекати на такий-таку обід-вечерю залишилося вже зовсім недовго. Щонайбільше до завтра. Але це вже ніщо. А щоб заморити хробака голоду, намацує на колінах маленьку торбинку. Розщіпає замочок і, не зазираючи всередину, навгад витягує звідти три шоколадних яйця вполовину меншого розміру за перепелині. Розгортає позолотки і задоволено їсть.

Літак легко пливе по небу, розрізаючи металевими крилами блакитно-білосніжний простір. Дарина роздивляється в ілюмінатор небесні полонини, подекуди схожі на вкриті сніговою периною підгір’я рідних Карпат.

Заколисана монотонним похитуванням металевого птаха, задрімала. Приснилися їй звивиста Виженка й бурхливий Черемош. Іде вона берегом знайомих з дитинства річок і очей не може відвести від стрімкої течії кришталево-прозорих вод. Вбирає зором і слухом краєвиди й шум Виженецьких водоспадів.

«За кілька хвилин наш літак перетне небесний простір України», – голос пілота миттєво висмикує її з видінь. Одразу ж забуває про сон. Батьківщина. Розхвилювалася. Очі зволожилися від надміру почуттів. Невідомо звідки виринає передчуття чогось важливого, що відбувалося без неї у житті її найрідніших. Аби тільки усі живі-здорові, а що відвикли одне від одного… якось дійдуть ладу. Якось? Мусять поладнати, повинні порозумітися, бо тільки думки про них і любов до них тримали і допомагали їй на чужій землі.

Літак пішов на зниження, повільно опускаючись поміж хмарами. Перед очима замерехтіли спершу зелені поля і схожі на вигини трикутного шоколадного торта гірські вершини. Згодом – дахівки багатоповерхівок, стрічки доріг. І ось літак вже торкнувся посадкової смуги й помчав у бік аеропорту. «Залишайтеся на місцях! Не розстібайте ременів безпеки і не вмикайте мобільних телефонів до повної зупинки…»

Коли сталевий птах спинився, пасажири миттєво зіскочили кожен зі свого місця. Жінки, чоловіки з дітьми щільно заповнили увесь салонний простір до виходу, поспішаючи на зустріч з рідними. Мóлоді серед них майже немає – не більше п’яти осіб. Дарина помітила двох жінок свого віку, які прилетіли на Батьківщину в супроводі італійців. Один з них тримає на руках однорічного хлопчика. Задивляється на італійця з дитиною.

* * *

Першими прибулих на Батьківщину через власні щупальця перепускають працівники паспортного і митного контролю аеропорту. Перевірку паспорта проходить безпроблемно. Митний контроль змушує її добряче понервувати. Даринину валізу відставляють зі стрічки. Митник суворим голосом наказує пройти з ним у спеціальну кімнату. Далі вимагає відкрити валізу.

– Що то там у вас за коробка всередині? – запитує строго.

– Коломба… італійська паска…

– Паска, кажете… Витягуємо все і показуємо. Звідки я знаю, що ви везете. Кажете «паска», а може бути неоподаткована електротехніка. Або й наркотики.

Він знущається чи це таке персональне для неї «Ласкаво просимо в Україну!»? Жінка покірно виставляє на стіл вміст валізи. З-під власного вбрання і подарунків для рідних витягує скуплені по сконто[2] в супермаркеті спагеті, упаковку з кількох баночок тунця, сир Grana Padano, оливкову олію extravergine, дві пляшки червоного вина Grignolino d’Asti, упаковку з двох пачок кави Lavazza Oro, дві стограмові упаковки prosсiutto crudo, коробку з коломбою, прозорі упакування із загорнутими в різноколірні позолотки маленькими шоколадними яйцями всередині.

– Так… Для кого везете? – доскіпується митник.

– Для власної сім’ї. І продукти, і подарунки, – відповідає щиро. З перевозом багажу їй боятися нічого – усе в нормі, дозволеній авіаперельотами. Добре, що її попередили, як із митниками розмовляти. – …тут лише гостинці… додому.

Суворий працівник митного контролю, недбало поперекидавши на столі її речі, а далі допитує:

– Валюту ввозите?

– Небагато…

– Небагато – це не відповідь. Складайте все назад і показуйте паспорт. Скільки були в Італії? – Вимогливо простягає руку до Дарини.

– Два роки… Трохи більше… – Жінка похапцем вкладає всередину документа стоєврову купюру. У голові пролітає думка: «Аби тільки на цьому й скінчилося». Передає митникові. Серце несамовито калатає в грудях, готове розірвати їх і вискочити звідти назовні. На чолі проступають холодні краплини поту.

Він недбало гортає сторінки паспорта, зауважує гроші, мовчки ховає їх у кишеню. Після недовгої паузи, що видалася їй нескінченною, митник повертає документ. Його губи розтягуються в усмішці.

– Вітаємо в Україні!

Хух! Пронесло! Дарина нечутно, полегшенно зітхає, застібає валізу й виходить у хол аеропорту. Прибулих з нею жінок зустрічають чоловіки й діти. Марія, яка сиділа поруч у літаку, зі сльозами на очах стискає в обіймах шестирічного хлопчика. Отак виростають сини й доньки без материнської любові. Поруч із хлопчиком ніяково усміхається п’ятдесятирічний чоловік. Уже як і нерідний почувається. Марія зізналася Дарині: чотири роки з сім’єю не бачилася. З іншого боку обіймається з ріднею друга її сусідка по перельоту, шістдесятирічна Катерина. Катерину зустрічають донька з зятем і однорічною онукою у візочку. Дарина ковзає поглядом по головах людей, що товпляться довкруж неї, сподіваючись віднайти поміж ними рідне обличчя. Немає. Може, вона просто не бачить – тішить себе надією. А її можуть і не впізнати, бо ззовні змінилася. Модно вбрана: у червоний плащ, сині джинси, димчастого кольору мешти на зав’язку на товстій підошві. Волосся обстрижене, а для приховування сивини пофарбоване у темно-каштанове, на голові – окуляри від сонця. І схудла кілограмів на п’ять, що на її й раніше не надто вгодованій фігурі добряче помітно. Особливо Даринина худобá відбилася на запалих щоках. Від схожості з нею колишньою хіба очі залишилися. Та й то тільки їхні колір і форма. У погляді на постійно поселилася тінь пережитого.

«Але ж і не дзвонить ніхто», – подумала. І сама себе одразу ж остудила: на італійський номер їй не дзвонитимуть. Із маленької, перевішеної через плече торбинки дістає дорогий телефон. Конвертик із повідомленнями показує два непрочитаних. Здивовано відкриває. Італійський мобільний оператор Wind вітає в Україні й повідомляє про вартість дзвінків та есемес на території її Батьківщини. Ніби вона на це зважатиме! Скільки б не коштувало, дзвонитиме однаково. Її український номер через некористування давно недійсний. А італійський перед від’їздом на тридцять євро поповнила.

Набирає номер. Слухові перетинки розривають довгі й нудні, як завивання вітру в трубах, гудки. Слухає їх доти, доки самі не обриваються. Набирає вдруге. Втретє. Те ж саме. У серце вповзає тривога – чи чого не сталося: не зустрічає, на дзвінки не відповідає. Неслухняними ногами прямує до виходу. Тоновані двері роз’їжджаються, випускаючи її назовні. Сонце яскраво б’є у вічі, пташиний щебет вітає Даринине прибуття на буковинську землю. Від аеропорту від’їздять автівки з прибулими, якими рідні везуть їх додому. Тягнучи за собою валізу, жінка неспішно йде до автобусної зупинки «Аеропорт». Не вистачає кількох кроків, аби встигнути на автобус, що поперед її очі від’їжджає до центру міста. Двадцять хвилин чекає наступного.

Дорогою до університетського гуртожитку, де на час навчання мешкає донька, роздивляється міські квартали за вікном автобуса і вслухається в мелодію українських слів у перемовлянні поміж пасажирами. Рідна мова приємною хвилею закочується їй у вуха.

* * *

Круті гвинтові сходи ведуть на третій поверх гуртожитку. Назустріч Дарині вниз збігає зграйка студентів. Уважно вдивляється в їхні обличчя, шукаючи поміж них доньчине. Заходить у коридор, прямуючи до кімнати в його кінці. Жінку знову минають студенти. Тієї, кого шукають її очі, поміж них немає. Підходить до дверей. Бере за ручку. Відчинено. Заходить усередину. У горлі пересохло від хвилювання.

– Мирославо! Миросю! – кличе з порога. Слова розчиняються у тиші. Їй ніхто не відповідає. Швидко перебігає очима по кімнаті з трьома ліжками. На одному з них обличчям до стіни у позі зародка лежить її донька. Придивляється – дихає. – Миросю! – Втіхою тремтить Даринин голос.

За вікном шумить студентськими голосами гуртожитське подвір’я, а в кімнаті панує спокій. Може, спить?

– Миросю! – Дарина тихо підходить. Сідає поруч на ліжко. Торкається дівочого плеча. Зауважує розплющені доньчині очі. Кладе руку на її густе волосся. – Ти сама… Інші порозходилися? Спала? Я тебе збудила? Миросю… – Бачить, що донька байдужим поглядом дивиться у стіну перед себе. – Я тобі дзвонила, ти не відповідала. Визирала тебе, визирала. Але ти мене й не зустріла…

– Як же ж довго ти їхала, мамо… – надломленим голосом із нотками розпачу, не обертаючись, відповідає Мирослава.

Дарина відчуває, як кров гарячою хвилею вдаряє їй у мозок – заслужила. Заслужила на докори через свою тривалу відсутність вдома. Через відсутність у доньчиному житті. Хіба ж по телефону у клопотах і турботах розрадиш? Не розрадиш. Не пригорнеш. Проковтнувши гірке почуття провини, аби бодай якось виправдатись, удавано радісно влаштовує метушню.

– Чого ж це я тут розсілася й ні про що розбалакалася?! Я ж тобі подарунки привезла! Ти як тільки-но побачиш, одразу приміряти захочеш. Еге ж! – Біжить до валізи, відкриває. Дістає звідти елегантну червоно-кремову сукню з химерним візерунком і вишукані червоні туфлі на підборах. – Ось… дивися, яка сукня гарна! Ану, мерщій вставай, міряй! І туфлі диви-но які! Давай, давай, вставай швиденько. Приміряй! Подивимося, чи я з розміром вгадала.

Дарина підходить до дзеркала, прикладає сукню до себе: статура у жінки тонка, і вона б також, може, в обновку влізла. І гарно б виглядала. Тільки куди у її віці в рідному селі в такий строкатий наряд вибиратися? Старі односельчанки засміють, мовляв, геть з глузду з’їхала, у дівку бавиться. За спиною ще й обізвуть. Не Італія ж! Це там вона відчуває себе молодичкою, а тут, в Україні, жінкою, яка все найкраще у своєму житті вже прожила. Все, що їй залишається, – доньці допомагати.

– Ех… мені б твої роки, ото б я ще в такому вбранні пошпацерувала…

Замість схвалення й радісної відповіді чує Миросине шморгання носом. Придивляється уважніше у дзеркальне відображення: донька ледь чутно ковтає сльози. Материнське серце стискається. Відходить від дзеркала. Сукню кидає на стілець біля столу. Сідає на ліжко поруч з Мирославою. Донька також сідає, мовчки міцно обіймаючи маму.

– Закохалася, а він на тебе й не дивиться? – висловлює припущення Дарина. – Та то пусте! Через таке й побиватися не слід. Ти у мене он яка красуня довгокоса… твоє тебе знайде. А закоханість – почуття тимчасове. Без взаємності швидко гасне. – Вона впевнена: говорить саме те, що потрібно.

Зовсім неочікувано для неї Мирослава захлинається в риданнях. Дарину огортають тяжкі здогадки – вірогідно, її дитині збаламутили голову. Жінці бракне повітря. Слова застрягають у горлі. Ковтає слину й заледве вичавлює з себе:

– Хто він?

Мирослава горнеться до Дарини. Кладе їй голову на плече – як добре, що вона врешті приїхала. Кому, як не мамі, можна довіритися.

– …мам… мам… я… я вагітна… Як тепер бути? Що робити?…

Дарина приголомшена. Вона зовсім не очікувала такого зізнання. Впевнена, була б поруч, на Батьківщині, такого б з її Миросею не трапилося. Невідомо ще, хто батько дитини. Із Михасевої причетності питання «як бути?» і «що робити?» не повинні виникати. Міцніше тулить до себе доньку. І врешті знаходить слова, що мали б заспокоїти.

– Ми щось придумаємо. Не плач… – Гладить Мирославине пишне волосся, що хвилями спадає на дівочі плечі.

Врешті донька, приголублена й заспокоєна маминими руками, перестає схлипувати.

– Мам… завтра вихідний. Усі дівчата по домах роз’їхалися. А я до батька… до батька не можу… боюся… не готова зараз безтурботність зображати… на Великдень приїду. Добре? Залишишся зі мною до завтра? – не просить. Благає.

– З радістю, Миросю! – Дарина, як у дитинстві, цілує доньку в потилицю. – А тепер швидко вставай і їдьмо в місто! Погуляємо. Повечеряємо, де смачно. Мені так пирогів хочеться, аж на очі не бачу. Не можна допускати, аби гіркі думи нам мозок роз’їдали. Поки людина жива і в доброму здоров’ї, немає такої проблеми, яка б не піддавалася вирішенню. – Для інших Дарина завжди і потрібні слова знаходила, і підтримати та заспокоїти вміла. А як із власним хвилюванням раду давати – не знала.

– Я зараз… – Мирося встає з ліжка, виходить з кімнати до ванної. Довго стоїть перед дзеркалом, роздивляючись наслідки власних ридань – набряклі очі та підпухле від сліз обличчя. З відкрученого крана тече холодна вода. Набирає її у складені човником долоні й кілька разів вмивається. Зазирає у дзеркало. Обличчя відсвіжіло. Злегка поплескала себе долонями по щоках. Подивилася на власне відображення ближче. Тепер можна і в місто. Повертається в кімнату. Тягнеться до косметички, підмальовує вії, запудрює підпухлість від сліз. Дарина подає Миросі куплену для неї легеньку кремового кольору коротеньку модну італійську курточку.

– Твоя! Ану, вберися!

Мирослава одягає куртку поверх сорочки.

– Дякую, мам! – Задоволено цілує Дарину.

Атмосфера вечірніх Чернівців саме така, як їм треба, щоб розвіятися. Кінець квітня тішить першим по-справжньому теплим весняним вечором. Сподіватися на таку ж погідність завтра марне – температура повітря в цьому місяці змінна, як настрій вагітної жінки.

Гомін людських голосів глушить власні думки. Мирослава, цілковито довірившись Дарині, розповідає про блакитноокого, на рік від себе старшого, модника. З Андрієм познайомилася наприкінці минулого року на конкурсі «Міс і містер університет», куди обоє прийшли як глядачі. Більше місяця юнак проявляв до неї увагу і симпатію, домагаючись прихильності. Скористався святом закоханих. Важко не повірити хлопцеві, який такого вечора приїжджає до тебе на авто, дарує троянду і везе розважатися у нічний клуб. Задурив. І зник.

«Як усе прозаїчно банально, – думає Дарина. – Авто, троянда, клуб – примітивний комплексний набір, щоб остаточно зламати опір не звиклої до такої уваги сільської дівчини, з якою хочеться переспати. Авто – не інакше як подарована йому батьками зручність, щоб улюблений син не мав проблем із пересуванням. Троянда – приємний найдешевший подарунок до свята закоханих. Клуб…» Дарина переконана, що її Мирося купилася не на весь цей дешевий фарс. Її доньці забракло уваги та любові.

– Ти його прізвище знаєш?

– Так… – Мирослава назвала Андрієве прізвище і розповіла все, що їй відомо про молодого чоловіка.

Дарина помовчала, зважуючи почуте.

– Надія є. Знайдемо, – запевнила.