Читать книгу Гніздо горлиці - Леся Олендій - Страница 3

В суботу зранку Мирослава збирається у бібліотеку. З гуртожитку Дарина виходить разом із донькою. Далі рушають у різні боки. Їде в міську поліклініку. Давно не перевірялася: плановий контроль задля певності, що все з нею гаразд.

Під дверима гінекологічного кабінету очікують своєї черги дві жінки. Одна зовсім молоденька, чи й не Миросина однолітка, друга – тридцятирічна.

У молодшої, наскільки Дарина може визначити на око по тоненькій статурі з випнутим животом, середина вагітності. «Так матусині фігури зберігають синочки», – згадує Дарина слова однокурсниці на своє зауваження, що ззаду її вагітність видає лише широка хода. А стегна, якими вузькими були, такими й залишилися. Бо живіт уперед подався. Дарина, коли Миросею вагітна ходила, вшир розлізлася.

У тридцятирічної, по її розпливчастій безформній фігурі, де талія зі стегнами злилися в одне ціле, можна на двоє гадати – вагітна не вагітна. Відповідь на це запитання вона, ймовірно, й бажає отримати. Зрештою, як і Дарина. У жінки, якій за сорок, всяке трапляється: і рання менопауза, і пізня вагітність. Будь-які больові відчуття й інші прояви, що характеризують один зі станів, у Дарини відсутні. Може, вона й марно хвилюється. Однак краще знати напевне. Підходить її черга.

– Проходьте, – привітно запрошує лікарка. Запитує й записує в карточку Даринині ім’я й прізвище. Не змінюючи м’якості голосових інтонацій, наказує знімати одяг й лягати на кушетку. Вдягає рукавички. Змащує їй живіт. Проводить УЗД-огляд. Екран повернутий до Дарини боком, і вона нічого на ньому не бачить. Погляд лікарки зосереджено серйозний. Довгу мить медпрацівник мовчить. І знову говорить-наказує:

– Добре! Можете одягатися.

Дарина встає з кушетки. Вдягається. Лікарка знімає рукавички, викидає їх у смітник. Миє руки. Сідає за стіл і карлячкуватим почерком щось пише у її карточці. Пропонує Дарині сісти навпроти. Усміхається:

– Маю для вас гарну новину. Ви – вагітні…

«…вагітні…» Усі звуки навколо вмить затихають: слова медпрацівника долітають до неї глухими ударами палиці об металеву огорожу. О, ні! Цієї вагітності їй не треба! Мирося… вона… Мирося… із Миросею вони залагодять. А їй ніяк не можна. Поки Дарина приголомшено мовчить, лікарка веде далі:

– Термін ще зовсім невеликий. Вагітність – п’ять тижнів. Наразі все йде добре: зародок формується без відхилень. Однак, як кажуть, береженого Бог береже. На цьому терміні маєте особливо берегтися від інфекцій. А зважаючи на те, що вагітність пізня, зважаючи на ваш вік, категорично забороняю нервувати. Важких баняків, відер з водою не піднімати. Постарайтеся уникати всілякої важкої роботи. Бережіть себе. Відпочивайте. Відпочивати треба багато. Гуляйте. А при будь-яких підозрілих проявах і ускладненнях одразу ж до мене. Сподіваюся, ви мене добре зрозуміли? – Подає Дарині її карточку.

Трохи оговтавшись від новини, плутаючись у словах, майже шепоче:

– Я не можу… цю дитину… не можу її народжувати. У мене робота… тяжка… в Італії… треба їхати. А якби мені… аборт? – І вже впевненіше: – Можна мені аборт? У мене гроші є… скільки треба…

Усмішка миттєво зникає з вуст лікарки. Обличчя хмурніє.

– Бог вам послав дитинку, а ви… але не я вам суддя. Думайте і вирішуйте.

Дарина виходить із жіночого кабінету. Швидко прямує на тролейбус – їде на автовокзал, до міських камер схову. Забирає звідти валізу. Йде на автобус, який повезе її додому.

* * *

Споглядаючи із вікна населені пункти, що змінюють один одного за вікном, картинки гірських краєвидів, несподівано згадує сон у літаку. Так ось до чого їй приснилися Черемош і їхня річка Виженка – вагітність, про яку тоді ще не знала. Термін невеликий. На п’ятому тижні воно ще й на дитя не схоже. Пуголовок. Може, й викидень статися, що і від вбивства новозародженого життя її вбереже, і сім’ю від руйнування захистить. Або й по-іншому якось обставини повернуть. Рішення про аборт вирішує відкласти: побачить, як усе складатиметься.

Старий автобус під’їжджає до придорожньої каплички. Зупиняється. Дарина виходить, витягаючи за собою валізу. Автобус, попихтівши, як дідуган біля молодички, рушає далі. Жінка роззирається навколо. Знайомі місця. Люба серцю й очам Буковинська Гуцульщина. Рідна Виженка. Гірське село оповите сизою барвою холодного весняного дня. Гілля дерев ще голі. Глибоко вдихає на повні груди кришталево чисте карпатське повітря. Карпати, як окрема держава, із власним, повторюваним із покоління в покоління, стилем життя. Вівці та кози – його незмінний атрибут. Чорні, білі й сірі створіння випасаються майже при дорозі, за огорожею, позаду мурованої скульптури бика, з морди якого тече цілюща джерельна вода. На її металевому кінці підвішене старе металеве горнятко. Дарина підходить до скульптури, мочить руки у м’якій студеній воді, вмиває обличчя. Набирає воду в долоні. П’є. Знову набирає. По цю воду в їхнє село їдуть і йдуть мешканці усіх поблизьких сіл і міст. І не тільки. І з віддалених регіонів України по неї з бідонами прибувають. Вода з виженського джерела і слабкий зір відновити допомагає, і хворі шлунок із печінкою лікує. Бабуся Дарині розповідала, що воду з цього джерела ще турки і австрійські вояки пили. Старенька з приємністю поринала в спогади австро-угорських часів Виженки, у які їй пощастило жити. Їхнє невеличке містечко відвідували численні любителі лещетарського спорту. Слава про місцевий гірськолижний курорт розносилася не лише в найближчих околицях, а по всій колишній імперії. Про ті роки в сучасній Виженці донині нагадують кілька курортних вілл. Відтоді й популярна говірка збереглася, що в кількох словах віддзеркалює унікальну красу їхньої гірської землі: для своєї відпустки на Землі Господь Бог обрав би Буковину.

Центральною вулицею сучасної Виженки туристичний шлях веде до перевалу Німчич. На Німчич і Леся Українка колись ходила. «Іде мені на стрічу ставна жінка з високим відкритим чолом, здалеку видно, що не з наших, гірських, вона. Дуже вже панська. Задивилася я на неї. Трохи часу потому пройшло, коли одного разу в газеті її портрет уздріла. А під ним – її вірші. Тоді й довідалася, що з великою українською поетесою я у нашому селі перестрічалася», – сповнена гордості, що мала в своєму житті таку важливу зустріч, згадувала бабуся.

Знайомою дорогою, у напрямку невеликого водоспаду на річці Виженці, Дарина прямує в село. Мекають вівці, бекають кози. Гірське повітря проникає у її легені. Мозок дурманить приспане на чужині усвідомлення власної дотичності й належності до нащадків найдавнішого карпатського племені уличів. Гуцулка. У ній від дідів-прадідів тече гуцульська кров.

Назустріч Дарині простує вісімдесятилітня бабуся Марія з вовною – будуть нові ліжники або ковдри.

– Слава Ісу, дай вам Бог доброго здоров’я, пані Маріє! – вітає її Дарина.

– Навіки слава! Най Бог помагає! – усміхаючись, відгукується старенька. Ненадовго спиняється й неспішно прямує далі своєю дорогою.

Дарина наближається до хисткого підвісного місточка над річкою Виженкою. Обережно затягує на нього валізу. Збоку баба Анна вантажить штучні квіти на підвісний візок, що доправляє їх на другий берег. Вона придивляється до Дарини своїм слабким зором. Впізнає.

– Слава Ісу… – вітається. – Бачу, ви там геть італійкою стали! – Прискіпливо озирає її з голови до ніг. – У відпустку приїхали? Надовго?

Дарина привітно киває у відповідь.

– Навіки слава! Як Бог дасть… – Повільно ступає нестійким містком, переходячи на другий бік.

У той же ж час баба Анна відправляє наповнений візок і він, паралельно Дарининим крокам, котиться тросами через річку.

– Добрий день! – голосно вітає Дарину темноокий молодий шатен, внук Анни. Він на тому березі крутить трос, приймаючи візок зі штучними квітами. – З приїздом вас!

– Доброго дня, Михасю! Дякую! – відповідає Дарина.

Неподалік на березі деренчить заведений мотоблок. Від нього неквапно відходить міцний широкоплечий чоловік. Він забирає у Михася ящик зі штучними квітами й гірляндами, який той витягає з візка. Кладе ящик у кузов мотоблока. Повертає голову у бік жінки з валізою. Уважно її роздивляється.

– Дарко… Ото несподіванка! – вигукує здивовано-захоплено. – А я дивлюся, хто б то міг бути? Може, Галя моя приїхала, думаю, чи ти, Дарино? Як вона? Скільки вже часу там, а ніяк додому не вибереться. – Про дружину запитує.

– Дай Боже щастя, Юрку! – відгукується на його звертання Дарина. Зупиняється. – Галя твоя… Працює тяжко… Роботу таку має… залишити не може. Але за тебе не забуває. Вітання тобі велике передає. Та й передачу я для тебе од неї привезла. Зайдеш до нас пізніше.

– Зайду, зайду! – втішено обіцяє Юрко.

Дарина робить крок рухатися далі, як після Юрка і син його запитанням її спиняє.

– Тітко Дарино, а Мирося приїхала? – цікавиться Михась, напружено вдивляючись у Дарину.

– Мирося вчиться, Михасю. На свята приїде…

Іззаду підходить баба Анна і також до розмови долучається.

– А Митро ваш ґаздою ого-го яким великим зробився. Таку будову на все село затіяв. Ніхто такої ніколи не бачив.

Баба Анна наближається до мотоблока. Юрко забирає від Михася і ставить на нього останній ящик з квітами. Підсаджує маму.

– Ага! На твої єври, – розсміявся. – І ми з Михасем там підробляємо. Та що розповідати?! За кілька хвилин сама все на свої очі побачиш…

Михась минає Дарину, і сідає спереду на мотоблок.

– Дарко, може, тебе додому підвезти? Сідай! – Юрко щиро пропонує їй місце на заставленому квітами кузові.

Вона дивиться на мотоблок і розуміє, що насправді тулитися там ніде.

– Та я так… Пішки пройдуся. Тут близенько. А ви собі їдьте.

– Як знаєш… То побачимося! – крикнув Юрко і поторохтів своїм мотоблоком.

Дарина рушила вздовж дороги. Рідну стару садибу на підгірку здалеку зауважила. Лише від її вигляду серце зраділо заплигало. Квапливо, наскільки їй вдавалося рухатися вгору, тягнучи за собою валізу, попрямувала загородженою де-не-де поваленим дерев’яним плотом стежкою. Злегка захекавшись, перевела подих. Заледве стримуючи п’янке хвилювання від близької зустрічі, підійшла до порога. Потягнула за дверну ручку. Двері не піддалися – зачинено. Хвилювання миттєво хробаком поповзло собі геть. Тільки серце поволі відсапувалося як після запального гуцульського танцю. У виступі над дверима за давньою звичкою намацала ключ, встромила у замок. Відчинила скрипучі двері. Зайшла. Тільки-но переступила поріг рідної хати, приголомшено завмерла. У ніздрі вдарив застояний запах квашених огірків. Повела поглядом навколо. Не впізнала свого дому. Не таким залишала. Від колишнього створеного нею затишку й згадки розвіялися. Кругом безлад, створений побутуванням самотнього чоловіка. На підлозі, біля дверей, що ведуть до кімнати, прилаштовано ящик із порожніми пляшками з-під пива й горілки. Порожні пляшки – головна окраса усього кухонного простору, вони скрізь: у ящику, на столі, на холодильнику. Вони – безмовні свідки того, як господар оселі нудьгу свою сердечну заливає. Посередині столу залишено недоїдений засохлий шматок хліба із засохлим маслом на ньому. Поруч стоять відкрита дволітрова банка із засоленими огірками, порожня пляшка з-під горілки, немитий посуд, брудні порожні слоїки з-під закруток. На краю столу недбало кинуто брудний зіжмаканий кухонний рушник. На лаві поруч зі столом височить неприбрана зібгана постіль. Неважко здогадатися, що її звідси й не збирають. Бо ця купа брудного ганчір’я давно й на постіль не схожа.

Дарина кривиться – від такого бруду давно відвикла. Як її чоловік без неї господарює – вона щойно побачила. А де ж він сам запропастився? Витягає з сумочки стільниковий телефон. Набирає номер. Йдуть довгі гудки й одночасно десь на дивані, під безформно збитою в одну цілість постіллю, деренчить інша мобілка. Перетрухнувши ковдру, знаходить телефон чоловіка. І як знати, де він, якщо єдиний можливий засіб зв’язку з собою залишив удома. Нахиляється й відкриває валізу. Витягує з неї привезені італійські продукти: які в холодильник, а які – в кухонну тумбочку складає. Коли у валізі залишається тільки одяг, затягує її в кімнату. Знімає плащ. Повертається на кухню. Автоматичним рухом змахує рукою зі стола крихти, складає на купку брудні тарілки, окремо – горнятка, ложки й виделки. Гору немитого тарілля відносить до мийки. Повертає цій бруднющій купі її первісну білизнý і чистоту. Приносить з кімнати випраний кухонний рушник. Витирає вимитий посуд і столове начиння. Ложки з виделками кладе в шухляду, тарілки і горнятка ставить у тумбочку над умивальником. В кутку знаходить віник. Замітає з підлоги крихти хліба, кавалки огірків, що не потрапили до чоловікового рота, принесену зі взуттям землю. Збирає з лави брудну постіль, застеляє її ліжником і ковдрою. Кладе дві подушки. Не встигла приїхати, а вже наробилася і натомилася. Але на кухні трохи розвиднілося. Й оселя знову гуцульського духу набула. На прибитій на стіні поличці Даринин зір чіпляється за давні гуцульські керамічні горщик і глечик – символи сімейного добробуту і щастя. Люди охоче вірять у різну символіку, часто забуваючи, що без власної праці й докладених старань і символи не діятимуть.

Визирає у вікно в надії побачити Дмитра, який стежкою наближається до рідної оселі. Але чоловік не лише не наближається. Його постать і на горизонті не маячить. Неподалік біля лісу, з іншого вікна видніється розхвалена бабою Анною та Юрком їхня нова садиба. Те, що Дарині вдається здалеку побачити, виглядає привабливо. Але зблизька оглядати новобудову сама не піде. Дмитра дочекається: він їй усе і розкаже, і покаже, і пояснить, чого не зрозуміє. Сподівається, він і воду туди вже провів, і санвузол зробив. Пригадала, як чоловік її колись столярством захоплювався й подумала, що стіл і стільчики власноруч для нового будинку він, якщо ще не зробив, то точно зробить. Він хоча цій справі професійно не навчався, однак вміннями наділений. Дарина згадала давній добрий час: їхнє перше сімейне ліжко, змайстроване Дмитровими руками, маленькі столик і стільчик до першого дня народження доньки. За вчорашнім днем не ганялася, проте від приємних спогадів очі жінки зволожіли. Жили скромно. Не в достатках купалися, а в тихому сімейному щасті.

Дарина сідає за стіл і довго дивиться на вишитий маминими руками, із зображенням пари гуцулів й смереками настінний рушничок, що висить на гвіздочку біля вікна. Від осілих на ньому порохів він із предмета домашнього декору став геть схожий на брудну ганчірку. Видно, під час її відсутності вдома Мирося цілковито збайдужіла до батьківської хати – як раз на рік лад у ній наводила, то й добре. Нечистими постіллю й рушниками хатній «порядок», мабуть, не обмежується. Перед святом Дарина матиме що прати й вичищати.

У лівому верхньому кутку вікна, під подувами вітру з квартирки, легенько похитується майстерно зітканий килимок з павутини. У ньому повисла муха. Навколо неї то вправо, то вліво снує павук. Дарина не з тих, хто боїться цих створінь. І вони їй не заважають. Мирно з ними співіснує: павутину акуратно прибирає, павука залишає жити. Але зараз її увагу привернув не павук, а муха в павутинні. Павутина – пастка, муха – жертва обставин. Як віддзеркалення її власної ситуації. Вона також – жертва обставин, у які її закинуло життя. Муха зі своєї пастки вже не вибереться. А вона зі своєї? Вона зі своєї повинна вибратися, її пастка – не смертельна. Навіть, здавалося б, у найбезвихіднішій ситуації приходить відповідний час і рішення відшукується. Наближаючи цей момент, важливо не перетворюватися на полонянку відчаю.

Небо за вікном все дужче затягується паскудною сірою пеленою – погода мінятиметься. Дивиться, як у далині вітер колише гілля дерев. На неї накочується втома. Хатню тишу порушує лише цокання годинника. В очікуванні чоловіка Дарина ще якийсь час намагається боротися з дрімотою. Свинцеві хмари вихлюпуються на землю дощовою зливою. Жінка кладе голову на руки, очі самі заплющуються. Поринає у сон при столі. Чує, як знадвору в шибки гамірно б’ють краплини. Їхні удари посилюються і вони вже злісно тарабанять по стінах і даху. Разом із холодним гірським повітрям проникають через розчинену квартирку й мокрими плямами осідають на підвіконні.