Читать книгу Гніздо горлиці - Леся Олендій - Страница 6

Злива заслала навколишній простір щільною темно-сірою пеленою, прибивши дорожню пилюку й перетворивши її на мокре місиво. Потому розпласталася над землею чорним простирадлом темряви. Світло у садибах давно погасло, і село єдиною безформністю потонуло в обіймах гірських сновидінь.

Гори – найправдивіші мольфари, які в них коли-небудь жили чи ще житимуть. Вони тихо, лише їм зрозумілою мовою, шепочуться з кудлатими хмарами, що обіймаються з вершинами, про часову спіраль земного буття. Їхню розмову час до часу перериває освітлена рухома цятка внизу. Цятка котиться ямкуватими лісовими дорогами й, виїжджаючи з-поміж дерев, стає вантажним автомобілем.

Посеред глупої ночі, коли дощове шаленство ненадовго змінилося дощовою мжичкою, до старої хатини в буковинському селі на ріці Виженці під’їхав пікап. Доки він гуде мотором, з його вантажної платформи з брезентовим наплічником за спиною й рушницею на плечі важко злазить сорокап’ятирічний чоловік у промоклій куфайці. Ступивши на землю обома ногами, беззвучно махає рукою тому, хто сидить у машині: «Дякую! Можеш їхати». Авто швидко розчиняється у темряві. Прибулий, ледь тримаючись на ногах, дивиться на власну садибу й зі здивуванням помічає світло у вікнах. Нерівною ходою, перевалюючись то вправо, то вліво, наближається до будинку. Тягне дверну ручку, штовхаючи плечем давно не змащувані, скрипучі двері. Переступає поріг і тут же спиняється здивований: в кухні прибрано, а за столом, поклавши голову на руки, спить жінка. Довго дивиться на її зігнуту в дугу спину. Не вірить власним очам. Чи не примара? Так за нею заскучив, що вже привиджується? Чоловік тре кулаками очі. Постать за столом не зникає. Отож таки жінка його приїхала.

– Дарко!.. А я думаю, хто то світить… – врешті скрикує збуджено радісно і, похитнувшись, вдаряється спиною об двері.

Від гучного чоловічого голосу Дарина прокидається. Піднімає голову й мовчки напівсонно спостерігає за Дмитром. Він вішає на гачок біля дверей рушницю, кидає на лаву наплічник. Опісля сідає на порозі між кухнею і кімнатою. Чухає потилицю, втішений з її несподіваного прибуття. Зустрічається поглядом із дружиною. Вуста чоловіка розтягуються в усмішці.

– Думав, мала приїхала, її давно не було. А це ти з теплих країв прилетіла! Ото радість яка!

Дарина вже зовсім прокинулася. Міцно ж вона заснула. Світло ще кілька годин тому вимкнула, коли день тільки-но до вечора скотився. А вже, очевидно, давно за північ.

– Я ще за дня приїхала, сиджу тут сама… На кухні лад трохи навела. Тебе чекаю… а тебе все нема… Телефон твій удома знайшла. Подзвонити тобі навіть нікуди. І як знати, куди запропастився? Де шукати? Ти он тільки тепер додому повернувся.

Дмитрова усмішка перекривлюється, у голосі вчуваються одночасно і докір, і образа.

– Ну ось, на поріг не встигла ступити і зразу пиляєш…

Дарина встає з-за столу, підходить до чоловіка. Допомагає йому піднятися. З мокрої Дмитрової куфайки втягує ніздрями любі їй з дитинства запахи хвої, карпатської ватри і смаженини. Знімає її з нього, примирливо проводячи рукою вздовж чоловікової спини.

– Хіба ж я лаюсь?! Занудьгувала просто сама тут. Приїхала, а тебе десь цілий день носить… У нас же і часу набутися разом небагато. Днів тих… жменька… півтора тижня швидко промайнуть… Слава Богу, що хоч о такій годині, але додому живий і здоровий вернувся. Що блуд тебе поночі не вчепився…

Дмитро, заохочений Дарининим зізнанням, влучив момент, схопив її й напівобняв.

– Дивися, геть італійкою стала… і вбрана по-їхньому, і пахнеш так… не по-нашому…

Як собака, після довгої розлуки з улюбленим господарем, нюхає її шкіру і волосся. Тягнеться до вуст з бажанням поцілувати й дмухає дружині в обличчя перегаром. Вона м’яко відсторонюється.

– Ти б краще почув, як од тебе пахне…

Дмитро зараз смутніє.

– Ну так, пахне… Випив я сьогодні! Причина була серйозна. По роботі випив. Туристи приїжджали, а я їх на полювання возив… Туристи ого-го які! Великі люди… поважні. У нашому новому будинку ночували і, знаєш, все їм там сподобалось.

– Сподобалось, то й гаразд! – схвалює Дарина. Завтра й вона подивиться на те, що Дмитро набудував.

Знімає чоловікові з голови добре знайомого їй кашкета, гладить коротко стрижене, колюче, як стерня, волосся. Від відчуття рідного біля серця приємно залоскотало. Не втримавшись на ногах від Дмитрових похитувань, падає разом з ним на лаву. Радісно сміються, а потому мовчки застигають в обіймах одне одного. Чоловік піднімає голову, що хилиться на груди, й серйозно дивиться на дружину.

– А ти хоч бачила, що я набудував?… Нашого нового будинку не бачила? – Очікує Дарининого схвалення.

– Тебе весь день чекала, щоб показав… – відказала, нічого не вигадуючи.

– О! Не бачила! І одразу – «як од тебе пахне», «п’яни́ця». У мене ж усі руки в мозолях. – Жаліє себе Дмитро.

На слово «п’яни́ця» Дарині на згадку приходить один недільний ранок у сім’ї Тревізо. Мінялася погода, і стару діймали сильні головні болі. Незважаючи на погане самопочуття, синьйора Вітторія забажала спуститися вниз до сніданку. На сходах спіткнулася і заледве сторчака не дала. Якби не Алессандро, який супроводжував маму, невідомо, чим би все обернулося. «Piano mamma, piano».[48] Вчасно підхопив її синьйор Тревізо. Дарина в цей момент саме взувалася виходити до церкви. Очі її широко розчахнулися від усвідомлення того, що тільки-но в її присутності могло статися. Синьйорі Вітторії вона мала за що не симпатизувати. Проте ні каліцтва, ні що гірше – смерті їй не бажала. А найбільше її здивувало вперше почуте слово «piano». Здогадувалася, означає воно зовсім не те, на що за звучанням схоже в українській мові. Ввечері одразу ж знайшла його в словнику.

Дарина опускає погляд на чоловікові руки. А він, миттєво згадавши, як довго дружини не було вдома, не перестає всміхатися…

– Добре, що приїхала! За приїзд твій треба випити! Нічого нема?… – З надією дивиться на неї – може, чогось італійського наллє?

– Досить вже тобі на сьогодні, Дмитре… – Дарина лагідно намагається вгамувати розохочений до випивки апетит чоловіка. – Ще матимемо день, щоб випити. І не горілки, а вина доброго. За свято велике. Мирося приїде з нами святкувати. Ото справді гарний і гідний привід буде. Усі разом зберемося як… – слів «як колись», що вже тремтіли на кінчику її язика, вчасно не вимовила. Не подобалося їй про радість перебування сім’ї разом у минулому часі говорити. – …як завжди.

– І за тебе випити треба! – вперто переконує її Дмитро, киваючи й неуважно слухаючи, що Дарина говорить. Ще раз намагається обійняти дружину.

– Добре! Добре! – Ніжно вкладає його на подушку, на застеленій лаві поруч зі столом. Накриває. – І за мене вип’ємо. І за тебе. Спи вже… Відпочивай… Руки в мозолях, – зітхає Дарина, ніжно стискаючи шершаву, як наждачний папір, струджену теплу чоловікову долоню у своїй. Від неї тепло струмом передається їй, зігріваючи любов’ю й родинним затишком.

За мить Дмитро засинає, мирно посапуючи. Дружина довго вдивляється в чоловіка, завважуючи на чолі зморшки, яких раніше не було. Гладить його темне волосся. Коротка стрижка не здатна приховати першого інею на ньому, що пробивається на скронях. Не від добра сивіють. А йому навіть гарно з таким поплямованим природною сірою фарбою волоссям.

Неквапом встає і йде до кімнати. Сідає на ліжко. Чіпляється поглядом за їхнє весільне, оправлене в рамку фото, що висить навпроти подружнього ліжка, – щасливі і закохані. Кадр давноминулих безтурботних молодих років. Кохання непомітно видозмінилося в міцну родинну любов, замішану на почутті сімейного обов’язку. Щастя розкришилося на тисячі кавалків маленьких радощів.

Жінка неквапом скидає з себе дорожнє вбрання, одягає нічну сорочку. Відкидає ковдру і занурюється у перестелену ввечері чисту прохолодну постіль. Шиби тремтять від ударів грому, освічуючись спалахами блискавки. Влітку і восени після такої зливи гриби з землі активно вилазять. Зараз їх ще немає. Не сезон. Дарина зітхнула: часто колись по гриби ходила. У неї з ними особливий контакт: вона їх здалеку відчуває – ще коли й очі не бачать, знає, що біля он того пенька опеньків наріже, а он під тим листочком білий причаївся. Та й до лісу недалечко: він тут, зовсім поруч. Навколо. З дощем Дарина його мовою розмовляє. Але не з тим несамовитим, що лихо з гір приносить, коли каміння вкупі з брудною водою зі скаженою силою смертельною небезпекою несеться в долину. А з тим із його родини, після якого гори сизо парують спокоєм. Благодатним. Таким, після якого повітря наповнюється легкою, ніби прозорою свіжістю. І його не лише вдихаєш на повні груди. Його хочеться пити й пити, як їхню цілющу джерельну воду. Як вишневий кисіль.