Читать книгу Гніздо горлиці - Леся Олендій - Страница 4

Щойно Дарина зійшла з українського буса, який привіз її в цю чужу країну, як шум і метушня великого міста впали на голову жінки, лякаючи невідомістю чужини. Так далеко з дому вибралася вперше. На великій площі припарковано безліч бусів схожих на той, яким вона приїхала. З українськими номерами, з різних областей Батьківщини. Шумно і гамірно. Водії діловито беруть із рук жінок, які до них підходять, великі торби, коробки. Ставлять на вагу. Визначають точність вмісту в кілограмах. Жінки дають їм гроші, водії трамбують отримані передачі у відчинені задні двері невеликих транспортних засобів. В один навіть складений стілець ввіпхнули. Дарина з цікавістю за усім спостерігає. У загальній метушні на неї не зважає ніхто. Встигла оглянути жінок, які підходять і відходять від бусів, й відмітила для себе особливість вбрання зіталійщених українок. Її однолітки з вигляду майже всі одягнені у джинси чи лосини. Старші також, незалежно від зросту і маси тіла, або у джинсах, або у штанях класичного крою. Вона ще не з їхньої зграї. На ній проста, проте чиста одіж: чорні прямі штани й турецька світла розстебнута куртка. Поверх фіолетового гольфа пов’язано бежеву хустинку. Волосся заколкою підібрано у відстовбурчений хвіст. Біля ніг Дарина поставила велику спортивну торбу, у якій поміж вбранням і взуттям надійно примостила і три півлітрових банки: одна – з варенням, дві – з домашніми салатовими закрутками. Як казала колись її бабуся: «Маєш у торбі, з’їж на горбі». Вона ще не знає, яке побутування на неї чекає, а з закрутками навіть у найгіршій ситуації зовсім голодною не почуватиметься. При потребі і без хліба зможе їсти. Прислухається, як усередині народжується і холодною хвилею розростається тривога. У голові метушаться думки. Жінки проходять повз Дарину, не звертаючи на неї жодної уваги.

Чуже незнайоме місто шумить активним життєвим ритмом. Італія. Загадкова країна, де задля допомоги власним родинам працюють українські жінки. Буси від’їжджають, жінки також або від’їжджають у бусах, або розходяться. Стоянка поволі порожніє. Врешті Дарина залишається одна-однісінька на всю площу. Її ніхто не зустрічає. І де ж її подруга? Як же ж вона тут сама без грошей, без знання мови? В чужому місті. Куди йти? Що робити? А якщо за нею ніхто й не приїде, вона навіть не знає, до кого в такій ситуації звертатися по допомогу. Можливо, в українську церкву? Певна, українська церква у цьому великому місті повинна бути. Але де її шукати? Як до неї дістатися? Поки можна було у когось про це запитати, вона й не намагалася, переконана, що очікує недаремно. У момент зародження паніки, десь неподалік, за спиною Дарини гучно лунає соковитий жіночий голос.

– Buon giorno![3]

Здригається з несподіванки. Озирається. До неї наближається модно вбрана незнайомка, у гарячо-жовтого кольору светрі-плащику без застібок із широкими напіврукавами й темно-синій прямій сукні під ним. Через плече у неї перекинута маленька торбинка. Волосся жінки модно пострижене й заміліроване у два відтінки рудого, а очі сховані під сонцезахисними окулярами. Дарина уважно придивляється. Хто вона?

– Come stai?[4] – все ще з віддалі продовжує з нею свій монолог незнайомка.

Заціпеніло дивиться на жінку, котра, як здогадується, звертається до неї італійською. Якби ж вона розуміла, знала, що та говорить, про що її запитує, що від неї хоче.

Врешті-решт губи незнайомки розтягуються в усмішці й вона знімає окуляри. Розкривши руки для обіймів, підходить.

– Дарино!

Не зовсім звільнившись від перестраху, Дарина впізнає у ній свою давню подругу Галину. Полегшено видихає.

– Галю! Ох… Яка ти! Налякала мене, – зізнається щиро.

Галина по-дружньому тепло обіймає Дарину, а та стоїть нерухомо, звісивши руки вздовж тулуба, все ще не в змозі отямитися.

– А чого ти така перелякана? Не впізнала? – Сміється подруга.

– Не впізнала! Ти… так змінилася! На італійку стала схожа! – Дарина з легким усміхом дивиться на подругу. Їй потрохи відлягає від серця: похвилювалася й понервувала, але Галя таки приїхала за нею.

– Думала, тебе тут саму покинули? – запитує, не очікуючи відповіді. – Трафіко проклятий!

– Що? – Дарина знову не розуміє, що і про що говорить подруга.

– Коли машин на дорозі багато, в італійців це трафіко називається… Я вже й забула, як це українською?… – Тепер вона запитально дивиться на Дарину, сподіваючись від неї підказки й сама силкуючись згадати відповідник у рідній мові. – Згадала! Трафіко – затори. Так? Робочий час, затори на дорогах великі.

Галина не лише ззовні, а й поведінкою геть не схожа на ту, якою її знала Дарина у часи проживання подруги на буковинській землі. Вона навіть розмовляє якось по-іншому. Незалежно від частого вживання італійських слів. У голосових інтонаціях подруги з’явилися неприховані нотки безсумнівної впевненості в собі. Може, тут по-іншому не виживеш.

– Ну… чого стала?! Ноги в руки і пішли! Давай торбу! – скомандувала Галина. Першою нахилилася й схопила за одну ручку Даринину важку торбу. Коли вона взялася за другу ручку, подруга скерувала напрям їхнього руху у бік чорного мінівена, біля якого стоїть чоловік. Дарина ледь встигає за Галиною, яка ніби тягне її за собою. Помітивши, що жінки наближаються, власник автівки відкриває багажник. Галина ставить туди Даринину торбу. Тим часом Дарина крадькома роздивляється ззовні непримітного, середньої статури сивоволосого з густою шевелюрою італійця в окулярах. Вбраний незнайомець у джинси й легеньку розстебнуту синьо-червону куртку, з-під якої видніється чорна футболка. З вигляду чоловікові років п’ятдесят з хвостиком.

– Це хто? – здивовано шепоче до Галини, киваючи на італійця.

– Хто… хто… Друг… Джані. – У нотках її голосу вчувається відчуженість, у якій читається холодний докір, мовляв, а тобі не все одно? Якщо ні, то я докладно поясню, за що маєш бути йому вдячна. – Виклик, між іншим, він тобі зробив…

Галина відчиняє задні двері, пропускаючи всередину Дарину. Опісля й сама сідає поруч з нею. Джані заводить двигун, і авто рушає з паркувального майданчика. Виїжджають на автостраду, пірнаючи в тунель. Дарина поринає у відчуття незнайомого простору, що впевнено засмоктує її непізнанною загадковістю.

Із вікна відкривається морський краєвид. Генуя стане новим місцем роботи й тимчасового проживання на мапі Дарининого життя. На який період тимчасовим – обставини покажуть. Вона щойно сьогодні приїхала, ще не ходила по Генуї власними ногами, не бачила його вулиць, храмів, однак це місто вже поглинало її своєю новизною, непізнаністю й величиною простору. Італійська Генуя після українських Чернівців – друге місто, в якому їй доводиться бувати в своєму житті. Такий скупенький літопис її поїздок і географічних пізнань.

– Як там мій Юрко? – Витрушує її з кокону думок Галина.

– Слава Богу, все добре! Гроші твої отримують. Вітання тобі передавав. Переказував, щоб за них не хвилювалася і що твого приїзду чекає.

Галина миттєво змінюється на обличчі й замість відповіді похмуро киває. Кілька хвилин мовчить, про щось роздумуючи, й потому переводить розмову в інше русло.

– Слухай, Дарино… таке от прохання до тебе: в Італії мене ні Галею, ні Галиною не називай, добре?

Дарина здивовано дивиться на подругу, поглядом запитуючи: а як до тебе звертатися?

– Тут всі мене кличуть Ліна, – уточнює та.

Дарині цього пояснення виявилося достатньо: мабуть, італійцям так простіше. Тому Галина, щоб не заплутувати їх, вирішила бути Ліною для всіх. Звідки їй, щойно прилетівши в Італію, було знати, що gallina італійською означає курка, тому українки з іменем Галина змушені переінакшували свої імена.

– Роботу я тобі вже знайшла, – тим часом продовжує подруга. Й зацікавлено уточнює: – Робота дуже хороша. Не робота, а санаторій! – І наступної миті дружню доброзичливість змінює на діловитість. – Якщо порахувати за виклик, за роботу, за все кругом-бігом… – Витримує паузу – …ти повинна мені п’ятсот євро заплатити.

Їй не почулося? Вона має заплатити Галині п’ятсот євро?! Нова реальність камінням сиплеться на голову Дарини. Оце так подруга! Де вона зараз ці гроші візьме, якщо в гаманці вітер гуляє. Розгублено дивиться на невпізнавано італізовану Галю.

– Чого кліпаєш?! Це ще по-божому, як для подруги, – безжалісно продовжує поливати її холодним душем.

– Але ж… У мене немає… у мене немає таких грошей… і де я їх зараз візьму? – Ледве чує власний голос. Їй здається, що тіло, напружившись, тремтить усіма нервовими закінченнями.

У відповідь Галина безжурно сміється.

– А я що кажу – зараз гроші давай? Від тебе ніхто не вимагає платити негайно. Ти ж на роботу сюди приїхала. Заробиш, тоді й віддаси.

Дарина знову відводить погляд до вікна. Нервове напруження поволі спадає.

– Добре! – насилу витискає з себе. Усе вирішить час. Настане день – заробить. Настане день – віддасть. Однак не це її збентежило найбільше. Колись бабуся вчила улюблену онучку обережності у стосунках з людьми. Казала, що ніхто не може знати, як проявить себе навіть, здавалося б, близька людина в ситуації, у якій раніше ніколи не бувала.

Галина з маленьких років – найкраща Даринина подружка. Ближчої за неї поза сім’єю не було. Коли Галя за Юрка заміж виходила, Дарина у неї дрýжчила. Коли Михася свого народила, у пологовий їсти їй возила. Коли мама Галинина її назавжди покинула, Дарина першою подрузі сльози втирала, до поховку готувати допомагала. Галинина мама на лікуванні карпатськими травами добре зналася, як здоров’я покращити людям підказувала. Від болячок різних рятувала. А собі, коли прийшов її час, зарадити не змогла. Зміїний укус ще нестарій і здоровій жінці дочасно віку вкоротив. Зі свекрухою своєю, Анною, Галина погано ладила. Коли її мама ще жила, Анна до невістки з претензіями не чіплялася – боялася, аби сваха їй травами не нашкодила. Після маминої смерті непорозуміння між Галиною й свекрухою набули характеру постійності – дві господині в одному дворі й на одній кухні вжитися ніяк не могли. Повсякчас одна другій чимось не вступалася. У виїзді місцевих жінок на заробітки в Італію Галина побачила для себе порятунок одночасно і від фінансових негараздів, і від конфліктів із чоловіковою мамою. Дарина добре запам’ятала слова подруги перед від’їздом. «Як там буде – ще не знаю. Але, думаю, не пропаду. Повернуся, коли стара здохне. Тільки ж ти, дивися, язик за зубами тримай. Я тобі, як найближчій…» – взяла з Дарини обітницю мовчання.

Що з Галиною тут сталося? Які реалії так сильно змінили її за три роки проживання й роботи далеко від Батьківщини? З вигляду й не скажеш, що їй в Італії погано ведеться. Але чому не встигла Дарина ще навколо роззирнутися добре, ще місця роботи не бачила, ще працювати не почала, а подруга їй, не зволікаючи, рахунок виставила? Опустивши погляд на свої руки, Дарина похмуро мовчить. Мовчання затягнулося, й Галина, аби згладити напруження, що повисло в салоні авто, переводить її увагу на красу міських краєвидів за вікном.

– Дивися, як гарно! Та ти тут ще й не таку красу побачиш. Місто – давнє, історичне, з храмами старими…

Маленькою дівчинкою Дарина годинами пропадала у старих вижницьких церквах, допитливо розглядаючи настінні розписи з біблійними сценами, лики святих. Її цікавило, чому маля Ісус і Діва Марія на однотипних зображеннях мають різні обличчя. Подорослішавши, таким питанням більше не задавалася. Натомість інтерес до старовини розширився за межі історичних храмів.

У давній Генуї має бути власне диво, архітектурно не менш цікаве за еклектичну чернівецьку резиденцію буковинського та далмацького митрополитів.[5] З приголомшливою історією. Чернівецьку будівлю зведено на «гарбуз горі» на будівельному розчині з додаванням пáдлини та курячих яєць й за плануванням схожу на середньовічний замок із бароковим церемоніальним двором. А в архітектурі буковинської будівлі з домінуючими різьбою й розписом геометричної гуцульської орнаментики намішано й візантійський та романський стилі.

* * *

Через півгодини автомобіль із Дариною і Галиною під’їжджає до багатоповерхового будинку. Жінки підіймаються сходами до дверей під’їзду. Галя тисне на кнопочку домофона, звідти лунає хриплуватий чоловічий голос. Вона говорить до нього вже знайоме Дарині «Buon giorno!» і ще щось, чого та не розуміє. Клацає замок, Галина штовхає двері під’їзду, й вони підіймаються на третій поверх. Там, у розчинених дверях квартири, їх зустрічає усміхнений стрункий чорнявий італієць такого ж віку, як Галинин друг Джані.

– Buongiorno! Sono Alessandro Treviso. Treviso e’ il mio cognome,[6] – вітається з ними, одразу ж представляючись.

Італієць проводить жінок у простору світлу вітальню. Проходячи за ним, Дарина зі здивуванням встигає зауважити, що ця квартира у звичайному міському будинку, як і їхня нова садиба, складається з двох поверхів.

В одному кутку вітальної кімнати – камін, в другому – торшер. Посередині перед диваном стоїть маленький дерев’яний столик зі скляною поверхнею. На ньому уважний до інтер’єрних дрібничок Даринин погляд миттєво виокремлює чотирикутну тарілку з дрібними різнокольоровими камінцями і великою свічкою. На стіні поперед очі старої жінки, яка сидить у м’якому кріслі навпроти дивана, висить велика картина з зображенням молодої мами у довгій сукні та капелюшку в оточенні трьох малюків. Пальцями правої руки елегантно і водночас просто вбрана сивоголова похилого віку італійка стискує тростину. Її волосся акуратно вкладено волосина до волосини, ніби синьйора щойно вийшла з перукарні. Холодним поглядом примружених очей вона пильно роздивляється двох страньєрок,[7] яких привів у помешкання її син Алессандро. Одна стоїть спокійно і з вигляду від італійки й не відрізниш. Друга перелякана, схожа на gattino,[8] що дивом вціліло, потрапивши під машину. Біля її ніг стоїть велика торба.

– Allora… Questa e’ la casa nostra. Adesso spiego un po’ come e’ sistemata: Le camere da letto e il mio studio si trovano di sopra. Il soggiorno, la da pranzo e la cucina sono qui. Dalla cucina si esce in gardino. Il gardino va pulito qualche volta. Io sono tornato a casa da poco. Non sono ancora abituato.[9] – Італієць нервово розсміявся. – Io come mamma non siamo abituati avere una donna di servizio, però alla mamma adesso servirebbe qualcuno per poterla aiutare… Abbiamo pensato che sarrebe stata una buona idea.[10]

Стара італійка, байдуже ковзнувши поглядом по українських жінках, холодно перебила сина:

– La tua e’ una buona idea. La donna di servizio, l’hai voluto te, non io.[11]

Спираючись на тростину, стара встає з дивана. Лише тепер Дарина звертає увагу, як зі смаком вбрана ця струнка літня жінка. Темно-сині класичного крою штани доповнені кольору морської хвилі блузою, поверх якої вбрано темно-синій светр. Італійка повільно обходить жінок, особливо вимогливо роздивляючись Дарину. Під її поглядом та бажала б обернутися черепахою, щоб від страху надійно заховатися у власному панцирі.

– Come si chiama?[12] – звертається синьйора невідомо до кого, свердлячи Дарину своїми темними вуглинами-очима. По спині жінки тоненькими цівками стікає холодний піт – яка ж складна для розуміння ця італійська мова. Поглядом просить допомоги в Галини. Подруга, відповідаючи синьйорі, миттєво змінює свою самовпевненість, з якою розмовляла з Дариною, на цілковиту покірність із мармеладними нотками в голосі.

– Si chiama Daryna, signora.[13]

– Daryna… – повторює за Галиною стара італійка, дивуючись з імені, якого ніколи раніше не чула.

А Даринина подруга, намагаючись випередити очевидне наступне запитання, поспішає скласти їй протекцію.

– Lei sa fare tutto![14] – Галина дивиться на синьйору, очікуючи від неї схвалення. Однак обличчя старої не освітлює жодна позитивна емоція чи бодай краплина зацікавлення. – Pulire, cucinare, stirare, lavare…[15] – Наступні слова, що на тлі всіх Дарининих вмінь не мали б звучати як її недолік, видає на одному видиху. – Solo che non parla l’italiano. Però lei imparerà… Presto.[16]

В очах синьйори миттєво спалахує відверте невдоволення й ще більше опускаються вниз кутики тонких губ. Вона демонстративно відвертається від українок, пронизує крижаним поглядом сина й, накульгуючи, виходить з кімнати.

– Molto presto,[17] – випалює їй навздогін Галина, рятуючи ситуацію. Вона, на відміну від страшенно переляканої й розгубленої Дарини, добре вловила не виказаний словами з причини соціальної вищості настрій господині помешкання: а чи не забралася б вона з мого дому з її вміннями туди, звідки з’явилася.

Алессандро дивиться на жінок і ніяково усміхається – він мамині настрої знає добре і від власної ідеї не відмовляється.

– Va bene. Va bene. Mia mamma si chiama signora Vittoria,[18] – говорить він, дивлячись на Галину, розуміючи, що в даний момент вона – перекладач для порозуміння з тією, яка усе вміє робити, але жодного слова італійською сказати не знає. Потім переводить погляд на Дарину.

– La Sua stanza si trova sopra. Se volete possiamo andare insieme. Gliela faccio vedere io…[19]

Алессандрове «якщо хочете» – всього лиш слова ввічливості в ситуації, коли його супровід не вияв бажання, а необхідність для усіх. Він прямує до виходу з вітальні, запрошуючи жінок йти за ним. Високими сходами підіймаються вгору, потрапляючи у невеликий коридор. Синьйор Тревізо відчиняє другі двері, Дарині одразу ж, як майбутній мешканці, простягає ключ і, не заходячи, залишає подруг самостійно ознайомлюватися з кімнатою. Дарина критично роздивляється те, що Алессандро назвав кімнатою і що насправді більше схоже на комірку. Тут у різних кутках нагромаджені пилосос, перевернуті старі стільці, валізи, вбрання, картини, дзеркало, килим. Диван завалено коробками, покривалами, подушками. У помешканні Тревізо їй виділили кімнату, де зберігається давно не використовуваний мотлох. Аби відразу знала своє місце у цій сім’ї. Дарина безмовно озирається по кімнаті. Галина удавано радісно падає на диван.

– О! Нормальний! Не прогинається! – Випробовує на міцність канапу. – Ех, і пощастило ж тобі! Казала я, що тут справжній санаторій! Та ще й з картинами. – Дотягується рукою до обрамленого морського пейзажу з самотнім човном посередині водної гладіні. – Знала б ти, де мені на початку довелося жити… У напівпідвальному приміщенні на старому дивані перебивалася. Виглядав пристойно, а насправді майже розсипався. Сіамським кішкам господарів краще велося, ніж мені. – Галина зробила паузу, однак настільки коротку, аби Дарина не змогла нічого прокоментувати, і продовжила: – Невелика настанова-порада тобі, як зжитися зі старою. Як кажуть, рецепт щастя у простоті. Ти головне частіше говори «сі, синьйоро». І не бійся, що нічого не розумієш. Відповідаєш «сі» – і робиш по-своєму. Вона спершу нервуватиме, а потім звикне. – Галя розкриває свою торбинку й витягує звідти пошарпану книжку, у якій обкладинка відділилася від сторінок, а сам друкований текст схожий на давній музейний експонат. Простягає її Дарині. – Тримай словник. Українсько-італійський. Подарунок за рахунок фірми.

Дарина несміливо бере словника. А подруга веде далі:

– Ще я по ньому вчилася. Результат сама бачиш. І ти вивчишся. – Дивиться на застиглу в скутій позі Дарину. Підбадьорює. – Ну… чого ти боїшся?! Не святі горшки ліплять. Не розкисай. Покажеш їм, яка ти завзята до роботи і як добре працюєш… І мову вчи! Вчи! Домашнім працівницям, які розмовляють італійською, господарі платять більше. – Галина глянула на годинник. – Мені вже пора. – Подруга рвучко встає і говорить напівпошепки: – І не розсиджуйся тут, давай, до роботи! Не на курорт приїхала. Побачимося! – По-дружньому підморгує й виходить.

Дарина якийсь час сидить нерухомо – що її чекає у цьому домі: стара італійка навіть видимості привітності не зробила. Не знає, про що вони говорили тією наразі загадковою для неї мовою, але синьйора чомусь виглядала невдоволеною. Хоча… настрій людини залежить і від стану її здоров’я. Може, стара сьогодні погано почувається – тростину, на яку вона спирається, точно не як аксесуар для підкреслення привабливості власного образу використовує. Або сон який поганий їй наснився. От вона й не в настрої. Так буває. Дарина пам’ятає, якою усім невдоволеною і буркотливою була під час хвороби її добра і терпляча матуся. Коли у мами ще й слух погіршився, стала вередливим дитям. Бувало, коли Дарина нормальним голосом до неї зверталася, бідкалася, що нічого не чує. Коли ж тонові інтонації підвищувала – дратувалася, що донька на неї кричить. Ніяк мамі вгодити не вдавалося. З рідною людиною, яку з перших днів свого життя знала, порозуміння не знаходила. Що ж про чужу говорити? Та ще й іноземку. Тільки-но в голові промайнуло нагадування про мову, якої не знає, Дарину нервово пересмикнуло. Але вже наступної миті на думку прийшли Галинині повчання і заспокійлива думка про те, що жестами та інтонаціями навіть мавпи поміж собою знаходять спільну мову.

* * *

Позбирала з канапи зайві покривала з подушками й позапихала їх у шафу. Спинилася, зустрівшись із власним відображенням у дзеркалі. Звідти на неї дивляться її розгублені й перелякані очі. А серце скручується у спіралі болю від ще незвіданого, проте очевидного відчуття самотності в цьому чужому їй домі.

З першого поверху будинку долинають голоси Алессандро й синьйори Вітторії. Дарина прислухається. За підвищеними тонами здогадується, що син і мама сваряться. Нехай собі сваряться. Тільки б вона під їхні гарячі язики не потрапляла. Вони рідні, спершу посваряться, потім помиряться. Непорозуміння – одвічні гострі кути в стосунках між рідними людьми, які ділять спільний простір. Дарина підходить до вікна, відчиняє його. Кімнату заповнює щедре сонячне проміння. А разом з ним і звуки життя італійського міста, що дзижчить чужомовними людськими голосами, гулом автівок і мотоциклів.

Скидає з себе дорожній одяг. Витягає з торби домашні джинси і спортивний светр на замок. Через кілька хвилин спускається сходами вниз. Проходить довгим коридором, роздивляючись будинок. На стінах розвішані різнорозмірні та різносюжетні картини. Під ними у мармуровому обрамленні притулився туалетний столик з великим дзеркалом; на столику розставлені керамічні статуетки. Далі по всій довжині й висоті стіни прилаштовано полички з книгами й журналами – велика приватна бібліотека. Невпевнено заходить на кухню: у такому просторому кухонному приміщенні раніше не бувала. Тільки в кіно бачила. Тут не тільки двоє, а й троє і навіть шестеро людей легко розійдуться. І стеля заввишки не менше двох чи й двох із половиною метрів. У мийці помічає маленьке немите горнятко. Підходить, відкручує кран і споліскує. Відчиняє дверцята шафки зверху, аби поставити його туди. На неї очікує несподіванка – замість посуду шафка наповнена безліччю кольорових упаковок і баночок з італійськими написами. Даринині очі загораються дитячою допитливістю пізнання невідомого. Горнятко ставить поруч із мийкою, миттєво забуваючи про нього. Бере в руки кілограмову картонно-металеву закриту упаковку кремово-коричневого кольору. Роздивляється. На ній зображено ложку. Знизує плечима – спробуй здогадайся, що воно таке, коли вперше бачиш та ще й напису на коробці прочитати не вмієш. Може, крупа яка? Ставить на місце. Поруч увагу привертає уполовину менше картонне упакування з зображенням чогось дуже схожого на квадратний шматок сирника з поливою, двома трубочками й чоколядовою квіткою посередині. Щось для випікання. Закриває шафку. Цікавість спонукає Дарину досліджувати далі. Підходить до холодильника. Відчиняє дверцята. Оля-ля! А тут загалом як у музеї – розмаїття баночок. Бере одну з них. Усередині плаває щось округлої форми, схоже на бутон квітки жовто-зеленого кольору. Дарина знизує плечима: що за дивний овоч-фрукт? Намагається прочитати етикетку. Не знаючи італійської, видобуває з пам’яті давно призабуту англійську. Можливо, допоможе. Carciofi.[20] Дива не стається. Прочитання не дає їй жодного пояснення, що воно таке. Ставить баночку на місце. Зачиняє холодильник. Обертається й здригається. У кухню, перевдягнений із домашнього вбрання у штани й сорочку для роботи, на ходу пов’язуючи краватку, заходить Алессандро. Обідня перерва закінчується, і чоловік збирається на роботу.

– Daryna? – Запитально дивиться на жінку, уточнюючи, чи правильно запам’ятав її ім’я.

Вона у відповідь киває.

– Si, signora![21]

Алессандро всміхається з її незнання й делікатно виправляє:

– Non sono signora. Sono signore…[22]

Він не зауважує збентеження на обличчі Дарини.

– Mi fa il caffè, per favore![23] – звертається до неї.

Від потоку незнайомих, швидко вимовлених слів Дарина зовсім розгубилася. Вона дивиться на синьйора Тревізо своїми круглими, широко розплющеними очима, намагаючись вгадати, що він просить її зробити.

– Un caffe’, – терпляче повторює Алессандро і жестом зображає маленьке горнятко.

Із Дарининих вух спадають затули – виявляється, якщо уважно слухати, не так уже й складно зрозуміти італійську.

– Ah… caffe’… Si, signore, – відповідає покірно.

– Grazie! – Всміхається.

Дарина сміливо наближається до кухонних поличок й, швидко побігавши по них поглядом, бере звідти герметичну упаковку кави.

– No! Non questo,[24] – заперечливо вигукує синьйор Тревізо.

Алессандро швидко підходить до кавового апарата, показує Дарині, де взяти, куди і як вставити кавову чалду. Вона, зорієнтувавшись, де кнопка запуску функції приготування кави, хоче її натиснути. Італієць вчасно відводить її руку й притьмом іде до шафки з посудом.

– Tazzine![25] – Усміхаючись, витягує звідти два горнятка.

Дарина також ніяково усміхається, розуміючи кумедність ситуації. Синьйор Тревізо ставить горнятка у кавовий апарат і дозволяє Дарині натиснути кнопку. Горнятка швидко наповнюються кавою. Одне з них Алессандро подає Дарині.

– Il caffe’ per te![26]

Несміливою усмішкою дякує йому за несподіване пригощення. Тієї ж миті у дверях кухні нечутно з’являється синьйора Вітторія. Стара неприємно вражена побаченим.

– Adesso ho capito perche volevi la badante.[27]

Заскочені, що вони на кухні не самі, наче громом прибиті зневажливо-осудливим тоном синьйори, здригнулися обидвоє. Дарина заціпеніла на місці, а Алессандро з кавою присідає за стіл.

– Mamma, ma lei non sa ancora niente. Serve imparare,[28] – пояснює старій ситуацію Алессандро.

Синьйора Вітторія сідає з другого краю столу навпроти нього й недовірливо дивиться на сина: вона побачила значно більше, ніж він їй говорить. Алессандро підводить очі на настінний годинник.

– Sono in ritardo.[29]

– Ma tanto la scusa che hai. Diraì che hai fatto la badante oggi,[30] – холодно-насмішкувато зауважує синьйора Вітторія.

– Lei non è una badante, lei è la domestica, – заступається за Дарину Алессандро. – Non cominciamo adesso la discussione davanti a lei…[31]

Синьйора Вітторія тихо презирливо хмикнула.

– Tanto non capisce niente.[32]

І підвищеним голосом, з притиском, знову звертається до Алессандро:

– Solo io dovrei trovarmi in imbarazzo a casa mia?[33]

Не розуміючи про що говорять синьйори Тревізо, Дарина однак почувається так, ніби її відшмагали мокрою ганчіркою по обличчю. Інтуїтивно здогадується, що перепалка поміж мамою і сином виникла через неї.

– Volevo ricordarti che questo e’ anche la mia casa,[34] – відгаркується Алессандро.

Синьйора Вітторія підвищує голос:

– E volevo ricordarti anche io che la casa tua hai lasciato la tua moglie putana.[35]

– E cosa facciamo? Tu resti vivere qui da sola. Ti piace l’idea?[36] – розлючено кричить синьйор Тревізо.

– Ecco, sono arrivata a vedere che mio figlio mi sgrida a casa mia…[37] – ображається стара.

Алессандро, ігноруючи останні мамині слова, швидко допиває каву. Піднімається зі стільця й на виході з кухні, киваючи Дарині, кидає їй «Ciao» на прощання. Синьйора Вітторія сидить, опустивши голову. Дарина, по-своєму бажаючи розрадити стару й шукаючи нитки контакту і порозуміння з господинею, ставить перед нею власне горнятко кави, з якого не зробила жодного ковтка. Присідає навпроти. Італійка ковзнула поглядом по каві й, неприязно глянувши на Дарину, гнівно відсунула горнятко назад.

– Questa cucina e’ ancora mia. E tu potraì entrare quì solo se io ti do il mio permesso e solo quando io sono presente, – нагримала на українку, супроводжуючи свої слова стуком вказівного пальця по столу. – Hai capito?![38]

– Si, signora! – завченою фразою покірно-розгублено відповіла Дарина, нічого не розуміючи і водночас картаючи себе за жест із кавою: хотіла як краще, а вийшло навпаки – розізлила стару.

– Sono io la padrona di casa e tu sei una badante. Hai capito?[39] – Синьйора Вітторія підіймається зі стільця й гнівно вказує Дарині тростиною на двері. – Fuori di qiu! Via![40]

Дарина встає і, як собака, вигнаний господарем за скоєну шкоду, виходить з кухні. Початок її життя-роботи на цьому курорті, як назвала Галина, зовсім не такий, яким вона собі уявляє, повинен бути на доброму місці праці. Ще роботи робити не почала, а непривітність і неприязнь синьйори Вітторії вже на собі відчула. Стара таки точно не в доброму гуморі сьогодні. Однак поганий настрій піддається виправленню. Дарина втішає себе думкою, що як тільки-но господиня дому побачить її вміння, миттєво змінить гнів на милість.

Повертається до своєї кімнати. Бере порохотяг й, аби заглушити в собі образу від пережитої зневаги, злісно пилососить. Помешкання синьйорів Тревізо – чималеньке, тож прибирати-вичищати їй тут буде що. А в хаті робота щодня знайдеться – як не лад наводити, то їсти варити. Вона ще не знає й не підозрює, що куховарити їй доведеться не як в Україні – раз на два-три дні, а щодня. Іноді й двічі на день.

Про те, що її найняли не лише як прибиральницю, а й як кухарку, зі слів синьйора Тревізо Галина нічого не перекладала. Але ж він у присутності подруги й про приготування кави нічого не говорив. Тож так виглядає, що скоро на неї й приготування обідів навішають. Роботи Дарина ніякої не боїться – і поприбирати добре вміє, і їсти варить смачно. Нехай тільки-но освоїться трохи, італійським панам українських пирогів наліпить.

Без знання італійської мови набуті в Україні освіту педагога-вихователя дошкільного закладу і навики фахівця по роботі з дітьми з вадами мовлення доведеться заштовхати подалі як непридатні для застосування в роботі. Тут їй платитимуть не за освітньо-виховну інтелектуальну, а за фізичну працю з наведення й підтримання чистоти в будинку. Закінчивши пилососити і знайшовши відро зі вгнутою всередину сіткованою покривкою та настромлену на довгу палицю, виготовлену зі спеціального матеріалу, порізану на стрічки ганчірку, Дарина зрозуміла, що її вміння миття підлог потребує перекваліфікації. Давно перевірений і добре знаний метод вологого прибирання з використанням намотаних на швабру старих майок у нових умовах проживання втратив свою придатність як віджилий. Українська карпатська архаїка в модерній Італії не спрацьовує.

Переходячи з кімнати в кімнату, зауважила, як процес її прибирання здалеку мовчки контролює синьйора Вітторія. Їхня нова близька зустріч відбувається у ванній кімнаті. Дарина бере пляшечку для чищення умивальника, намагається прискати з пульверизатора, але той чомусь навіть не рухається. Після кількох безрезультатних натискань відкручує, хляпаючи рідину на мочалку. У цю мить її ніби током пронизує від стороннього неприязного погляду. Повертає голову і бачить перед собою перекошене від люті обличчя синьйори.

– Stupida![41] – коментує італійка.

– Si, signora! – відповідає Дарина.

Стара презирливо кривить губи. Забирає у неї з рук пляшку з рідиною, закручує, повертає вбік кришку з пульверизатором, розблоковуючи, і спреєм обприскує умивальник всередині. Ставить пляшку на поличку. Бере звідти другу, на якій намальовані вікна, витягає з окремої шафки упаковку тоненьких ганчірок, жестами пояснюючи Дарині, що вони призначені для миття вікон, вкладає їх у її руки. Вимогливим кивком голови наказує йти за нею. В іншій ванній кімнаті, де стоїть велика пральна машина, вчить наставляти на прання. Закінчивши інструктувати з наведення ладу в домі, розвертається й виходить.

Дарина одразу ж закидає у пралку білизну, складену у великій солом’яній корзині. Вмикає й повертається завершити прибирання ванної кімнати з туалетом. Над нею знову власною присутністю нависає синьйора Вітторія. Українка внутрішньо зіщулюється – що тепер робить не так? Знову дістане прочуханку від господині? Стара подає їй гумові рукавички, показуючи пляму на кахлі, і мовчки виходить. Цього разу обійшлося легше.

Навіть у наймонотоннішій роботі при правильному підході можна віднайти втіху. У неї легко вписується миття дверей і вікон. Кожні двері приховують за собою таємниці чийогось життя. Незважаючи на покроковий контроль з боку синьйори Вітторії прибирання нею будинку Тревізо, Дарина спромоглася дещо зауважити. У цьому помешканні всюди, крім кухні та однієї кімнати, в інтер’єрі переважають меблі і предмети з подихом минулих століть. Як в історичному музеї. Спальня синьйори, попри максимум зовнішнього світла, що в неї проникало, Дарину пригнічувала. Похмурість у кімнаті створювали старі дерев’яні меблі темно-коричневого кольору. Саме через цей колір високе важке ліжко на фігурних ніжках із високою спинкою, застелене білосніжним покривалом, нагадувало їй чомусь катафалк. Інтер’єр кімнати має відповідати внутрішньому світові її мешканки, аби вона в ньому почувалася комфортно. Дарині ще належало пізнавати характер господині, і її перші враження про неї можуть змінитися. Єдиною кімнатою, за зачиненими дверима якої існувала геть відмінна від усього будинку атмосфера, була спальня синьйора Алессандро. Світло, що потрапляло в неї з великих вікон, перепліталося зі світлим простором кімнати, який творило лише велике модерне двоспальне ліжко з двома тумбочками при ньому і нічним світильником. Більше тут нічого не було і нічого не потребувалося. Вільний простір утворювався за рахунок вмонтованої у стіну розсувної шафи.

Миття вікон – це зазирання у світ за ними. Одне з вікон у помешканні Тревізо виходить на вулицю, що веде до площі. Вулиця гуде людськими голосами. Чуже життя чужого міста, в якому Дарина почувається як риба, виловлена у річкових водах й закинута у море, де живуть незнані їй раніше хижаки.

Найулюбленішим її місцем у цьому помешканні з першого дня проживання стане тераса. Звідси відкривається панорама Генуї. Тут росте приватний сад, що поміщається у чотирьох великих вазонах. Вазони настільки великі, наскільки дерево здатне вирости великим у найбільшому вазоні. На одному достигають лимони, на другому – мандарини, на двох інших вже достиглі маленькі чорні плоди, що віддалено нагадують Дарині мініатюрні сливи. Підходить ближче. Придивляється. Ого! Так це ж оливки. Обережно проводить пальцем по гладенькому плоду, всміхається сама до себе. Не уявляла собі, що колись на власні очі побачить, як ростуть на деревах цитрусові й оливки. Не мріяла навіть торкнутися гілочки оливкового дерева – одного з нащадків тих, серед чиїх пращурів у Гетсиманському саду Ісус молився до свого Бога-Отця. Єрусалимські дерева міцнокронні. Їм по дев’ятсот років. Наскільки давні оливки в горщиках у домі Тревізо, Дарина не уявляє. Стовбури у них тоненькі, і позаяк ростуть вони не у своєму природному середовищі, то міцними вони й не виростуть. Нехай і так. Навіть таке оливкове деревце за сприятливих кліматичних умов Буковини вона хотіла б мати у себе в Україні. У холоді теплолюбне дерево якщо й прийметься, то не плодоноситиме.

У житті все відбувається за законом рівноваги: пережиті прикрощі згладжуються радощами. Нехай навіть отакими зовсім маленькими, що виринають зі споглядання дозрілих оливкових плодів.

На розкладній сушарці розвісила випрану білизну. Понад дахами будинків задивилася на синю стрічку моря вдалині. Галина сказала їй, що море називається Лігурійським від назви регіону Лігурія. Сьогодні зранку з авто вона побачила його вперше. Загалом, вперше у житті побачила море.

За роботою час непомітно збіг до вечора. Дарина й забула, що сьогодні не обідала. З роботи повернувся синьйор Алессандро. Зустрілася з ним у коридорі першого поверху. Він кивнув їй головою, аби йшла за ним. На кухні показав залишене для неї на вечерю ризото – він так і сказав «risotto», а не рис і вказав на мийку з брудним посудом.

– Buon appetito![42] – побажав Алессандро і вийшов із кухні.

Дарина сіла за стіл й присунула до себе тарілку з їжею. З першого погляду круглий рис видався їй розвареним. Скуштувавши, зрозуміла, що з таким смаком ще не знайома. Ризото тануло в роті разом із маленькими шматочками червоної риби, що траплялися в ньому. Смачна вечеря як належна компенсація зазнаних нею сьогодні нервових переживань.

Перед сном бере в руки подарований Галею словничок. Шукає почуті незнайомі їй слова. Згадує ранковий конфлікт на кухні синьйора Алессандро з синьйорою Вітторією. «Badante» – опікун, вихователь. Знизує плечима, нічого не розуміючи – ніким вона тут не опікується й нікого не виховує. І спробуй знай, чого стара її так охрестила. «Stupida» – дурепа. Ніхто ніколи її так не називав, а італійка назвала через те, що Дарина не знала, як увімкнути пульверизатор. А звідки ж їй це знати?! Вона й не здогадувалася, що розбризкувач зафіксований. Тут стільки всього для неї нового, незнайомого. І всі ці технічні ускладнення у засобах для прибирання ніби навмисне протидіють Дарині, намагаючись довести їй те, що вона вже й сама зрозуміла – її навички з прибирання потребують удосконалення експрес-курсом. Вона у цей світ ніби з іншого виміру цивілізації потрапила, а її ні за що дурепою обізвали. І треба було їй те слово читати? Хвилею накотився жаль до себе, горло заповнила гіркота, очі зволожили сльози.

– Маріє, Матінко Божа… – тихо шепочуть Даринині вуста, зносячи погляд на маленький образочок Богородиці з дитям, що привезла з собою у гаманці з України. Тримає його у тремтячих руках і подумки благає у Пречистої Діви, аби посилала їй сили у земному терпінні. Із маленького шматка паперу на неї журно дивляться спокійні лагідні очі Пречистої Діви й малюка Ісуса. Перед ними для самозаспокоєння можна й поплакати.

Відклавши убік книжку, ще довго лежить із розплющеними очима, гортаючи в голові пережите за перших півдня. Генуезький простір, який вона тільки-но почала пізнавати в стінах будинку Тревізо, шматував її зсередини різноманіттям почуттів. Виживе, якщо навчиться не пропускати крізь себе недоброзичливість синьйори і проковтувати її образи.