Читать книгу Якокка. Автобіографія - Ли Якокка - Страница 10

Про те, що ми італійці, я дізнався лише в одинадцять років. До того часу я знав, що ми приїхали з реальної країни, однак не знав ані її назви, ані розташування. Пригадую, як розглядав карту Європи, шукаючи назви Даґо та Воп[10].

У ті часи, а особливо живучи в невеликому містечку, італійське походження намагалися всіляко приховати. Майже всі з Аллентауна були пенсильванськими голландцями, й у дитинстві мені частенько діставалося за те, що я був інакшим. Іноді я бився з дітьми, які обзивалися. Але завжди пам’ятав батькове застереження: «Якщо він більший за тебе, не давай здачі. Замість кулаків скористайся головою».

На жаль, упередженість до італійців не обмежувалася моїми однолітками. Було навіть кілька вчителів, які впівголоса називали мене «малим макаронником». Етнічні проблеми сягнули свого апогею 13 червня 1933 року, коли я навчався в третьому класі. Я впевнений у цій даті, бо 13 червня – день Святого Антонія[11], велике свято для моєї родини. Мою матір звати Антуанетта, моє друге ім’я Ентоні, тож кожного року 13 червня ми влаштовували в себе велику вечірку.

На честь цієї події мама пекла піцу. Вона родом з Неаполя – батьківщини піци. І донині готує найкращі піци в країні, якщо не в цілому світі.

Того року в нас була особливо дивовижна вечірка з друзями та родичами. Як і зазвичай, принесли й велике барило пива. Навіть дев’ятирічному мені дозволяли трошки ковтнути, але тільки якщо я робив це вдома під суворим наглядом. Можливо, саме тому я ніколи не напивався до одуру в старших класах і коледжі. У нашому домі алкоголь (зазвичай домашнє червоне вино) був буденністю, проте до нього завжди ставилися помірковано.

Отже, у ті часи про піцу в цій країні майже ніхто не знав. Звісно, сьогодні ця страва може позмагатися з гамбургерами та смаженою куркою за звання найулюбленішої їжі американців. Але тоді ніхто, окрім італійців, навіть не чув про неї.

Наступного ранку після вечірки я почав хизуватися перед іншими дітьми в школі.

– Оце в нас учора була й вечірка!

– Та невже? – запитав хтось. – І що ж за вечірка?

– Гулянка з піцою, – відповів я.

– Гулянка з піцою? А це ще що за дурнувате словечко, даґо? – І всі розреготалися.

– Заждіть, – сказав я. – Ви любите пироги. – Усі вони були ще тими товстунцями, тож я знав, що вцілю в десятку. – Ну, це і є піца. Пиріг з помідорами.

Варто було мені тримати язика за зубами, бо тепер у них почалася мало не істерика. Вони навіть уявити собі не могли, що я мав на увазі. Однак знали, що якщо це італійське, то вже напевно щось погане. Єдиний гарний аспект цього випадку в тому, що все відбулося наприкінці навчального року. За літо інцидент з піцою забувся.

Але мені він назавжди врізався в пам’ять. Ті хлопці зростали на пирогах шуфлай[12], але я ніколи не сміявся над тим, що вони снідали мелясовим пирогом. Дідько, та нині ж по всій Америці забігайлівки не з пирогами шуфлай! Але думка про те, щоб колись стати зачинателем нової моди, дев’ятирічного хлопчака не надто підбадьорювала.

У нашому класі я не єдиний постраждав від такого ставлення. Було ще двійко єврейських дітей, і я приятелював з ними обома. Дороті Варсав завжди була першою в класі, а я, як правило, другим. Бенамі Сассман був сином ортодоксального єврея, який носив чорний капелюх і бороду. В Аллентауні до родини Сассманів ставилися як до непотребу.

Інші діти трималися осторонь від цих двох, немов від прокажених. Спочатку я цього не розумів. Але вже в третьому класі почав усвідомлювати, що й до чого. Як італієць, я стояв вище єврейських дітей, але не набагато. Темношкірих в Аллентауні мені не доводилося бачити, аж допоки я не перейшов у старші класи.

Вразливість до знущань у дитинстві лишила по собі слід. Я добре все пам’ятаю, і навіть зараз від спогадів виникає неприємний присмак у роті.

На жаль, навіть переїхавши з Аллентауну, мені довелося стати свідком неабияких упереджень. Цього разу їхнім джерелом були не школярі, а владні люди на впливових посадах в автопромисловості. 1981 року, призначивши Джеральда Ґрінвальда віце-президентом Chrysler, я дізнався, що це рішення було безпрецедентним. До того часу жодному єврею не вдавалося пробитися на верхівку Великої трійки[13]. Складно повірити, що жоден з них не був достатньо кваліфікованим.

Коли я пригадую це зараз, на думку спадають певні випадки з дитинства, що змусили мене зважати на те, як улаштований світ дорослих. У шостому класі в нас проходили вибори капітана учнівського патруля. Усі патрульні носили білі паски зі срібними значками, однак лейтенант і капітан мали носити особливу форму з особливими відзнаками. У середній школі капітан учнівського патруля – це те ж саме, що й квотербек у старшій. Мені сподобалася думка про те, щоб носити таку форму, і я рішуче намірився стати капітаном.

За результатами голосування я поступився іншому хлопцеві в підсумку голосів двадцять два до двадцяти. Це стало для мене гірким розчаруванням. Наступного дня я пішов на суботню денну виставу в місцевому театрі, де ми дивилися фільми Тома Мікса.

У ряду переді мною сидів найбільший хлопчина з класу. Він озирнувся й побачив мене.

– Тупий макаронник, – сказав він. – Програв свої вибори.

– Знаю, – відповів я. – Але чому ти називаєш мене тупим?

– Бо тому, – промовив він. – У нашому класі лише тридцять вісім дітей. А голосів сорок два. Невже ви, даґо, навіть рахувати не вмієте?

Мій опонент намудрував щось із виборчою урною! Я пішов до вчительки й сказав, що деякі діти проголосували двічі.

– Просто облиш, – сказала вчителька. Вона покривала це. Не хотіла скандалу. Той випадок дуже вплинув на мене. То був перший суттєвий урок про те, що життя не завжди справедливе.

* * *

Проте з усіх інших поглядів школа була для мене дуже радісним місцем. Я із захопленням вчився. Був улюбленцем багатьох учителів, які часто доручали мені вибити губки від крейди, чи ж помити дошку, чи подзвонити в шкільний дзвоник. Якщо попросите назвати імена професорів у коледжі чи магістратурі, то я заледве згадаю більше трьох або чотирьох. Але вчителів початкової і старшої школи пам’ятаю й досі.

Найважливіше, чого я навчився в школі, – це спілкування. Міс Рейбер, наша вчителька в дев’ятому класі, щопонеділка вранці давала нам завдання написати твір на п’ять тисяч слів. Щотижня ми мали писати той клятий твір. Так до кінця року ми повинні були навчитися письмово формулювати свої думки.

У класі вона проводила для нас вікторину за грою «Сила слова» з Reader’s Digest. Без жодного попередження виривала сторінку з журналу й змушувала нас виконувати словниковий тест. Для мене це переросло в незмінну звичку – я й досі шукаю перелік слів у кожному випуску Digest.

Після кількох місяців таких вікторин ми вивчили багато нових слів. Але й досі не знали, як зліпити їх докупи. Тоді міс Рейбер почала спонукати нас до непідготовлених висловлювань. У цьому я був мастаком, тому приєднався до дискусійного клубу, організованого містером Вірґілом Парксом, нашим учителем латини. Саме там я розвинув ораторські вміння й навчився думати на ходу.

Спочатку я страшенно боявся. У животі пурхали метелики, й донині я все одно трохи хвилююся перед промовами. Але досвід, здобутий у дискусійному клубі, став для мене дуже важливим. Ви можете мати дивовижні ідеї, але якщо не здатні висловити їх, то це дорога в нікуди. Для чотирнадцятирічного підлітка ніщо не відточує вміння так, як взаємна суперечка «Чи варто скасовувати смертну кару?». 1938 року це питання було на часі, і мені довелося відстоювати кожну точку зору під час дебатів щонайменше двадцять п’ять разів.

Наступний рік став переламним. Я підхопив ревматичну лихоманку[14]. Коли в мене вперше прискорилося серцебиття, то я мало не знепритомнів – від страху. Мені здавалося, немов серце от-от вистрибне з грудей. Лікар заспокоював: «Не хвилюйся. Просто приклади туди льоду». Я запанікував: «Що в біса мені робити з цією крижаною брилою на грудях? Певно, я вмираю!»

А тоді люди й справді вмирали від ревматичної лихоманки. У ті часи її лікували пігулками з екстрактом берести, щоб прибрати інфекцію з суглобів. Вони були такі сильні, що доводилося кожні п’ятнадцять хвилин приймати протикислотні засоби, щоб запобігти блюванню. (Нині, звісно ж, користуються антибіотиками.)

Ревматична лихоманка – це завжди загроза для серця.

Але мені пощастило. Хоча я й схуднув десь фунтів на сорок[15] і провів у ліжку майже півроку, зрештою, таки повністю видужав. Але я ніколи не забуду тих необтесаних шин з ватними тампонами, змоченими в олії гаультерії[16] для втамування страшенного болю в колінах, щиколотках, ліктях і зап’ястках. Насправді це полегшувало біль усередині, лишаючи опіки третього ступеня ззовні. Сьогодні такі методи можуть видатися примітивними, але дарвон і демерол[17] тоді ще не винайшли.

До хвороби я досить непогано грав у бейсбол. Був великим шанувальником Yankee, а Джо Ді Маджо, Тоні Лазцеррі та Френкі Крозетті – усі італійці – були моїми кумирами. Як і більшість хлопців, я мріяв грати у вищих лігах. Але затяжна хвороба все змінила. Я покинув спорт і почав грати в шахи, бридж, а особливо в покер. І досі люблю пограти в покер і зазвичай виграю. Це чудова гра, що може навчити, коли скористатися перевагою, коли відступити, а коли блефувати. (Це точно згодилося мені під час важких перемовин із профспілкою!)

Найчастіше, розпростертий на спині, я звертався до книжок. Читав мов навіжений усе, до чого міг дотягтися. Особливо мені подобалися розповіді Джона О’Хари[18]. Тітка принесла мені «Побачення в Самаррі», доволі непристойну, як на той час, книжку. Коли лікар побачив її біля мого ліжка, то мало не отетерів. За його уявленнями, ця книжка явно була не з тих, що їх мав читати підліток з прискореним серцебиттям.

Через роки, коли Ґейл Шеі приїхала до мене, щоб взяти інтерв’ю для Esquire, я принагідно згадав «Побачення в Самаррі». Вона зауважила, що це роман про керівників бізнесом, і запитала, чи не думав я про те, що це вплинуло на мій вибір професії. Дідько, ні! Усе, що я пам’ятаю про ту книжку, це що завдяки їй почав цікавитися сексом.

Доводилося читати й підручники, бо кожен клас старшої школи я закінчував одним із перших у рейтингу, маючи міцну п’ятірку з математики. Я ходив на гурток латини й три роки поспіль виборював нагороду за найкраще знання мови. За сорок років я не вимовив жодного слова! Та це допомогло мені з запасом англійських слів, і я був серед тих небагатьох, хто розумів священика під час недільної меси. А потім Папа Іван перейшов на англійську, і на тому все й скінчилося.

Навчання завжди було важливе для мене, але цього виявилося замало. Я завжди брав участь у численних позакласних заходах. У старших класах відвідував драматичний гурток і дискусійний клуб. Перехворівши і вже не маючи змоги займатися спортом, став менеджером команди плавців. Це означало, що я носив рушники та чистив костюми для плавання.

Ще в сьомому класі я захопився джазом і свінґом.[19] То була ера великих джазових оркестрів, і ми з друзями щовихідні ходили послухати біґ-бенди. Як правило, я лише слухав, хоча й досить гарно вмів танцювати шеґ і лінді-хоп. Ми ходили до Імперської бальної зали в Аллентауні і до Саннібрук у Поттстауні, штат Пенсильванія. Коли я міг собі це дозволити, то прослизав у готель «Пенсильванія» в Нью-Йорку або ж у Frank Daley’s Meadowbrook[20] на Помптон-турнпайк.

Якось я бачив Томмі Дорсі[21] та Ґленна Міллера[22] в «Битві гуртів» – і все це за вісімдесят вісім центів. У ті часи музика була моїм життям. Я виписував Downbeat і Metronome і знав імена всіх звичайних учасників джаз-оркестрів найбільших гуртів.

Уже тоді я починав грати на тенор-саксофоні. Мене навіть просили зіграти партію першої труби в шкільному гурті. Але я покинув музику, щоб зайнятися політикою. У сьомому та восьмому класі мені кортіло стати старостою, і я таки домігся свого.

У дев’ятому класі я балотувався на посаду президента школи. Мій найближчий друг Джиммі Лейбі був генієм. Він очолив мою передвиборну кампанію, і ми створили справжній політичний апарат. Я переміг, завдавши нищівної поразки опонентам, і успіх затьмарив мені розум. Говорячи тогочасним політичним жаргоном, я вважав себе крутим перцем.

Та щойно мене обрали, я втратив зв’язок із виборцями. Мені здавалося, що я тепер вищий від решти дітей, і почав поводитися як сноб. Я ще не засвоїв того, що знаю зараз: усе вирішує вміння спілкуватися.

Як наслідок, на виборах у другому семестрі я програв. Це стало страшенною прикрістю для мене. Я покинув музику, щоб увійти до учнівської ради, а тепер моя політична кар’єра обірвалася, бо я забув про потребу потискати руки і бути люб’язним. То був важливий урок про управління.

Зважаючи на позакласну діяльність, мені таки вдалося закінчити школу дванадцятим з понад дев’яти сотень випускників. Аби показати вам розмах очікувань, з якими я ріс, ось як на це відреагував батько: «Чому ти не перший?» Почувши від нього ці слова, ви подумали б, що я провалився!

Коли настав час вступати до коледжу, я вже мав за плечима чималий багаж знань у головному: читанні, письмі й ораторському мистецтві. Завдяки гарним учителям і здатності зосереджуватися мені вдалося неабияк розвинути ці вміння.

Через роки, коли вже мої діти запитували в мене, які курси обрати, я завжди радив отримати гарну освіту з гуманітарних наук. Хоча я й глибоко переконаний у важливості вивчення історії, мені й справді байдуже, чи знають вони всі дати та місця Громадянської війни. Ключ до міцної освітньої бази в читанні та письмі.

Та наче грім серед ясного неба в середині мого випускного року Японія напала на Перл-Гарбор. Промови президента Рузвельта не на жарт розлютили нас, і вся країна згуртувалася під прапором. Уся Америка разом піднялася й об’єднала сили. Та криза навчила мене дечого, що лишилося зі мною й донині: щоб згуртувати людей, завжди потрібне якесь нещастя.

Як і більшість молодих людей того грудня 1941 року, я не міг дочекатися, щоб уступити до лав армії. Іронічно, та хвороба, яка мало не вбила мене, цілком можливо, зрештою врятувала мені життя. На моє величезне розчарування, я не зміг приєднатися до Повітряного корпусу й воювати. Попри непогані результати одужання і те, що мене переповнював запал, до війська вирішили не брати тих, хто перехворів на ревматичну лихоманку. Але я не почувався хворим, і коли через рік чи два після того проходив перший медогляд для страхування життя, лікар повернувся до мене та запитав: «Та ти ж здоровий молодик. Чому ж не за океаном?».

Більшість моїх однокласників призвали до військової служби, і чимало з них загинули. Нас було в класі 42, і сімнадцяти-та вісімнадцятирічні діти потрапили до навчальних таборів, а тоді відразу через Атлантику туди, де німці просто громили нас направо й наліво. Навіть зараз я іноді гортаю випускний альбом і сумно та з невірою хитаю головою, дивлячись на учнів Аллентаунської старшої школи, які загинули за океаном, відстоюючи демократію.

Оскільки Друга світова війна була зовсім не схожа на війну у В’єтнамі, молодші читачі можуть не до кінця розуміти, як то воно – не мати змоги служити своїй країні, коли це потрібно найбільше. Патріотизм досяг критичної межі, і понад усе мені хотілося летіти на бомбардувальнику над Німеччиною, аби помститися Гітлеру та його ескадронам.

Тягар медичного відтермінування від призову під час війни був ганьбою, і я почав вважати себе другосортним громадянином. Більшість моїх друзів і родичів поїхали воювати з німцями. Я почувався єдиним молодиком в Америці, який не побував у бою. Тож зробив єдине, що міг: по вуха занурився в книжки.

На той час я вже починав цікавитися інженерною справою і обмірковував кілька коледжів, що спеціалізувалися в цій галузі. Одним із найкращих у країні був Пердью[23]. Я подав туди заявку на стипендію, але, не отримавши її, почувався розбитим. Проте Калтех[24], МІТ[25], Корнелльський[26] і Лігайський[27] університети також мали технічні факультети з високим рейтингом. Зрештою, я обрав Лігайський університет, адже дорога туди займала лише півгодини, а мені не дуже хотілося віддалятися від рідних.

Лігайський університет у Бетлгемі, штат Пенсильванія, підпорядковувався Bethlehem Steel Company[28]. Тамтешні металургійний і факультет хімічної інженерії були одними з найкращих у світі. Але бути першокурсником в академічному світі те саме, що потрапити в навчальний табір для новобранців. Кожного, хто наприкінці другого курсу не отримував задосить високого середнього балу, ввічливо просили піти. Заняття в мене були шість днів на тиждень, та ще й з курсом статистики щосуботи о восьмій ранку. Більшість студентів завалили його, але я отримав п’ятірку – не стільки завдяки вправності в статистиці, як через незмінну присутність на всіх заняттях, поки інші в цей час відсипалися після п’ятничних гулянок.

Я зовсім не маю на увазі, що, навчаючись у коледжі, геть не розважався. Я любив гульнути від душі й бував на численних футбольних матчах і пивних вечірках. Траплялися також і поїздки до Нью-Йорка та Філадельфії, де я завів собі кілька подружок.

Але з початком війни настрою веселитися не було. Ще в дитинстві я привчився робити домашнє завдання одразу після занять, щоб, повечерявши, мати час погратися. Уже в коледжі я вмів зосередитися і займатися, не відволікаючись на радіо чи щось інше. Я часто повторював собі: «Наступні три години по максимуму працюю над цим. А потім відкладу роботу й піду дивитися фільми».

Здатність зосереджуватися та з користю використовувати час – це все, що потрібно для досягнення успіху в бізнесі чи й загалом у будь-якій іншій галузі, де це важливо. Закінчивши навчання, я завжди наполегливо працював упродовж тижня, намагаючись звільнити вихідні для родини й відпочинку. Окрім, хіба що, періодів великих криз, я ніколи не працював у п’ятницю ввечері, суботу чи неділю. У неділю, щовечора, я заряджався новою порцією адреналіну, окреслюючи, чого хочу досягти впродовж наступного тижня. По суті, це той самий розклад, який я розробив для себе в Лігаї.

Мене завжди вражало те, як багато людей, здавалося, зовсім не стежили за власним розпорядком. За всі ці роки до мене приходило чимало виконавчих директорів, які з гордістю заявляли: «Та ж минулого року я так важко працював, що навіть не брав відпустки». Насправді тут нічим пишатися. Мені завжди хотілося відповісти: «Ну і дурень. Тобто ти зараз хочеш сказати, що можеш взяти на себе відповідальність за проект вартістю $80 мільйонів, але не здатний спланувати два тижні на рік, щоб поїхати кудись із родиною і розважитися?».

Якщо хочете з користю використовувати час, то потрібно визначитися, що для вас найважливіше, й спрямувати на це всі сили. Це ще один урок, який я вивчив у Лігайському університеті. А наступного дня в мене могло бути п’ять пар і ще й усна вікторина, на якій я теж не хотів здатися дурнем, тож мусив готуватися. Кожен, хто хоче вміти вирішувати проблемні ситуації в бізнесі, повинен досить рано навчитися розставляти пріоритети. Звичайно, тут уже дещо інший період часу. У коледжі мені треба було знати, що я можу зробити за один вечір. У бізнесі часові рамки частіше варіювалися від трьох місяців до трьох років.

З власного досвіду можу сказати, що людина або знаходить опору в такому позитивному мисленні ще на початку життя, або ж ні. Визначення пріоритетів і раціональне використання часу – це не ті вміння, яких вас навчать у Гарвардській школі бізнесу. Формальна освіта може дати багато, але чимало дуже важливих навичок у житті належать до тих, які ви можете розвинути лише самотужки.

* * *

У коледжі мені допомагала не тільки здатність зосереджуватися. Мені ще й щастило. Усе більше і більше студентів відраховували, і групи ставали все меншими й меншими. Викладач, звикнувши читати лекційний курс для п’ятдесятьох студентів, раптом мав проводити семінар для п’ятьох. Завдяки цьому я отримав виняткову вищу освіту.

У маленькій групі всім дістається багато уваги. Професор може собі дозволити сказати: «Розкажіть-но мені, чому не можете вирішити ту проблему з проектуванням механізму, і я допоможу вам її зрозуміти». Тож завдяки історичній випадковості я отримав надзвичайну підготовку. Відразу після війни та запровадження пільг на отримання освіти військовослужбовцями кількість студентів у таких самих групах у Лігаї могла сягати сімдесяти осіб. За таких умов я вивчив би щонайбільше половину того, що знав.

Також мене мотивував тиск з боку батька – досить звичне явище в родинах іммігрантів, коли від будь-якої дитини, якій пощастило вступити до коледжу, очікували компенсації відсутності освіти в батьків. Я мав скористатися всіма можливостями, яких не мали вони, тож мусив стати найкращим у групі.

Проте легше сказати, ніж зробити. Особливо важко було впродовж першого семестру. Коли я не увійшов до переліку найкращих, батько не забарився з докорами. Зрештою, аргументував він, якщо я був такий розумний у старших класах, то як міг аж так отупіти лише за кілька місяців потому? Він припускав, що я байдикую. Мені ніяк не вдавалося пояснити йому, що коледж – це зовсім не старша школа. У Лігаї всі були розумні, інакше не були б одними з найкращих.

На першому курсі я мало не завалив фізику. У мене був професор на прізвище Берґманн, віденський іммігрант з таким помітним акцентом, що я заледве його розумів. То був видатний учений, але йому бракувало терпіння, щоб навчати першокурсників. На жаль, його курс був обов’язковим для тих, хто спеціалізувався на машинобудуванні.

Якимось чином, попри труднощі на заняттях, я потоваришував з професором Берґманном. Ми гуляли територією університету, й він описував останні відкриття в галузі фізики. Найбільше професор цікавився розщепленням атомів, що на той час і досі лишалося в царині наукової фантастики. Усе це видавалося мені незбагненним, і я розумів лише частину з того, що він говорив, хоча й примудрявся встежити за основною думкою.

Було в Берґманні щось загадкове. Щоп’ятниці він поквапом закінчував заняття та їхав з території університету аж до наступного понеділка. І лише через декілька років я нарешті дізнався його таємницю. Зважаючи на сферу його зацікавленості, мав би здогадатися раніше. Усі вихідні він проводив у Нью-Йорку, працюючи над Мангеттенським проектом.[29] Інакше кажучи, коли Берґманн не викладав у Лігаї, то працював над розробкою ядерної бомби.

Попри нашу дружбу й особисті консультації, на першому курсі я спромігся отримати лише трійку – найнижчу оцінку. У старших класах я добре знав математику, але просто виявився не готовим до світу вищих розрахунків і диференціальних рівнянь.

Зрештою, я збагнув, що до чого, і змінив спеціалізацію з машинобудування на організацію виробництва. Уже скоро мої оцінки почали покращуватися. До випускного року я відійшов від профільного вивчення гідравліки й термодинаміки, натомість більше уваги приділяючи бізнес-курсам, як-от проблеми праці, статистика та бухгалтерська справа. З цими предметами я впорався значно краще, закінчивши останній рік з міцними п’ятірками. Я ставив собі за ціль середній випускний бал 3,5, адже так зміг би закінчити університет з відзнакою. Мій результат лише на трохи випереджав бажаний – у підсумку 3,53. Кажуть, що нинішнє покоління конкурентне. Та бачили б ви за роботою нас!

Окрім усіх інженерних і бізнес-курсів, я також чотири роки вивчав психологію та психопатологію в Лігайському університеті. І я не жартую, коли говорю, що ці дисципліни були, мабуть, найвартіснішими курсами за все моє навчання в університеті. Це може здатися несерйозним, але так і було: знання, отримані під час вивчення цих предметів, я застосовував значно частіше під час спілкування з психами, які траплялися мені на шляху в корпоративному світі, аніж вміння, отримані на інженерних курсах, коли доводилося мати справу з автомобільними гайками (і болтами).

На одному з курсів ми проводили три дні й вечори на тиждень у психіатричному відділенні Аллентаунської державної лікарні, розташованої за п’ять миль від університету. Ми бачили всіх їх – маніакально-депресивних, шизофреників і навіть насильників. Нашим викладачем був професор на прізвище Россман, і бачити, як він працює з тими душевнохворими пацієнтами, було майже те саме, що спостерігати за роботою майстра.

На курсі ми вивчали не абищо, а базові принципи людської поведінки. Який мотив он у того хлопця? Як у цієї жінки виникли такі проблеми? Що змушує Семмі бігти? Що стало причиною того, що Джо поводиться немов підліток, якщо йому п’ятдесят? На останньому іспиті нас представили групі нових пацієнтів. За кілька хвилин ми мали визначити діагноз кожного з них.

Завдяки такій підготовці я навчився досить швидко читати людей. Навіть зараз легко можу чимало розповісти про людину після першої ж зустрічі. Це важливе вміння, бо найважливіше, що може зробити керівник, – це взяти на роботу правильних працівників.

Але існує дві по-справжньому важливі риси кандидата, про які ви можете дізнатися з короткої співбесіди. Перша – чи лінивий він, а друга – чи притаманна йому розважливість. Коли настає час вирішувати, неможливо достеменно визначити, чи прагнутиме людина боротися задля досягнення цілі, або ж чи кмітлива вона і чи не розгубиться в небезпечній ситуації.

Хотів би я мати якийсь пристрій, що вимірював би ці риси, бо саме вони відрізняють хлопчиків від чоловіків.

* * *

Я закінчив навчання в Лігайському університеті за вісім повних семестрів, а це означало відсутність канікул. Мені хотілося мати трохи вільного часу, аби насолодитися ароматами квітів, як завжди радив батько. Але лютувала війна, і коли мої друзі воювали і помирали за океаном, я мусив чимдуж рухатися вперед.

Окрім навчання, я брав участь у багатьох позакласних заходах. Та найцікавішим був час, що я проводив, працюючи в університетській газеті The Brown and White. Першим репортерським завданням для мене стало інтерв’ю в професора, який створив невеличке авто на деревному вугіллі. (Звісно, це було ще до енергетичної кризи.) Мабуть, я написав таки досить непогану статтю, адже її відібрала Associated Press і розтиражувала в сотнях газет.

Завдяки тій статті я став технічним редактором. І вже скоро збагнув, що саме тут зосереджувалася справжня влада преси. Через багато років я читав книжку Ґея Талезе про The New York Times, у якій один з редакторів говорив про те, що найвпливовіша посада в будь-якій газеті – це не редактор редакційної сторінки, а радше працівник, відповідальний за заголовки та макет.

Цей урок я вже засвоїв раніше. Як технічний редактор я досить швидко зрозумів, що більшість людей не читають статті. Натомість вони покладаються на заголовки та підзаголовки. А це означає, що той, хто пише їх, і має чималий вплив на сприйняття новин читачами.

До того ж я визначав обсяг кожної статті, відштовхуючись від наявного місця. Я робив це абсолютно безкарно і часто викидав рядки гарної статті задля того, щоб розмістити рекламу. Я також навчився прикручувати гайки нашим репортерам шляхом виважених заголовків і підзаголовків. Роки потому я бачив, як те саме зі мною робили технічні редактори найпрестижніших газет і журналів країни. Свій свояка бачить здалека!

Ще до випуску я хотів працювати у Ford. Я їздив на старенькому Ford 1938 року випуску, потужністю в шість кінських сил, і саме це пробудило в мені цікавість до компанії. Не раз бувало так, що, коли я підіймався на пагорб, несподівано зубчасті шестерні в коробці передач заклинювали. Певно, що якийсь безликий виконавчий директор з головного управління корпорації Ford, розташованого в Дірборні, штат Мічиґан, вирішив зекономити, встановивши двигун V-8, розрахований лише на шість кінських сил. Непогана думка, якщо прагнеш обмежити використання цих автівок територією на кшталт Айови. Лігай звели на горі.

– Я потрібен їм, – часто жартував я перед друзями. – Усім, хто причетний до випуску такої кепської автівки, не завадить допомога.

Маючи тоді Ford, ви могли чимало дізнатися про авто загалом. На час війни всі автозаводи перекваліфікувалися на виробництво зброї, а от нових автомобілів ніхто не випускав. Бракувало навіть запчастин. Люди шукали їх на чорному ринку або ж навідувалися на звалища. Якщо вам досить пощастило, щоб у ті часи мати авто, то доводилося навчитися гарно за ним доглядати. Автівок у воєнний час бракувало настільки, що після випуску я продав той Ford за $450. А згадавши, що батько придбав його мені лише за $250, зрозумів, що ще й виграв на тому.

У мої студентські роки дизельне паливо продавали лише за тринадцять центів за галон. Але через війну виник значний дефіцит. Як студенту-інженеру мені видали С-картку, що означало, що моє навчання було необхідним для воєнних зусиль. (Уявіть-но лише собі!) Це не так патріотично, як воювати за океаном, але принаймні маленька відзнака, доказ того, що і я теж прислужуся своїй країні, – колись.

Навесні мого випускного року на інженерів існував значний попит. Я побував на двадцятьох співбесідах і фактично мав змогу обирати, де хочу працювати.

Однак цікавили мене автомобілі. Оскільки мені й досі хотілося працювати у Ford, я домовився про зустріч з кадровиком компанії на ім’я, подумати лишень, Леандер Гамільтон Маккормік-Ґудхарт. Він заїхав на територію університету на Mark І, одному з тих розкішних Lincoln Continental[30], який немов виготовили на замовлення. Та автівка й справді затьмарила мені розум. Одного погляду на неї та пахощів шкіряного салону вистачило, щоб решту свого життя мені захотілося пропрацювати в Ford.

Згідно з тодішньою політикою пошуку нових працівників, співробітники компанії приїздили до п’ятдесяти університетів і з кожного відбирали по одному студенту. Мені це завжди здавалося нерозумним. Якби Ісаак Ньютон та Альберт Айнштайн були одногрупниками, Ford міг взяти на роботу лише одного з них. Маккорміт-Ґудхарт провів співбесіди з кількома студентами Лігайського університету, але обрав саме мене – і я був на сьомому небі від щастя.

Після випуску та перед початком стажування я взяв невелику відпустку й провів її разом з батьками в Шіпботтомі, штат Нью-Джерсі. Доки ми були там, я отримав листа від Бернадіни Ленкі – директорки служби розподілу Лігайського університету. Вона надіслала мені рекламну листівку з пропозицією навчання в аспірантурі Принстону під час написання дисертації, тобто ґранту, який покривав вартість навчання, книжки та навіть особисті витрати.

Бернадіна розповіла, що кожного року виділяли лише два таких місця, і запропонувала мені подати заявку. «Я розумію, що ви не планували навчатися в аспірантурі, – писала вона, – але це дуже хороша можливість». Я звернувся у Принстон із запитом детальнішої інформації й у відповідь отримав прохання надіслати свої документи. А потім дізнався, що отримав наукову стипендію імені Воллеса.

Варто було лише мигцем глянути на університет, і я зрозумів, що хочу бути там. На мою думку, ступінь магістра в будь-якому разі не завадив би моїй кар’єрі.

Раптом переді мною відкрилися дві захопливі можливості. Я розповів Маккормік-Ґудхарту про свою дилему.

– Якщо хочеш в Принстон, – сказав він мені, – то, звісно ж, іди та отримуй свій ступінь магістра. Ми притримаємо для тебе місце до випуску.

Саме це я й сподівався почути від нього, а тому почувався невимовно щасливим.

* * *

Принстон – чудове місце для навчання. Порівняно з шаленим темпом Лігайського університету, тут усе відбувалося майже неквапливо. Я обрав собі факультативи з політики та нову галузь – пластик. Як і в Лігаї, через війну в Принстоні було дуже сприятливе співвідношення викладачів і студентів. Один з професорів, чоловік на ім’я Муді, був найвідомішим у світі експертом з гідравліки. Він працював над гідроелектростанцією Ґранд-Кулі[31] та багатьма іншими проектами, але попри це в його групі нас було лише четверо.

Якось я пішов послухати лекцію, яку проводив Айнштайн. Я не до кінця второпав, про що він розповідав, але навіть просто бути в одній кімнаті разом з ним було дуже захопливо. Аспірантура розташовувалася неподалік від Інституту перспективних досліджень, де викладав Айнштайн, і час від часу я бачив, як він виходив прогулятися.

Для написання дисертації мені дали три семестри, проте я так прагнув почати працювати у Ford, що виконав усе за два. У межах свого проекту я мав розробити та вручну створити гідравлічний динамометр. Професор на ім’я Соренсон запропонував працювати зі мною. Разом ми створили прилад та під’єднали його до двигуна, пожертвуваного університету General Motors. Я провів усі випробування, дописав дисертацію та оправив усе в шкіряну обкладинку, адже так пишався результатом.

Тим часом у Дірборні Леандера Маккормік-Ґудхарта призвали на військову службу. Я повівся дуже необачно, не підтримуючи з ним зв’язок під час навчання в Принстоні. Ба гірше, жодних письмових доказів його обіцянки в мене теж не було. Доки я закінчив Принстон, у компанії Ford про мене ніхто й не чув.

Зрештою, мені вдалося зв’язатися з Бобом Дангамом, начальником Маккорміка-Ґудхарта, і телефоном пояснити йому своє скрутне становище.

– Набір стажерів у нас уже скінчився, – сказав він, – ми вже маємо п’ятдесят хлопців. Але, зважаючи на обставини, це видається несправедливим. Якщо зможете приїхати просто зараз, то ми внесемо вас у перелік п’ятдесят першим.

Наступного дня батько повіз мене до Філадельфії, де я сів на експрес до Детройта й попрямував назустріч майбутній кар’єрі.

Поїздка тривала всю ніч, але я був надто схвильований, щоб заснути. Прибувши на станцію Форт-стрит, зі спортивною сумкою на плечі та з п’ятдесятьма баксами в кишені, я вийшов із вагона і запитав першого ж перехожого, який трапився мені: «У який бік до Дірборна?»

Він відповів: «На захід, юначе, на захід десь миль із десять!»