Читать книгу Якокка. Автобіографія - Ли Якокка - Страница 8

Ви збираєтеся прочитати історію людини, яка досягла чималих успіхів у житті. Але впродовж цього шляху траплялося й вдосталь скрутних часів. Насправді, коли я озираюся на свої тридцять вісім років у автопромисловості, то бачу, що день, який мені запам’ятався найбільше, ніяк не пов’язаний з новими автівками, підвищеннями чи прибутками.

Я починав життя як син іммігрантів і самотужки торував собі шлях до президентського крісла в Ford Motor Company. А нарешті досягнувши свого, опинився на сьомому небі від щастя. Але тоді доля сказала мені: «Зачекай-но. Ми ще з тобою не закінчили. Тепер ти маєш дізнатися, як то воно, коли тобі дають під зад, містере Еверест!»

13 липня 1978 року мене звільнили. Я пробув на посаді президента Ford вісім років, загалом пропрацювавши в компанії тридцять два. Я ніколи ніде більше не працював. І ось тепер мене несподівано звільнили. Я був страшенно пригнічений.

Офіційно мені лишалося пропрацювати три місяці. Однак, зважаючи на «відставку», решту того терміну я мав працювати в офісі, доки не знайду нову роботу.

15 жовтня, останнього дня в офісі і, за збігом обставин, у мій п’ятдесят четвертий день народження, водій востаннє повіз мене до Центрального управління компанії в Дірборні. Перед виходом із дому я поцілував дружину Мері і двох доньок Кеті й Ліа. Родина страшенно потерпала впродовж цих останніх, неспокійних місяців у Ford, і я просто божеволів від цього. Можливо, я був відповідальний за власну долю. Але як же Мері та дівчатка? Чому вони мусили пройти через усе це? Вони були невинними жертвами деспота, чиє ім’я красувалося на будівлі компанії.

Навіть зараз їхній біль лишився зі мною. Це ніби левиця з дитинчатами. Якщо мисливець знає, що для нього найкраще, то лишить малечу в спокої. Генрі Форд змусив моїх дітей страждати, і цього я ніколи йому не пробачу.

Наступного ж дня я сів у авто й попрямував до свого нового офісу. Він розташовувався в похмурому складі на Телеґраф-роуд, лише за кілька миль від Центрального управління Ford. Але для мене то було схоже на іншу планету.

Я не знав точно, де саме був той офіс, і знадобилося кілька хвилин, щоб знайти потрібну будівлю. Коли я таки її відшукав, то навіть не знав, де припаркуватися.

Але там було чимало людей, які могли мені показати. Хтось попередив пресу, що того ранку нещодавно звільнений президент Ford приїде туди на роботу, і мене зустрічав невеликий натовп. Телерепортер тицьнув мені мікрофон в обличчя й запитав: «Як ви почуваєтеся, приїхавши ось сюди після восьми років перебування на самісінькій верхівці?»

Я не міг опанувати себе, щоб відповісти. Та й що я міг сказати? Відійшовши від камер, я пробурмотів собі під носа правду: «Почуваюся лайном».

Мій новий кабінет був менший від комори, але там був невеликий стіл і телефон. Дороті Карр, секретарка, уже сиділа там зі сльозами на очах. Не зронивши ані слова, вона вказала на потрісканий лінолеум на підлозі і дві пластикові чашки на столі.

Лишень учора ми з нею працювали в розкішному кабінеті. Президентський офіс був розміром з люксовий номер у готелі. Я мав власну ванну кімнату. І навіть житлове приміщення. Як вищий керівник компанії Ford упродовж усього дня я міг скористатися послугами офіціантів у білих лівреях. Якось я привіз родичів з Італії, щоб показати, де працюю, і їм здалося, немов вони померли й опинилися на небесах.

Проте сьогодні я був за мільйони миль звідти. За кілька хвилин після мого приїзду директор складу з ввічливості підійшов до мене. Запропонував чашку кави з автомату в коридорі. То було люб’язно з його боку, але через абсурдність моєї присутності там ми обоє почувалися ніяково.

Для мене то був Сибір. Вигнання до найвіддаленішого куточка королівства. Я був такий приголомшений, що лише через декілька хвилин збагнув, що не мав причини лишатися. Телефон був у мене і вдома, а пошту міг би хтось принести. Ще до десятої я пішов звідти і так ніколи й не повернувся.

Це останнє приниження виявилося значно гіршим, ніж саме звільнення. Цього вистачило, щоб викликати в мені бажання вбивати, от тільки я не був упевнений кого – Генрі Форда чи себе. Про вбивство чи самогубство ніколи не йшлося як про реальну можливість, але я почав трохи більше пити – і мене трясло ще більше. Я й справді почувався так, немов розходжуся по швах.

На життєвому шляху тобі трапляються тисячі маленьких розвилок і лише кілька справді великих – і саме це час для роздумів, момент істини. Так сталося й зі мною, я розмірковував, що ж робити далі. Можливо, варто послати все під три чорти і вийти на пенсію? Мені було п’ятдесят чотири. Я вже чимало досягнув. Був фінансово забезпеченим. Міг дозволити собі до кінця життя грати в гольф.

Але це просто здавалося мені неправильним. Я знав, що маю зібратися й рухатися далі.

У кожного в житті трапляється так, що з нещастя народжується щось конструктивне. Бувають часи, коли все здається настільки поганим, що хочеться схопити долю за плечі й добряче струсонути її. Я переконаний, що саме той ранок на складі підштовхнув мене лише за декілька тижнів потому очолити Chrysler.

Із власним болем я міг упоратися. Але навмисне публічне приниження стало для мене останньою краплею. Мене переповнював гнів, і вибір був невеликий: я міг або спрямувати його проти себе, що мало б спустошливі наслідки, або ж міг використати частину тієї енергії й спробувати зробити щось корисне.

– Не казись, – нагадувала мені Мері. – Відплати.

У часи великих потрясінь і нещасть завжди краще зайняти себе чимось, виплеснути гнів і сили на щось позитивне.

Як виявилося, я потрапив з вогню та в полум’я. Через рік після мого приходу в Chrysler компанія опинилася на межі банкрутства. Чимало часу тоді я витратив на роздуми, як же це я втрапив у таку халепу. Звільнення з Ford – неабияка прикрість. Але піти на дно разом із кораблем Chrysler я аж ніяк не заслуговував.

На щастя, Chrysler втрималася на плаву, хоч і була на волосині від смерті. Нині я герой. Досить дивно, але все це завдяки моменту істини на складі. Завдяки рішучості, удачі та допомозі стількох гарних людей я зміг відродитися з попелу.

А тепер дозвольте мені розповісти свою історію.