Читать книгу Якокка. Автобіографія - Ли Якокка - Страница 9

Нікола Якокка, мій батько, прибув до цієї країни 1902 року, у віці дванадцяти років – бідний, самотній і наляканий. Він часто повторював, що єдине, у чому був упевнений, діставшись сюди, так це в тому, що Земля кругла. І то лише тому, що інший італієць на ім’я Христофор Колумб випередив його на 410 років з точністю майже до дня.

Коли судно увійшло в Нью-Йоркську затоку, батько визирнув назовні і побачив статую Свободи – славнозвісний символ надії для мільйонів іммігрантів. Перетинаючи затоку вдруге, знову побачивши статую, він був уже новим громадянином Америки і на той час мав лише матір, молоду дружину та надію. Для Ніколи й Антуанетти Америка була землею свободи – свободи стати будь-ким, якщо й справді палко прагнутимеш цього і наполегливо працюватимеш.

Цього батько навчив усю свою родину. І я сподіваюся, що мені вдасться зробити те саме.

* * *

Ще в дитинстві, коли ми мешкали в Аллентауні, штат Пенсильванія, наша родина була настільки близькою, що іноді складалося враження, немов ми одна людина з чотирьох частин.

Батьки часто робили так, що ми з Делмою, моєю сестрою, почувалися важливими й особливими. Не було заважкої роботи чи завеликих проблем. Батько міг займатися десятьма різними справами, але завжди знаходив час на нас. Мати примудрялася готувати наші улюблені страви лише заради того, щоб нас потішити. Аж дотепер, коли б то я не навідався до неї, вона готує два мої найулюбленіші частування – курячий суп з маленькими м’ясними кульками з телятини й равіолі з сиром рикота[4]. Серед усіх неаполітанських кухарів вона, певно, одна з кращих.

Ми з батьком були дуже близькими. Я любив догоджати йому, а він завжди страшенно пишався моїми досягненнями. Якщо я перемагав на шкільному змаганні з орфографії, він був просто на сьомому небі від щастя. Згодом, подорослішавши, щоразу отримуючи підвищення, я відразу ж телефонував батькові, а він квапився розповісти про це всім своїм друзям. Кожного разу, коли я виставляв на продаж нове авто від Ford, він хотів першим сісти за кермо. 1970 року, коли мене призначили президентом Ford Motor Company, не знаю, хто з нас був у більшому захваті.

Як і чимало інших вихідців з Італії, мої батьки були дуже відкритими в почуттях і любові, не лише вдома, а й на публіці. Більшість моїх друзів ніколи не обіймали своїх батьків. Гадаю, вони боялися, що так не здаватимуться сильними і незалежними. Але я обіймав і цілував тата за кожної слушної нагоди – ніщо не могло здатися більш природним.

Він був невгамовним і винахідливим і завжди випробовував щось нове. Якось він купив кілька інжирних дерев і знайшов спосіб вирощувати їх у суворому кліматі Аллентауна. Він також першим у місті купив мотоцикл – старий Harley Davidson, на якому роз’їжджав брудними вулицями нашого містечка. На жаль, батько з мотоциклом не дуже поладнали. Він часто падав з нього і, зрештою, таки позбувся. Як наслідок, він більше ніколи не довіряв транспортному засобу, у якого було менше трьох коліс.

Через той клятий мотоцикл мені не дозволили мати велосипед, коли я підріс. Коли мені кортіло покататися, доводилося просити в друга. З іншого боку, батько дозволив сісти за кермо авто, щойно мені виповнилося шістнадцять. Тому я був єдиним хлопчиськом в Аллентауні, який пересів з триколісного велосипеда одразу на Ford.

Батько любив автомобілі. Насправді він мав навіть перше авто з модельного ряду Т[5]. Він був одним із небагатьох мешканців Аллентауна, який умів водити і завжди ремонтував автівки, розмірковуючи, як їх удосконалити. Як і в кожного тогочасного водія, у нього зібралася купа лисих шин. Роками батькові не давала спокою думка про те, як знайти спосіб проїхати на них кілька додаткових миль. Аж дотепер, коли на ринку з’являється розробка нових шин, я завжди згадую батька.

Він любив Америку і щосили намагався втілити в життя американську мрію. З початком Другої світової війни він пішов добровольцем в армію – частково з патріотизму, а частково, як він зізнався мені пізніше, щоб здобути трохи більше влади над власною долею. Йому довелося важко працювати, щоб дістатися Америки й влаштуватися тут, тому його жахала сама лишень думка про те, що його знову відправлять до Європи воювати в Італії чи Франції. Йому пощастило, і його відправили на базу Крейна, військовий тренувальний центр лише за кілька миль від дому. Оскільки він умів водити, його призначили навчати водіїв швидкої допомоги.

Нікола Якокка приїхав до Америки з Сан-Марко, що десь за двадцять п’ять миль[6] на південний схід від Неаполя в італійській провінції Кампанія. Як і багатьох інших іммігрантів, його переповнювали амбіції та надії. В Америці він деякий час жив у Ґаретті, штат Пенсильванія, разом зі зведеним братом. Там батько влаштувався на роботу до вугільної шахти, проте так зненавидів її, що звільнився першого ж дня. Він любив говорити, що то був єдиний день у його житті, коли він працював на когось іншого.

Уже скоро він переїхав на схід до Аллентауна, де мав ще одного брата. До 1921 року йому вдалося заощадити вдосталь грошей, виконуючи спорадичну роботу, переважно підмайстра в чоботаря, щоб мати змогу повернутися до Сан-Марко по овдовілу матір. Але трапилося так, що він привіз і мою маму теж. Під час перебування в Італії цей тридцятиоднорічний холостяк закохався в сімнадцятирічну доньку взуттєвого майстра. За кілька тижнів вони побралися.

Через багато років численні журналісти розповідали (або ж повторювали), що мої батьки у свій медовий місяць вирушили на пляжі Лідо у Венеції і що мене назвали Лідо на згадку про той щасливий тиждень. Чудова історія, якби не одне «але»: це неправда. Батько й справді туди їздив, але це було до весілля, а не після. А оскільки тоді він був з материним братом, то сумніваюся, що його відпустка видалася дуже романтичною.

Дорога до Америки далася батькам нелегко. Мати підхопила черевний тиф і провела майже всю поїздку в бортовому ізоляторі. За законом, її мали б відіслати назад до Італії. Але батько був задиристим, говірким водієм, який уже знав, як дати собі раду в Новому Світі. Якимось дивом він спромігся переконати працівників імміграційного бюро, що в його молодої дружини лише морська хвороба.

Я народився через три роки після цього – 15 жовтня 1924 року. На той час батько вже відкрив ресторанчик з хот-догами під назвою Orpheum Wiener House. То був чудовий бізнес для того, хто мав обмаль грошей. Щоб почати, йому знадобилися лише гриль, підігрівач для булочок і кілька табуреток.

Батько завжди насаджував мені дві думки: «Ніколи не вплутуйся в справу з великим капіталом, бо зрештою опинишся в лапах банкірів. (Я мав би уважніше поставитися саме до цієї поради!). А в скрутні часи, займайся харчовим бізнесом, адже неважливо, наскільки все погано, люди все одно мусять їсти». Orpheum Wiener House лишався на плаву впродовж усієї Великої депресії.

Пізніше він залучив до справи моїх дядьків Теодора і Марко. І навіть тепер сини Теодора, Юліус та Альберт Якокки, роблять хот-доги в Аллентауні. Компанія носить назву «Йокко», що певною мірою відбиває те, як голландці в Пенсильванії вимовляли наше прізвище.

Я й сам був за крок від того, щоб податися в харчовий бізнес. Якось у 1952 році я всерйоз обмірковував те, щоб піти з компанії Ford і створити заклад харчування. Представництва Ford працювали як незалежні частинки мережі, і я раптом збагнув, що той, кому вдалося б створити мережу закладів харчування, швидко розбагатів би. Мій план полягав у тому, щоб відкрити десять точок та один основний заклад. Це було задовго до того, як McDonald’s потрапив на очі Рею Кроку, й іноді я думаю про те, що міг проґавити справжнє покликання. Хто знає? Можливо, нині мій задум коштував би півмільярда доларів і мав на дверях знак з написом: «Подано більше 10 мільярдів порцій».

Через кілька років я таки відкрив свій заклад – крихітний магазин сандвічів в Аллентауні під назвою The Four Chefs. Там подавали стейки з сиром філадельфія. (Це тонко нарізаний стейк з розплавленим сиром в італійській булочці.) Батько керував ним, а я вкладав гроші. Справи йшли добре. Насправді навіть надто добре, бо зрештою мені знадобився податковий притулок[7]. За перший рік ми заробили $125 000, що збільшило мій розряд оподаткування до такої межі, що закладу довелося позбутися. З The Four Chefs я вперше відкрив для себе перехід платника податків до іншої групи зі зростанням прибутків, а також прогресивну суть податкових законів Америки.

Насправді ж я був причетний до харчового бізнесу ще задовго до того, як почав займатися автомобілями. Коли мені було десять, в Аллентауні відкрили один з перших супермаркетів у країні. Після школи та на вихідних ми разом з молодшими друзями вишиковувалися в чергу біля дверей, кожен з червоним візком, немов би низка таксі біля готелю. Коли покупці виходили, ми пропонували за невисоку платню довезти пакунки до них додому. Зараз це може здатися дуже символічним – я належав до транспортної ланки харчового бізнесу.

Підлітком я працював на вихідних у фруктовій крамниці, якою володів грек на ім’я Джиммі Крітіс. Я звик уставати вдосвіта, щоби дістатися до гуртового ринку й повернутися з товаром. Він платив мені $2 на день, а ще віддавав усі фрукти й овочі, які я міг дотягти додому після шістнадцятигодинного робочого дня.

До цього часу, окрім Orpheum Wiener House, батько вплутався в ще одну справу. Ще на ранньому етапі розвитку він купився на національну компанію під назвою U-Drive-It – одне з найперших агентств прокату авто. Зрештою, він створив цілий автопарк з тридцяти автомобілів, переважно марки Ford. Батько також дружив із Чарлі Чарлзом, чий син, Едвард Чарлз, працював у місцевому представництві Ford. Пізніше Едді купив власне агентство, де й відкрив мені захопливий світ роздрібних продажів авто. На той час мені було вже п’ятнадцять. Відтоді всі сили я спрямовував лише на це.

Уродженими здібностями до торгівлі я, мабуть, завдячую батькові. Він володів кількома кінотеатрами, а один із його театрів, «Франклін», працює й досі. Старожили в Аллентауні говорили мені, що батько був таким вигадником, що діти, які приїздили на суботні вистави, часто були в більшому захваті від його спеціальних пропозицій, аніж від фільмів. Люди й досі згадують той день, коли він оголосив, що десятеро дітей з найбруднішими обличчями отримають безкоштовний вхід.

Сумніваюся, що нині в «Франкліні» з’являються діти. Тепер він називається «Дженетт» і замість Тома Мікса й Чарлі Чапліна там показують порно.

* * *

З економічного погляду в нашої родини траплялися і злети, і падіння. Як і багатьом іншим американцям, нам гарно жилося в 1920-х. Батько почав заробляти чимало грошей на фондовій біржі, і це не беручи до уваги інших його починань. Упродовж кількох років ми навіть були заможними. Але тоді почалась Депресія.

Жоден з тих, хто пережив ці роки, ніколи не зможе їх забути. Батько втратив усі свої гроші, і ми мало не позбулися й будинку. Я пам’ятаю, як запитував у сестри, на кілька років старшої від мене, чи доведеться нам виїжджати і як ми знайдемо житло деінде. Тоді мені було шість чи сім, але тривога стосовно майбутнього й досі жива в моїх спогадах. Скрута не забувається, вона завжди лишається з тобою.

У ті важкі роки мати була дуже винахідливою. Вона була справжньою мамою іммігрантів, стрижнем усієї родини. Вдома частенько з’являлися п’ятицентові супові кістки, й ми завжди мали вдосталь їжі. Пригадую, вона купувала молодих голубів, три пташки за четвертак, і вбивала їх власноруч, бо не довіряла запевнянням м’ясника стосовно їхньої свіжості. Із загостренням Депресії вона допомагала батькові в ресторані. Бувало, працювала і на шовкопрядильній фабриці, шиючи сорочки. Що б не знадобилося для того, аби рухатися далі, вона радо бралася до роботи. Вона й досі прекрасна жінка, а на вигляд навіть молодша від мене.

Як і чимало інших родин у ті часи, нас підтримувала непохитна віра в Бога. Ми страшенно багато молилися. Щонеділі я мусив ходити на службу й кожного тижня чи два причащатися. Мені знадобилося багато років, щоб зрозуміти до кінця, чому я мав сповідатися святому отцю перед причастям, але в підлітковому віці почав цінувати важливість цього незрозумілого обряду католицької церкви. Я мав не лише обмірковувати свої погані вчинки щодо друзів, а й проговорити їх уголос. У старшому віці після сповіді я почувався цілковито оновленим. Я навіть почав ходити на вихідних на зібрання, де єзуїти під час безпосередньої перевірки сумління підводили мене до розуміння того, що я сам керую своїм життям.

Необхідність постійно відмежовувати хороше від поганого виявилася найкращою терапією, що коли-небудь у мене була.

* * *

Попри скрутні часи, ми багато розважалися. Телевізорів тоді ще не було, тож люди більше залежали одне від одного. У неділю після церкви в нас завжди збирався повний дім родичів і друзів, ми сміялися, їли пасту і пили червоне вино. Тоді ми також читали багато книжок і, звісно ж, кожного недільного вечора збиралися біля старого радіо Philco, щоб послухати улюблені передачі, наприклад Едґара Берґена та Чарлі Мак-Карті і «Святая святих»[8].

Проте Депресія неабияк позначилася на батькові. Він так і не зміг отямитися. Після років боротьби він нарешті таки заробив купу грошей. А потім, мало не за одну мить, усе щезло. Коли я був малим, він часто говорив, що я маю піти до школи й дізнатися, що означає слово «депресія». Сам він закінчив лише чотири класи. «Якби хтось навчив мене, що таке депресія, – говорив він, – то я б не віддавав під заставу одне підприємство за іншим».

То було 1931 року. Мені було лише сім, але навіть тоді я знав, що відбувається щось серйозне. Пізніше в коледжі я дізнався все про економічні цикли, а в Ford і Chrysler навчився, як їх можна пережити. Але моя родина мала лише приблизне уявлення про те, що наближалося.

Батьки дуже любили фотографувати, і наш сімейний альбом розповів мені чимало. Від народження й до шести років мене одягали в сатинові черевички та вишиті пальта. На дитячих знімках я тримав у руці срібне брязкальце. Та раптом, десь у 1930, мій одяг почав видаватися трохи зношеним. У нас із сестрою більше не з’являлося нових речей. Я нічого не розумів, а батько не зміг би пояснити. Як можна сказати дитині: «Я втратив усе до нитки, синку, але не знаю чому»?

Депресія зробила мене матеріалістом. Через роки, коли я закінчив коледж, моє ставлення зводилося до простого: «Не треба мені цієї вашої філософії. Уже до двадцяти п’яти я хочу заробляти десять тисяч на рік, а згодом стати мільйонером». Занудні наукові ступені мене не цікавили, я прагнув грошей.

Навіть зараз, як представник робітничої еліти, більшість своїх грошей я вкладаю в дуже традиційні інвестиції. Це не тому, що я боюся збідніти, але десь у глибині я досі пам’ятаю, що блискавка може вдарити знову і моїй родині буде нічого їсти.

Неважливо, які в мене будуть статки, Депресія ніколи не зітреться з моєї свідомості. Аж дотепер я ненавиджу щось викидати. Коли в моду входять широкі краватки замість вузьких, я зберігаю всі свої старі, аж доки стиль не повернеться знову до вузьких. Якщо ж викидають їжу чи повертають наполовину недоїдений стейк, це може довести мене до сказу. Я спромігся передати частку цього знання донькам і помітив, що вони не витрачають грошей, аж доки це й справді не принесе користі, – і Господи, вони бувають на стількох розпродажах!

Під час Депресії не раз траплялося так, що батькові чеки поверталися до нього з жахливим рядком: «Не досить коштів». Це завжди приголомшувало його, бо йому здавалося, що гарний кредитний рейтинг був життєво необхідним для цілісності людини чи бізнесу. Він постійно торочив нам з Делмою про фінансову відповідальність, застерігаючи ніколи не витрачати більше, ніж заробляємо. Він вірив, що кредити – річ оманлива. Нікому з нашої родини не дозволялося мати кредитну картку чи брати щось на виплату – ніколи!

Тут батько трохи випередив свій час. Він передбачив, що купівля на виплат та під заставу зруйнує в людях відчуття відповідального ставлення до грошей. Він передбачив, що легкі кредити зрештою таки захоплять усе суспільство, шкодячи йому, і що покупці опинятимуться в скруті, ставлячись до маленьких пластикових карток так, немов би це гроші в банку.

«Якщо позичаєш щось, – часто повторював він мені, – навіть двадцять центів у хлопчика зі школи, обов’язково запиши це, щоб не забути повернути». Я часто розмірковую над тим, якою була б його реакція, якби він дожив до того часу, коли я вліз у борги, щоб втримати Chrysler Corporation на плаву. Цього разу сума була значно більшою від двадцяти центів: сумарно майже $1,2 мільярда. Хоч батькову пораду я й не забув, та мене не полишало химерне відчуття, що цю позику я запам’ятаю, навіть не записуючи.

Кажуть, що люди голосують своїми гаманцями, і, безперечно, політичні погляди мого батька змінювалися разом з його прибутками. Коли ми були бідними, то підтримували демократів. Демократи, а це ні для кого не секрет, партія простого люду. Вони вірили, що якщо волієш важко працювати, а не ледарювати, то зможеш прогодувати родину й вивчити дітей.

Однак у гарні часи, перед Депресією, а тоді знову, коли все нарешті скінчилося, ми були республіканцями. Зрештою, усі ми заробляли свої гроші потом і кров’ю, а тому заслуговували лишити їх собі.

Уже дорослим я пережив схожі політичні трансформації. Коли я працював у Ford і коли зі світом усе ще було гаразд, я підтримував республіканців. Але в Chrysler, коли кілька сотень людей опинилися під загрозою звільнення, саме демократи виявилися задосить прагматичними, щоб зробити все потрібне. Якби криза Chrysler трапилася за республіканської демократії, компанія полетіла б у небуття швидше, ніж ви встигли б вимовити Герберт Гувер[9].

* * *

Завжди, коли наша родина опинялася в скруті, саме батько підтримував у нас силу духу. Байдуже, що траплялося, він завжди був поруч. Він був філософом з численними висловами та повчаннями про шляхи у світі. Він любив повторювати, що життя має свої злети і падіння і що кожна людина має пережити свою частину страждань. «Ти маєш змиритися з певною часткою смутку в житті, – говорив він мені, коли я засмучувався через погану оцінку в школі чи щось інше. – Ніколи не знатимеш, що таке радість, якщо не матимеш з чим порівнювати».

У той самий час він ненавидів бачити будь-кого з нас засмученим і завжди намагався хоч трохи підбадьорити. Коли б то я не сумував, байдуже з якої причини, то чув: «Скажи мені, Лідо, чому ти так сумував минулого місяця? Чи минулого року? Бачиш, навіть згадати не можеш! То, можливо, те, що тебе гнітить сьогодні, насправді не настільки погане. Забудь і завтра рушай далі».

У важкі часи він завжди лишався оптимістом. «Просто зачекайте, – говорив він щоразу, коли все здавалося особливо похмурим, – сонце зійде. Завжди сходить». Через багато років, коли я намагався врятувати Chrysler від банкрутства, мені бракувало заспокійливих батькових слів. Я б сказав: «Агов, онде сонце, онде сонце!» Він ніколи не дозволяв нікому з нас поступатися відчаю, і, зізнаюся, у 1981 році мені не раз хотілося опустити руки. Я лишився в здоровому глузді в ті дні лише завдяки спогаду про його улюблений вислів: «Зараз усе здається поганим, але пам’ятай, це також мине».

Однак він міг бути по-справжньому грубим, коли ви не виправдовували його очікувань, і неважливо, що ви робили.

Якщо ми йшли в ресторан, а офіціантка була неввічливою, він кликав її наприкінці трапези й виголошував невеличку звичну промову: «Я збираюся лишити вам справжні чайові, – говорив він. – Чому ви така нещаслива на цій роботі? Вас хтось змушує працювати офіціанткою? Коли ви поводитеся грубо, то повідомляєте всім, що вам не подобається те, чим ви займаєтеся. Ми прийшли добре провести час, а ви нам усе зіпсували. Якщо ви й справді хочете бути офіціанткою, тоді вам варто працювати над тим, щоб стати найкращою у світі. Інакше знайдіть собі інше заняття».

У своїх ресторанах він одразу ж звільняв працівників, які грубо поводилися з клієнтами. Він говорив: «Ви не можете тут працювати, і байдуже, наскільки ви вправні, бо ж своєю поведінкою відлякуєте покупців». Батько бачив саму суть проблеми, і я гадаю, що йду тим самим шляхом. Я й досі вважаю, що всі таланти у світі не виправдовують зумисної грубості.

Батько часто нагадував мені, що я маю насолоджуватися життям, і сам дотримувався власної настанови. Попри важку працю він завжди стежив за тим, аби лишалося вдосталь часу для гарного відпочинку. Йому подобалися боулінг і покер, а також гарна їжа та напої, а надто в товаристві гарних друзів. Він завжди заводив друзів серед колег по роботі. Коли я працював у Ford, то можу припустити, що він був знайомий з більшою кількістю людей, ніж я.

1971 року, за два роки до його смерті, я влаштував величезну вечірку з нагоди п’ятдесятої річниці весілля батьків. Мій кузен працював в U.S.Mint, і я замовив йому золоту медаль із зображенням батьків на одному боці й маленькою церквою в Італії, де вони побралися, на іншому. На вечірці всі гості отримали бронзову версію тієї медалі.

Пізніше того року ми з дружиною відвезли моїх батьків до Італії, аби вони побували в рідному місті й побачилися з усіма давніми друзями та родичами. Тоді ми вже знали, що в батька лейкемія. Кожні два тижні йому переливали кров, поступово він втрачав вагу. Коли на якомусь етапі ми загубили його на кілька годин, то злякалися, що він втратив свідомість чи геть ослаб. Зрештою, його відшукали в крихітній крамничці в Амалфі, де він із захватом купував керамічні сувеніри для всіх своїх друзів удома.

Аж до самого кінця у 1973 році він усе одно намагався насолоджуватися життям. Він уже не так багато танцював чи їв, але точно був дуже відважним і налаштованим жити. Але останні кілька років видалися для нього важкими, як і для всіх нас. Було важко бачити його таким вразливим, та значно важче було змиритися.

* * *

Тепер, коли я думаю про батька, то в спогадах виринає лише чоловік з величезною силою духу та невгамовною енергією. Якось я був у Палм-Спрінґс на зустрічі з постачальниками Ford і запросив батька поїхати в коротку відпустку. Коли зустріч скінчилася, ми пішли грати в гольф. Хоча мій батько ніколи не був на полі для гольфу, ми попросили його піти разом з нами.

Щойно він ударив по м’ячику, то почав бігти за ним – у сімдесят років він пробіг увесь шлях. Довелося нагадати йому: «Друже, повільніше! Гольф – це гра, у якій ходять!»

Але в тому був увесь мій батько. Він завжди казав: «Нащо йти, коли можна бігти?»