Читать книгу Якокка. Автобіографія - Ли Якокка - Страница 6

Напевно, саме я здивувався найбільше, коли книжка вже першого тижня виходу опинилася на першому місці в списках бестселерів. Люди почали запитувати, як книжка, у якій не було сексу, жорстокості й шпигунів, могла так гарно продаватися. А я справді не знав, хоча мене й вважали генієм маркетингу.

Зрештою, це ж лише розповідь про хлопчака з порядної родини іммігрантів, який наполегливо вчився й важко працював, пізнав і великий успіх, і великі розчарування, але таки спромігся все подолати завдяки простим цінностям, котрих його навчили батьки й учителі, а ще тому, що йому пощастило жити в Америці.

Це не та книжка, що мала б установити нові рекорди в книговиданні, однак саме це й сталося.

А причина такого успіху відкрилася мені під час перегляду пошти. Я почав отримувати замалим сотень п’ять листів на день і щовечора, ідучи з офісу, забирав ще стосик.

Я збагнув, що таємниця крилася в простому: більшість людей, які мені писали, і самі прожили якусь частину мого життя. Я писав не про химерні місця, як-от океанське дно чи поверхню Місяця, а про те, де всі вони колись побували.

Мені надсилали багато листів люди, яких, як і мене, після років відданої служби звільнили з компанії, або ж ті, хто нещодавно втратив коханих.

Дехто писав, аби розповісти, як їхні батьки пройшли через Елліс Айленд[3] та прожили чудове життя в Америці (а до багатьох листів ще й додавалися чеки на допомогу реставрації острова та статуї Свободи). Говорили також і про те, що вони в боргу перед важкою працею та жертвою своїх батьків, і про рішучий намір зробити життя ще кращим для власних дітей.

Я отримував листи від тих, хто говорить, як сильно любить Америку, але водночас дуже боїться, що американська податкова і торговельна політика веде їх до катастрофи.

Звістки приходили і від школярів, і від вісімдесятирічних пенсіонерів, від президентів корпорацій і безробітних.

Тисячі людей говорили, що ця книжка їх чогось навчила, проте я, читаючи їхні листи, дізнався набагато більше.

Я дізнався, що справжній дух Америки – це щось на кшталт прагматичного оптимізму: «Рано чи пізно все буде добре, але тільки якщо ви будете боротися й жертвувати чимось заради цього».

У розділі «Повернути Америці велич» наведено більше коментарів, ніж у будь-якому іншому, оскільки це питання різало без ножа. Американці не збираються миритися зі статусом другосортності у світі. Можливо, дехто з наших лідерів не надто й тривожиться тим, що наша країна втрачає конкурентоспроможність, але моя поштова скринька переконала мене, що американці цього не терпітимуть.

Я був пригнічений, коли писав той розділ, адже бачив, як Америка котиться в прірву. Але, читаючи пошту, збагнув, що в цій країні задосить здорового глузду та рішучості, щоб цього не допустити.

Завершую книжку я розповіддю про статую Свободи і те, що вона означала для мільйонів іммігрантів, яких вітала в Америці. Ті люди (наші батьки й дідусі та бабусі), не розгинаючи спини, будували Америку, що стала всесвітнім дивом.

Вони лишили нам спадщину, якою ми можемо пишатися, а також приклад, як треба жити. Іноді я замислювався над тим, чи не згубили ми той приклад і чи й досі ми варті їх. Але щовечора, відкладаючи новий стос листів, я розумів, що насправді ми такі ж, як і були.