Читать книгу Енн із Ейвонлі - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 4

Наступного дня Енн поїхала до Кармоді на закупи, взявши зі собою Діану Баррі. Діана, звісно ж, мала стати почесним членом Товариства з удосконалення селища Ейвонлі (ТУСЕ), тож усю дорогу до Кармоді дівчата про те тільки й говорили, що про майбутні вдосконалення.

– Найперше, що ми маємо зробити, коли розпочнемо, – це пофарбувати оцей клуб, – сказала Діана, коли вони проїжджали повз ейвонлійський клуб – доволі занедбану будівлю, що притулилася посеред невеличкого виярка, зусібіч оточена смереками. – Це місце виглядає просто нікчемно, тож ми маємо взятися за нього навіть ще до того, як спробуємо вмовити пана Леві Болтера знести його хижу. Батько каже, що ми ніколи не досягнемо жодного УСПІХУ в цій справі. Леві Болтер надто скупий, щоб витрачати на таке свій час.

– Може, він дозволить хлопцям знести ту хижу, якщо вони пообіцяють, що порубають усі ті дошки йому на дрова, – з надією промовила Енн. – Ми маємо зробити все від нас залежне й спершу задовольнятися тим, що спочатку прогрес буде повільним. Ми не можемо сподіватися на те, що вдасться водночас усе вдосконалити. Спочатку нам, звісно, доведеться виховати громадські настрої.

Діана не була певна, що розуміє, що ж таке ті громадські настрої, але звучало це гарно, тож вона стала відчувати гордість від своєї приналежності до спільноти з таким баченням та цілями.

– Минулого вечора я придумала, що ще ми можемо зробити, Енн. Знаєш той трикутний клаптик землі, де сходяться дороги на Кармоді, Ньюбридж та Вайт Сендс? Він увесь заріс смереками. Та чи не було б краще розчистити його й залишити тільки якісь дві-три берізки?

– Чудова ідея, – радісно погодилася Енн. – А під березами можна поставити якусь лавочку. А коли прийде весна, ми облаштуємо посередині клумбу й будемо вирощувати там герані.

– Так, залишилося тільки придумати спосіб, як зробити так, щоб стара пані Хайрем Слоан тримала свою корову подалі від цього місця, інакше вона просто з’їсть усі наші герані, – розсміялася Діана. – Я починаю розуміти, що ти мала на увазі під громадськими настроями, Енн. Он там старий будинок Болтера! Ти коли-небудь бачила такі нетрі? Ще й так близько до дороги. Старі будинки з вибитими вікнами завжди нагадують мені мерців з порожніми очницями.

– Думаю, що старий, покинутий будинок – це таке сумне видовище, – мрійливо проказала Енн. – Мені завжди здається, що він собі думає про своє минуле й сумує за колишніми веселощами. Марілла каже, що давним-давно в цьому старому будинку мешкала велика сім’я, і то була дуже мила місцина, з гарним садом і кущами троянд, що вилися довкола. Тут було багато малих дітей, і дім був сповнений сміху та пісень. А зараз він порожній, і тут вже не застанеш нікого, окрім вітру. Як же тут має бути самотньо і сумно! Можливо, вони всі повертаються сюди в місячні ночі… привиди маленьких дітей, котрі мешкали тут давним-давно, і троянди, і пісні… і на якусь мить старий будинок уявляє собі, що він знову молодий і сповнений веселощів.

Діана похитала головою.

– Я ніколи не уявляю собі нічого подібного, Енн. Чи ж ти не пам’ятаєш, як на нас сварилися моя мама й Марілла, коли ми уявляли собі всіляких духів у Лісі Привидів? Я досі не можу спокійно проходити повз ті хащі в темряві; а якщо я почну уявляти щось схоже й про старий дім Болтера, я боятимуся ходити ще й повз нього. Крім того, ті діти зараз не мертві. Вони всі повиростали й живуть собі щасливо…. А один із них – м’ясник. А квіти та пісні так чи інакше не можуть стати привидами.

Енн тихенько зітхнула. Вона щиро любила Діану, і вони завжди були хорошими подругами. Але вона вже давно вивчила, що в царстві фантазії мусить блукати сама. Шлях до нього пролягав через зачаровану стежку, якою навіть найдорожча їй людина не могла слідувати за нею.

Поки дівчата були в Кармоді, почалася страшенна злива з громом. Вона, однак, тривала недовго, тож дорога додому провулками, оточеними деревами, на листі яких виблискували краплини дощу, та маленькими видолинками, сповненими п’янкими ароматами намоклого вересу, була просто чудовою. Та тільки вони звернули до будинку Катбертів, як Енн побачила дещо, що зіпсувало всю красу довколишніх пейзажів.

Справа перед ним простягалося широке, мокре від дощу й розкішне сіро-зелене поле пізнього вівса, що належало панові Гаррісону. І там, рівно посередині поля, ледь не потопаючи серед буйного збіжжя й спокійно дивлячись на них понад китицями вівса, стояла джерсійська телиця!

Енн кинула віжки й встала, стиснувши вуста, що не віщувало нічого хорошого чотириногій мисливиці. Не промовивши ні слова, вона спритно перелізла через колеса, а тоді прошмигнула через огорожу, перш ніж Діана встигла зрозуміти, що відбувається.

– Енн, повернися! – вигукнула Діана, як тільки спромоглася вимовити хоч слово. – Ти зіпсуєш свою сукню в мокрому збіжжі… зіпсуєш її. Та вона мене не чує! Їй нізащо не вдасться забрати звідти ту корову самотужки. Доведеться піти їй на допомогу.

Енн мчала через вівсяне поле, наче божевільна. Діана поквапом зіскочила вниз, надійно прив’язала коня до стовпа й, задерши поділ своєї красивої картатої сукні, перелізла через паркан і кинулася наздоганяти свою ошалілу подругу. Їй вдавалося бігти навіть швидше за Енн, котру стримували спідниці, що намокли й прилипали до ніг, тож вже незабаром вона її наздогнала. За собою вони залишили протоптану стежку через поле, що б довело пана Гаррісона до сказу, якби він це тільки побачив.

– Енн, заради Бога, спинися, – тяжко дихаючи, мовила бідолашна Діана. – Я вже ледве дихаю, а ти промокла до кісток.

– Я маю… забрати… ту корову… звідти… перш ніж… пан Гаррісон… побачить її, – засапано промовила Енн. – Мені… байдуже… якщо я… навіть… втоплюся… тільки б… нам… вдалося… це зробити.

Та джерсійська корівка, як виявилося, не бачила підстав для того, щоб її виганяли з такого ароматного й соковитого пасовиська. Як тільки захекані дівчата наближалися до неї, вона розверталась і бігла до протилежного краю поля.

– Хапай її! – закричала Енн. – Ну ж бо, Діано, біжи!

І Діана таки бігла. Намагалася бігти й Енн, а тим часом одуріла джерсійська телиця ганяла по полю так, наче в неї вселився нечистий. Між нами кажучи, Діана була впевнена, що в неї й справді щось вселилося. Пройшло добрих десять хвилин, перш ніж їм вдалося зловити її й відігнати через зруйновану частину огорожі на пасовище Катбертів.

У цей момент, ніде правди діти, настрій в Енн був зовсім не янгольським. Не заспокоїлася вона й тоді, коли побачила бричку одразу за пасовищем, на якій, широко усміхаючись, їхали пан Ширер з Кармоді та його син.

– Я так розумію, Енн, було б краще, якби ти продала мені цю корову, коли я хотів придбати її минулого тижня, – засміявся пан Ширер.

– Я продам вам її зараз, якщо хочете, – відповіла розпашіла й розтріпана власниця. – Можете забирати її цієї ж миті.

– Згода. Даю за неї двадцятку, як і пропонував тоді, а Джим прямо зараз може відвезти її одразу до Кармоді. Тоді вже ввечері вона поїде до міста з іншою худобою. Панові Ріду з Брайтона якраз потрібна така джерсійська корова.

П’ять хвилин потому Джим Ширер разом із джерсійською корівкою вже простували шляхом, а запальна Енн їхала до Зелених Дахів зі своїми двадцятьма доларами.

– Що скаже Марілла? – спитала Діана.

– О, їй байдуже. Доллі належала мені, а я все одно не вторгувала б за неї більше, ніж двадцять доларів на аукціоні. Але лишенько, якщо пан Гаррісон побачить те збіжжя, він точно зрозуміє, що вона знову вдерлася на його поле, і це після того, як я дала слово честі, що цього більше ніколи не станеться! Що ж, принаймні це навчило мене, що ніколи не можна давати слово честі, коли йдеться про корів. Корові, яка може перестрибнути через огорожу в загоні або розвалити її, довіряти не можна.

Марілла гостювала в пані Лінд і, коли повернулася, вже знала все про продаж і перевезення Доллі, оскільки пані Лінд більшу частину цієї оборудки бачила з вікна, а решту здогадалася самотужки.

– Думаю, це й на краще, що її більше немає, хоча ти таки РОБИШ все дуже безрозсудно, Енн. Я лише не можу зрозуміти, як вона вилізла з загону. Для цього вона мусила розвалити частину огорожі.

– Я й не подумала про це, – сказала Енн, – але зараз піду й погляну. Мартін так досі й не повернувся. Може, хтось ще з його тітоньок помер. Думаю, це щось схоже до історії з паном Пітером Слоаном. Одного разу ввечері пані Слоан читала газету й спитала в нього: «Тут написано, що помер ще один «octogenarian»[1]. Хто ж вони такі, Пітере?». Пан Слоан відповів, що він поняття не має, але це, очевидно, якісь дуже хворобливі істоти, бо про них тільки те й пишуть, що вони постійно помирають. Те саме й з тітоньками Мартіна.

– Мартін такий же, як і решта французів, – з відразою сказала Марілла. – На них ні на мить не можна покластися.

Марілла розглядала покупки Енн, які та привезла з Кармоді, аж ось почула пронизливий крик, що долинув із заднього двору. Вже за хвилину до кухні заламуючи руки, прибігла Енн.

– Енн Ширлі, у чому справа на цей раз?

– О, Марілло, що ж мені робити? Це жахливо. І це все моя вина. О, чи ж навчусь я хоч КОЛИСЬ, що треба спинитись і трохи подумати, перш ніж робити такі бездумні вчинки? Пані Лінд завжди казала, що колись я зроблю щось невимовно жахливе – і ось той день настав!

– Енн, ти просто нестерпне дівчисько! ЩО ж таке ти зробила?

– Я продала джерсійську корівку пана Гаррісона… ту, котру він купив у пана Белла… панові Ширеру! Доллі ж у цю хвилину стоїть собі в загоні.

– Енн Ширлі, ти що, мариш?

– Хотілося б. Але це не марення, хоча й дуже схоже на якийсь нічний кошмар. А корова пана Гаррісона зараз уже в Шарлоттауні. О, Марілло, мені здавалося, що я вже перестала втрапляти у всілякі халепи, але зараз – найгірша халепа в моєму житті. Що мені робити?

– Що тобі робити? Тут вже нічого не вдієш, дитино. Ми можемо хіба запропонувати йому нашу джерсійську корову на заміну, якщо він не схоче взяти грошей. Вона нічим не гірша за ту, що була в нього.

– Але я більш ніж упевнена, що він жахливо розсердиться і не погодиться на таке, – простогнала Енн.

– Звісно ж, він розсердиться. Здається, він дуже дратівлива людина. Якщо хочеш, я піду й сама йому все поясню.

– Ні, не треба, я не поведуся так підло, з – вигукнула Енн. – У всьому винна я, тож я не дозволю тобі прийняти покарання замість мене. Я піду сама, і то просто зараз. Що швидше все закінчиться, то краще, адже це буде просто нестерпно принизливо!

Бідолашна Енн узяла з собою капелюха й ті двадцять доларів і саме виходила, коли мимоволі виглянула крізь відчинені двері комори. На столі лежав горіховий пиріг, який вона спекла вранці… він мав особливо апетитний вигляд, прикрашений рожевою глазур’ю й посипаний волоськими горіхами. Енн замислила приготувати його для п’ятничного вечора, коли ейвонлійська молодь мала зібратися в Зелених Дахах для організації Товариства з удосконалення селища. Але чи так це було важливо, як порівняти зі справедливо ображеним паном Гаррісоном? Енн подумала, що пиріг може зм’якшити серце будь-якого чоловіка, а особливо того, хто змушений був власноруч готувати собі їсти, тож вона швиденько спакувала його в коробку. Вона віднесе цей пиріг панові Гаррісону як пропозицію примирення.

«Це, звісно, якщо він узагалі дасть мені можливість сказати хоч щось, – з жалем подумала вона, поки перелазила через огорожу на пасовищі й зрізала дорогу через поле, що виблискувало золотом у сяйві мрійливого серпневого вечора. – Тепер я знаю, як почуваються ті, кого ведуть на страту».