Читать книгу Енн із Ейвонлі - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 9

Одного погожого жовтневого вечора Енн відхилилася на спинку свого стільця й зітхнула. Вона сиділа за столом, ущерть заваленим підручниками й зошитами для вправ, але списані аркуші паперу, що лежали ближче, якраз перед нею, жодним чином не були пов’язані з навчанням чи роботою в школі.

– У чому справа? – запитав Гілберт, який щойно зайшов до кухні, саме вчасно, щоб почути зітхання.

Енн почервоніла й прибрала ті списані нею аркуші з поля зору, заховавши їх під якісь шкільні твори.

– Нічого смертельного. Я лише намагалася записати деякі свої міркування, як мені радив професор Гамільтон, але ніяк не могла досягти того, щоб вони мене вдовольнили. Вони здаються такими безглуздими й дурними, як тільки я переношу їх на папір. Фантазії – вони неначе тіні… їх не можна ув’язнити в клітці, адже вони такі норовливі й мінливі. Але, може, одного дня я відкрию секрет, якщо буду й далі намагатися. У мене, знаєш, немає аж так багато вільного часу. Коли я закінчую перевіряти всі вправи й твори, то не завжди маю бажання ще й сама щось писати.

– Тобі чудово вдається вчителювання, Енн. Усі діти тебе обожнюють, – сказав Гілберт, сідаючи на кам’яні східці.

– О ні, зовсім ні. Ентоні Пай мене зовсім не любить і НЕ ПОЛЮБИТЬ. А ще гірше те, що він мене не поважає… зовсім не поважає. Він просто ставиться до мене з презирством і, мушу тобі зізнатися, це змушує мене почуватися нещасною. Справа не в тому, що він аж такий поганий… він лише трохи пустотливий, та поводиться не гірше, ніж інші. Він рідко мене не слухає… та коли виконує те, що я кажу, то робить це з такою зневажливою поступливістю, ніби вважає, що це й суперечки не варте, інакше він би посперечався, і це погано впливає на решту. Я всіляко намагалася завоювати його прихильність, але починаю побоюватися, що мені це ніколи не вдасться. А мені б цього так хотілося, адже він досить милий хлопчина, навіть якщо він один із Паїв, та я б могла його полюбити, якби він мені дозволив.

– Можливо, це просто наслідок того, що він чує вдома.

– Не зовсім. Ентоні – незалежний хлопчина, і він на все має свою думку. Раніше він завжди навчався в чоловіків, і тепер каже, що в дівчатах-вчительках немає нічого хорошого. Але що ж, ми ще побачимо, що з ним зроблять терпіння і доброта. Мені подобається долати труднощі, тож вчителювання для мене направду дуже цікава робота. А все, чого мені бракує в інших, компенсує Пол Ірвінг. Ця дитина – просто золото, Гілберте, а до того ж він справжній геній. Я переконана, що одного дня про нього почує весь світ, – переконливо підсумувала Енн.

– Мені теж подобається вчителювання. По-перше, це хороша практика. Адже, Енн, за ці кілька тижнів, що я навчаю молодь Вайт Сендс, я дізнався більше, аніж за всі ті роки, що сам ходив до школи. Здається, у нас всіх досить добре виходить. Я чув, що в Ньюбриджі всі полюбили Джейн, і, думаю, у Вайт Сендс усі відносно задоволені твоїм покірним слугою… всі, окрім пана Ендрю Спенсера. Минулого вечора по дорозі додому я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що вважає своїм обов’язком повідомити мене, що пан Спенсер не схвалює мої методи навчання.

– А ти коли-небудь помічав, – задумливо запитала Енн, – що коли люди кажуть, що мають за свій обов’язок сказати тобі що-небудь, то варто готуватися до чогось неприємного? Чому вони ніколи не думають, що це їхній обов’язок переповісти тобі щось приємне, що вони чули про тебе? Пані ДонНЕЛЛ вчора знову завітала до школи й сказала, що вважає СВОЇМ обов’язком повідомити мене, що пані Ендрюс не схвалює те, що я читаю дітям казки, а пан Роджерсон вважає, що його Пріллі надто повільно робить успіхи в арифметиці. Якби Пріллі менше поглядала на хлопців з-над своєї грифельної дошки, навчання їй, може, давалося б краще. Я більш ніж певна, що Джек Джилліс розв’язує приклади замість неї, хоча мені ще не вдавалося упіймати його на гарячому.

– А вдалося тобі примирити такого здібного сина пані ДонНЕЛЛ з його праведним іменем?

– Так, – засміялась Енн, – але то було дуже складне завдання. Спочатку, коли я кликала його Сен-Клером, він ніяк не реагував, аж поки я двічі, а то й тричі не повторювала; тоді інші хлопці починали штовхати його ліктями, і він підводив очі, дивлячись на мене так ображено, ніби я назвала його Джоном або Чарлі й він ніяк не міг знати, що я звертаюся до нього. Тож одного вечора я затримала його в школі після уроків і приязно поговорила з ним. Я сказала, що його мама захотіла, щоб я називала його Сен-Клером, а я не можу піти проти її бажань. Він усе зрозумів, коли я йому пояснила – він справді дуже розумний хлопчина – і сказав, що дозволяє мені кликати його Сен-Клером, але якщо хтось із хлопців лиш спробує так його назвати, він із них «дух виб’є». Звісно, я змушена була насварити його за такі жахливі слова. Відтоді я називаю його Сен-Клером, а хлопці – Джейком, і все йде гладко. Він розповів мені, що збирається стати столяром, але пані ДонНЕЛЛ каже, що я маю зробити з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала думки Гілберта в нове річище, і вони почали говорити про свої плани та мрії – поважно, урочисто, впевнено, так, як любить говорити молодь, якій майбутнє ще здається незвіданою стежкою, сповненою дивовижних можливостей.

Гілберт нарешті вирішив, що хоче стати лікарем.

– Це чудова професія, – з ентузіазмом сказав він. – Людина все життя має з чимось боротися – хіба хтось навіть не називав людину істотою, що здатна боротися? – і я хочу боротися з недугами, болем і неуцтвом, які в житті тісно переплітаються. Я хочу робити свою порядну й корисну справу в цьому світі, Енн, і додати свій внесок до скарбниці людських знань, котру споконвіку поповнювали всі хороші люди. Люди, які жили до мене, зробили для мене так багато, що я хочу показати свою їм вдячність, так само зробивши щось для своїх наступників. Мені здається, це єдиний спосіб повернути свій борг перед людством.

– А я б хотіла привнести в життя трохи краси, – замріяно сказала Енн. – Мені не хочеться саме допомагати людям більше ЗНАТИ – хоч я й знаю, що ЦЕ було б найблагороднішим прагненням – а натомість хочеться, щоб завдяки мені вони могли проводити час з більшою приємністю, переживати маленькі радощі або веселі думки, яких би не існувало, якби я не народилась на цей світ.

– Думаю, ти й так втілюєш це своє прагнення кожного дня, – захоплено відказав Гілберт.

І він мав рацію. Енн з народження була дитиною, котра несе іншим світло. Після того, як вона входила в чиєсь життя з усмішкою чи добрим словом, як промінчик сонця, власник цього життя хоча б на мить починав уважати його чудовим і сповненим надій.

Після того, як вона пройшла через життя з усмішкою чи словом, перекинутим на неї, як блиск сонячного світла, власник цього життя побачив це принаймні як надію, милу й добру доповідь.

Врешті Гілберт із сумом підвівся.

– Що ж, я мушу бігти до Макферсонів. Муді-Спурджен сьогодні приїхав додому на вихідні з Королівської вчительської семінарії і мав привезти книжку, яку мені позичив професор Бойд.

– А я маю приготувати чай для Марілли. Вона ввечері поїхала провідати пані Кіт і скоро вже має повернутися.

Чай вже був готовий, коли прийшла Марілла, у каміні весело потріскував вогонь, на столі красувалася ваза з букетом із засушеної папороті й кленового листя, а в повітрі витав приємний аромат тостів з шинкою. Але незважаючи на це, Марілла одразу ж, глибоко зітхнувши, впала у своє крісло.

– Тебе непокоять очі? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

– Ні. Я просто втомлена… і стурбована. Йдеться про Мері й тих дітей… Мері гіршає… і вона довго не протримається. А що ж до тих двійнят, то я й не знаю, що з ними буде.

– А від їхнього дядька звісток не було?

– Так, він надіслав Мері листа. Він працює на лісозаготівельному пункті й живе там у якійсь «халупі», що б це не означало. У будь-якому разі він каже, що не зможе взяти дітей до себе, мабуть, аж до весни. Тоді він збирається одружитись і матиме дім, в який можна буде їх забрати. Та він каже, що вона має попросити когось із сусідів взяти їх до себе на зиму. Мері ж бідкається, що й насмілитися не може звертатися до когось із них, адже вона ніколи добре не ладнала з іст-ґрафтонцями, і це факт. Суть у тому, Енн, що, я впевнена, Мері хоче, щоб я взяла до себе тих дітей… вона цього не казала, але я зрозуміла все з її ПОГЛЯДУ.

– О! – плеснула в долоні Енн, сповнена радісного збудження. – Ти ж, певна річ, зробиш це, Марілло, чи не так?

– Я ще не вирішила, що робити. – доволі кисло відказала Марілла. – Я не кваплюся з прийняттям рішень так, як ти, Енн. Те, що ми родички в третіх, – не означає, що я маю погодитися. Дбати про двох шестирічних дітей – двійнят, до того ж – це страшенно велика відповідальність.

У Марілли було уявлення, що від двійнят клопотів удвічі більше, ніж від однієї дитини.

– Із двійнятами дуже цікаво… принаймні з одною парою, – сказала Енн. Лише коли їх стає дві або три пари, це стає одноманітною справою. А ще, думаю, для тебе дуже добре буде мати когось, хто б тебе розважив, поки я буду в школі.

– Не думаю, що з ними в мене буде багато розваг… більше турбот і клопотів, я б сказала. Це б не було так ризиковано, якби їм було хоча б стільки років, скільки було тобі, коли я взяла тебе до себе. Дора ще нічого – вона здається милою й спокійною. А от Деві – ще той розбишака.

Енн обожнювала дітей і щиро шкодувала двійнят Кіт. Спогади про власне нещасливе дитинство досі були дуже яскравими в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її непохитна відданість тому, що вона вважає своїм обов’язком, тож Енн уміло вибудувала свої аргументи довкола цієї лінії.

– Якщо Деві такий неслухняний, йому тим більше потрібне добре виховання, хіба ні, Марілло? Якщо ми не візьмемо їх до себе, то не знатимемо, ані хто їх оточуватиме, ані яким чином їх виховуватимуть. Припустімо, що їх візьмуть до себе сусіди пані Кіт, Спротти. Та пані Лінд каже, що той Спротт – найбільш нечестивий чоловік у світі, а діти в нього такі, що жодному їхньому слову вірити не можна. Хіба ж не буде це жахливо, якщо двійнята також навчаться чогось схожого? Або ж уявімо, що їх візьмуть Віггінси. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що стоїть не на своєму місці й що можна продати, а свою родину тримає без ріски в роті. Ти ж не хотіла б, щоб твої родичі, навіть троюрідні, голодували, правда ж? Мені здається, Марілло, що це твій обов’язок взяти їх до себе.

– Думаю, такі є, – сумно згодилася Марілла. – Гаразд, я перекажу Мері, що візьму їх до себе. Тобі нема чого виглядати такою щасливою, Енн. Це означатиме багацько додаткової роботи й для тебе. Я не можу й стібка зробити через свої очі, тож тобі доведеться шити й латати їхню одіж. А ти не любиш шиття.

– Так, я його ненавиджу, – спокійно відповіла Енн, – але якщо ти з почуття обов’язку хочеш взяти до себе цих дітей, то я з почуття обов’язку готова для них шити. Люди стають кращими, коли роблять те, що їм не подобається… але, звісно, в помірних кількостях.