Читать книгу Енн із Ейвонлі - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 7

Коли Енн того ранку прийшла до школи – вперше в житті вона пройшла Березовою Стежкою, зовсім не помічаючи усієї краси довкола, – там було тихо й спокійно. Попередниця Енн навчила дітей, що ті до її приходу мають уже сидіти на своїх місцях, тож, коли Енн зайшла до класу, її зустріли виструнчені ряди бадьорих личок з тямущими й допитливими очима. Вона почепила свій капелюшок на вішак і стала перед учнями, сподіваючись, що не здається їм такою наляканою й дурною, як почувається, і що вони не помічають, як вона тремтить.

Минулого вечора вона просиділа майже до дванадцятої вечора, складаючи промову, яку збиралася виголосити перед учнями з нагоди початку навчального року. Вона ретельно її переглядала та вдосконалювала, а тоді вивчила напам’ять. Це була гарна промова з деякими дуже цікавими ідеями, особливо про взаємодопомогу та щире прагнення до знань. Єдина біда полягала в тому, що зараз вона не могла й слова пригадати.

Їй здавалося, що минув десь рік – а насправді близько десяти секунд – перш ніж вона тихенько проказала: «Візьміть, будь ласка, свої молитовники» і, затримавши дихання, безсило впала в крісло під шелест сторінок і грюкіт парт. Поки діти читали молитву, Енн угамувала своє хвилювання й оглянула купку маленьких паломників, яким належало пройти шлях до Царства Дорослих.

Вона, звісно, добре знала більшість із них. Її однокласники завершили навчання минулого року, але всі решта, за винятком першокласників та десятьох новачків, що прибули до Ейвонлі, ходили до школи разом із нею. Енн таємно почала відчувати більший інтерес до тих десятьох новоприбулих дітей, аніж до решти, у чиїх здібностях вона вже досить добре орієнтувалася. Безумовно, вони можуть виявитися такими ж посередніми, як і решта, але з іншого боку, серед них таки МОЖЕ бути якийсь геній. Ця думка викликала в Енн захват.

У куті за партою сам-один сидів Ентоні Пай. У нього було похмуре й непривітне лице, і він вороже поглядав на Енн своїми чорними очима. Енн одразу ж постановила собі завоювати прихильність цього хлопця і роззброїти цим родину Паїв.

В іншому куті класу був ще один дивний хлопчина, він сидів поруч з Арті Слоаном. Веселий на вигляд малий хлопчисько з кирпатим носом, веснянкуватим обличчям і великими, світлими, блакитними очима, облямованими майже білими віями. Мабуть, це син Доннеллів. А в іншому ряду, поруч із Мері Белл, сиділа схожа на нього дівчина, можливо, його сестра. Енн подумала, яка ж це матір відправила б дитину до школи в такому одязі, в який була вбрана ця дівчинка. На ній було вицвіле шовкове рожеве плаття з купою мережива, брудні білі пантофельки й шовкові панчохи. Її рудувате волосся було закручене в безліч якихось дивних і неприродних завитків, поверх яких красувався більший за її голову яскраво-рожевий бант. Хоча, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона натомість дуже задоволена своїм виглядом.

Дрібною блідою дівчинкою з гладкими й шовковистими пасмами каштанового волосся, що спадало їй на плечі, мала бути, як припустила собі Енн, Анетта Белл, чиї батьки раніше жили в окрузі, яким опікувалася ньюбридзька школа, але тепер, після переїзду на п’ятдесят ярдів на північ, належали до Ейвонлі. Троє блідих як смерть дівчат, котрі усі разом збилися на одному сидінні, вже напевне були Коттонами. Так само не виникало сумнівів, що та маленька красуня з довгими каштановими кучерями й карими очима, яка кидала кокетливі погляди на Джека Гіллса, визираючи з-понад свого молитовника, – це Пріллі Роджерсон. Її тато нещодавно одружився вдруге й привіз Пріллі додому, забравши її від бабусі, котра мешкає в Ґрафтоні. А от ким була та висока незграбна дівчина в задньому ряду, яка, здавалося, мала надто багато рук і ніг, Енн ніяк не могла зрозуміти, і вже пізніше довідалася, що її звуть Барбара Шоу й що вона приїхала до Ейвонлі жити зі своєю тіткою. Вона також дізналася, що випадки, коли Барбарі вдавалося пройти поміж парт, не перечепившись за власні або чиїсь ноги, були настільки рідкісні, що ейвонлійські школярі записували такі відомості на стіні біля ґанку, щоб увіковічити їх.

Та коли Енн зустрілась очима з хлопцем за першою партою саме навпроти неї, її раптом охопив дивний трепет – так, наче вона щойно знайшла свого генія. Вона розуміла, що це мав бути не хто інший, як Пол Ірвінг, і що пані Лінд врешті мала рацію, коли передбачала, що він буде несхожим на ейвонлійських дітей. Ба більше, Енн усвідомлювала, що він відрізнявся від усіх дітей, де б вони не мешкали, і що в ньому крилася душа, тонко споріднена з її власною, котра зараз дивилася на неї крізь надзвичайно темні голубі очі, що так пильно за нею спостерігали.

Вона знала, що Полові має бути десять років, але він виглядав не більше, ніж на вісім. У нього було наймиліше личко з тих, які вона коли-небудь зустрічала в дітей – з надзвичайно делікатними й вишуканими рисами, обрамлене ореолом каштанових кучерів. У нього були повні темно-червоні губи, які лише ледь-ледь торкались одна одної й вигиналися чітко окресленими кутиками до ямочок на щоках. Вигляд у нього був серйозний, похмурий та замислений – такий, наче духом він був набагато старший за тіло. Та коли Енн м’яко всміхнулася до нього, цей вираз умить зник, поступившись місцем раптовій усмішці у відповідь, яка, здавалося, осяяла все його єство – так, ніби якесь полум’я розгорілося всередині нього, освітлюючи його зсередини з голови до п’ят. Але найкраще було те, що ця усмішка була мимовільною й зародилася не від якогось зусилля чи причини, що надійшли ззовні, а виникла просто як віддзеркалення внутрішнього «я» – такого на рідкість приємного та люб’язного. Швидко обмінявшись усмішками, Енн та Пол заприятелювали навіки, ще перш ніж встигли перемовитися бодай словом.

День минув, неначе уві сні. Згодом Енн ніяк не могла чітко його відтворити. Здавалося майже, що то не вона тоді навчала дітей, а хтось інший. Вона чула, як відбувалися уроки, лічила разом з учнями й роздавала домашні завдання якось механічно. Діти поводилися досить добре; сталося тільки два інциденти. Морлі Ендрюса спіймали на тому, як він ганяв двійко цвіркунів у проході між партами. Енн змусила його годину стояти на підвищенні біля дошки й – що стало для Морлі набагато більшим горем – конфіскувала його цвіркунів. Вона посадила їх у коробку й на шляху зі школи випустила їх на волю в Долині Фіалок, проте Морлі був переконаний – як тоді, так і згодом – що вона тримала їх у себе вдома для власних розваг.

Іншим порушником дисципліни став Ентоні Пай, який вилив залишки води зі своєї пляшки для миття грифельної дошки за комір Аврелії Клей. Енн затримала Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, якої поведінки очікують від джентльмена, нагадуючи, що джентльмени ніколи не ллють воду дівчатам за комір. Вона також сказала, що хотіла б, щоб усі її підопічні стали джентльменами. Ця її маленька лекція була дуже милою і зворушливою, але, на жаль, на Ентоні це зовсім не подіяло. Він слухав її мовчки, з незмінно похмурим виразом обличчя, а тоді зневажливо присвиснув, виходячи з класу. Енн зітхнула, а тоді втішила себе, адже пам’ятала, що завоювати любов Пая, як і будівництво Рима, було справою не одного дня. Хоча насправді сумнівно було, що в когось із Паїв є хоч якісь залишки любові, які можна завойовувати, та Енн сподівалася на краще для Ентоні, з котрого, здавалося, ще може вийти досить милий хлопець, якщо комусь вдасться розвіяти його незмінну маску похмурості.

Коли уроки закінчились і діти розійшлися, Енн стомлено опустилась у крісло. У неї боліла голова, і вона почувалася дуже пригніченою та зневіреною. Хоча реальних причин для того, щоб зневірюватися, і не було, оскільки нічого жахливого не трапилося, та Енн дуже втомилась і їй здавалося, що вона ніколи не зможе полюбити вчителювання. А як жахливо буде, якщо доводитиметься робити те, що тобі не подобається, кожного дня впродовж… ну, скажімо, десь сорока років. Енн вагалася, чи розплакатися їй тут і тепер, чи дочекатися приходу додому й зробити це в затишку своєї білосніжної кімнати. Не встигла вона прийняти рішення, аж раптом десь від ґанку долинув стукіт підборів впереміш із шурхотом шовкових спідниць, і ось навпроти Енн уже стояла якась леді, зовнішній вигляд якої змусив її згадати нещодавні нарікання пана Гаррісона стосовно однієї надто екстравагантно вдягненої жінки, котру він бачив у магазині в Шарлоттауні: «Вона мала вигляд чогось середнього між модною картинкою з глянцевого журналу та нічним кошмаром».

Новоприбула була вбрана в пишну літню блідо-голубу шовкову сукню з буфами, оборками й рюшами всюди, де тільки можна ці буфи, оборки та рюші причепити. На голові в неї красувався велетенський білий шифоновий капелюх, обшитий трьома довгими, але тонкими страусовими перами. Рожева шифонова вуаль, густо всіяна великими чорними кружечками, воланом спадала з крис капелюха їй на плечі й розвівалася позаду, наче вимпел. На ній було стільки ювелірних прикрас, скільки лиш можна вмістити на одній невеличкій жіночці, а навколо витав надзвичайно сильний запах парфумів.

– Я пані ДонНЕЛЛ, – оголосила ця проява, – і я прийшла сюди, щоб повідомити вам про що мені розповіла Клариса-Ельміра, коли повернулася додому сьогодні по обіді. Це мене СТРАШЕННО обурило.

– Вибачте, – затинаючись, промовила Енн, безрезультатно намагаючись згадати, що ж таке могло трапитися вранці з дітьми Доннеллів.

– Клариса-Ельміра розповіла мені, що ви вимовляли наше прізвище як «ДОНнелл». Що ж, панно Ширлі, правильно вимовляти «ДонНЕЛЛ» – з наголосом на останньому складі. Сподіваюся, ви запам’ятаєте це на майбутнє.

– Я спробую, – видихнула Енн, ледь стримуючи непереборне бажання розсміятися. – З досвіду знаю, як це неприємно, коли, наприклад, ваше ім’я неправильно пишуть, тож припускаю, що, коли його й вимовлять не так, як треба, це ще гірше.

– Саме так. А ще Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте мого сина Джейкобом.

– Але ж він сказав мені, що його так звуть, – запротестувала Енн.

– Може, цього й слід було очікувати, – сказала пані Доннелл тоном, який означав, що нічого й шукати в дітях якоїсь вдячності в часи такої розбещеності та вседозволеності. – У цього хлопчиська такі плебейські смаки, панно Ширлі. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером – це ім’я звучить так аристократично, правда ж? Але його батько наполіг на тому, що його треба назвати Джейкобом, на честь дядечка. Я скорилася, бо дядечко Джейкоб був старим багатим холостяком. І що ви думаєте, панно Ширлі? Коли нашому невинному хлопчику було п’ять, дядечко Джейкоб взяв та й одружився, і тепер у нього є троє власних синів. Чи ви коли-небудь чули про таку невдячність? У ту ж мить, коли нам прийшло запрошення на весілля – а йому таки вистачило зухвалості надіслати нам те запрошення, панно Ширлі, – я сказала: «Більше тут не буде ніяких Джейкобів, з мене досить». З того дня я почала називати сина Сен-Клером, тож і вам, я наполягаю, слід кликати його Сен-Клером. Його батько вперто продовжує називати його Джейкобом, та й сам хлопець з якихось незбагненних причин надає перевагу цьому вульгарному імені. Та він Сен-Клер, і Сен-Клером залишиться. Ви ж будете такі люб’язні запам’ятати це, панно Ширлі, правда ж? СПАСИБІ вам! Як я й казала Кларисі-Ельмірі, я була впевнена, що це просто непорозуміння і що мої слова все вам прояснять. Доннелл – наголос на останній склад… і Сен-Клер – в жодному разі не Джейкоб. Ви пам’ятатимете? СПАСИБІ вам!

Коли пані ДонНЕЛЛ полетіла геть, Енн зачинила школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, на Березовій Стежці, вона зустріла Пола Ірвінга. Він простягнув їй букетик маленьких диких орхідей, котрі ейвонлійські діти звуть «рисовими лілеями».

– Візьміть, будь ласка, вчителько. Я знайшов їх на полі пана Райта, – сором’язливо сказав він, – і повернувся, щоб подарувати їх вам, тому що подумав, що ви – з тих леді, котрим вони б сподобалися, і ще тому…, – він звів до неї свої красиві великі очі, – тому що ви мені подобаєтеся, вчителько.

– О, любий, – сказала Енн, приймаючи запашні квіти. Так, неначе слова Пола були якимось магічним заклинанням, вона вмить відчула, як її дух звільнився від зневіри й утоми, а надія сповнила серце, витаючи в ньому, як танцюючий фонтан. Вона легко й безтурботно пройшла Березову Стежку, насолоджуючись, наче якимось благословенням, солодкавими пахощами своїх орхідей.

– Ну, як усе пройшло? – поцікавилася Марілла.

– Запитай мене через місяць, і тоді, можливо, я й зможу відповісти. А зараз ні… Я й сама не знаю, ніяк не можу зрозуміти. Почуваюся так, ніби всі мої думки хтось перемішав так, що вони стали густими й каламутними. Єдине досягнення на сьогодні, в якому я упевнена, – це те, що я навчила КліффіРайта розрізняти літеру «А». Раніше він не знав, як вона виглядає. Хіба ж це не хороший початок, коли допомагаєш якійсь душі ступити на стежку, котра може привести її до Шекспіра чи «Втраченого раю»?

Пізніше прийшла пані Лінд, щоб ще більше заохотити Енн. Ця добра леді зупиняла школярів біля воріт свого дому й розпитувала, чи їм сподобалася нова вчителька.

– І всі вони сказали, що ти була чудова, Енн, – усі, окрім хіба що Ентоні Пая. Мушу визнати, йому ти не сподобалася. Він сказав, що в тобі «немає нічого доброго, як і в решті дівчат-вчительок». Він просто зліплений з того ж тіста, що й усі Паї. Але не зважай на це.

– Я й не зважатиму, – спокійно відповіла Енн, – а ще я збираюся зробити так, щоб Ентоні Пай мене полюбив. Терпіння і доброта точно допоможуть мені завоювати його прихильність.

– Ну, з Паями ніколи не можна бути певною, – обережно мовила пані Рейчел. – Вони – як сни, які часто означають протилежне. А щодо тієї пані ДонНЕЛЛ, можу запевнити, я її так звати не бути. Прізвище їхнє – ДОНнелли, і так було завжди. Та жінка просто божевільна, ось що я скажу. У неї є мопс, котрого вона зве Квінні, і він їсть за одним столом з усією сім’єю, поїдає наїдки з порцелянових тарілок! На її місці я боялася б осуду. Томас каже, що чоловік її – тямущий і працьовитий, хоча й не виявив достатньо кмітливості, коли обирав собі дружину, ось що.