Читать книгу Енн із Ейвонлі - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 6

Якось увечері, у світлі призахідного сонця, там, де стежина через ліс, знана як Березова Стежка, зливалася з головною дорогою, стояли собі, обіпершись на огорожу в тіні смерек, що легенько похитувалися на вітрі, Джейн Ендрюс, Гілберт Блайт та Енн Ширлі. По обіді Джейн гостювала в Енн, котра тепер проводжала її додому, а біля огорожі вони зустріли Гілберта, і тепер усі троє говорили про такий доленосний завтрашній день. Той день був першим вересня, коли починалося навчання в школах. Джейн мала поїхати до Ньюбриджа, а Гілберт – до Вайт Сендс.

– У вас обох є перевага, – зітхнула Енн. – Ви навчатимете дітей, які вас не знають, а от я буду вчити тих, із ким ще недавно ходила до тієї ж школи. Пані Лінд побоюється, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б якогось незнайомця, хіба що я від самого початку буду дуже суворою. Але я не думаю, що вчителька має бути суворою. Ох, мені здається, що це така велика відповідальність!

– Я гадаю, у нас все вийде, – заспокійливо сказала Джейн. Джейн не турбувало прагнення мати хороший вплив на вихованців. Вона мала на меті лише чесно заробляти собі на життя, здобути довіру опікунів і домогтися, щоб її ім’я красувалося на дошці пошани шкільного інспектора. Більше жодних амбіцій у Джейн не було. – Головне – це підтримувати порядок, а для цього вчитель повинен бути трохи суворим. Якщо мої учні не слухатимуть мене, я буду їх карати.

– Як?

– Добряче їх шмагатиму, ясна річ.

– О ні, Джейн, ти не робитимеш цього! – вигукнула шокована Енн. – Джейн, ти НЕ ЗМОЖЕШ!

– Насправді я зможу й робитиму це, якщо вони цього заслуговуватимуть, – рішуче відказала Джейн.

– Я б НІКОЛИ не змогла відшмагати дитину, – так само рішуче мовила Енн. Я ЗОВСІМ не підтримую таке. Панна Стейсі ніколи нікого з нас не шмагала, і в неї в класі був ідеальний порядок. А пан Філіпс постійно шмагав, і його ніколи ніхто не слухав. Ні, якщо я не зможу обійтися без різки, то мені не варто й пробувати вчителювати в школі. Є кращі способи підтримання порядку. Я спробую завоювати прихильність своїх учнів, і тоді вони ХОТІТИМУТЬ робити те, що я їм кажу.

– А якщо не вийде? – запитала практична Джейн.

– Я все одно їх не шмагатиму. Я впевнена, що з цього не вийде нічого доброго. Ох, не шмагай своїх учнів, люба Джейн, що б вони не робили!

– А що ти думаєш про це все, Гілберте? – вимогливо поцікавилась Джейн. – Тобі не здається, що деяких дітей просто необхідно час від часу шмагати?

– А тобі не здається, що це жорстоко, по-варварськи – шмагати дитину… БУДЬ-ЯКУ дитину? – вигукнула Енн, а її обличчя аж почервоніло від завзятості.

– Ну, – повільно проказав Гілберт, розриваючись між своїми справжніми переконаннями й бажанням відповідати ідеалам Енн, – обидві думки заслуговують на існування. Я не думаю, що дітей треба шмагати ЧАСТО. Я гадаю, що зазвичай, як каже Енн, є кращі способи підтримання порядку й тілесне покарання має бути крайнім заходом. Та з іншого боку, як каже Джейн, я вірю, що трапляються й такі діти, на яких не можна вплинути ніяким іншим чином і для яких шмагання вийде тільки на краще. Тож моїм правилом буде тілесне покарання як крайній захід.

Як це зазвичай цілком справедливо стається, Гілберт, котрий намагався задовольнити обидві сторони, у результаті не догодив нікому. Джейн похитала головою:

– Я шмагатиму своїх учнів, коли вони будуть неслухняні. Це буде найшвидший і найлегший спосіб переконати їх слухатися.

Енн невдоволено зиркнула на Гілберта.

– Я ніколи не шмагатиму дітей, – рішуче повторила вона. – Я впевнена, що це неправильно й непотрібно.

– А уяви, що якийсь хлопчисько буде грубіянити тобі, коли ти скажеш йому щось зробити? – сказала Джейн.

– Я затримаю його після уроків і люб’язно, але водночас твердо, поговорю з ним, – відповіла Енн. – Кожна людина має в собі зернятко добра, потрібно тільки його відшукати. Саме обов’язком вчителя є знайти й виростити його. Пам’ятаєш, саме це казав нам наш професор із методики навчання в Королівській вчительській семінарії. Чи ти думаєш, що зможеш знайти це зернятко добра в дитині, шмагаючи її? Як казав професор Ренні, набагато важливіше позитивно впливати на дитину, аніж просто навчити її читання, письма та арифметики.

– Але врахуй, що саме ці навички перевіряє в них інспектор, і він не дасть тобі схвальний відгук, якщо учні не відповідатимуть його стандарту, – запротестувала Джейн.

– Краще завоювати любов учнів, щоб вони, коли виростуть, згадували мене як ту, котра багато в чому їм допомогла, аніж просто побачити своє ім’я на дошці пошани, – впевнено заперечила їй Енн.

– То ти взагалі не каратимеш учнів, коли вони будуть погано себе поводити? – запитав Гілберт.

– О, ні, гадаю, мені таки доведеться це робити, хоч я й знаю уже, як я ненавидітиму цю справу. Але ж можна, наприклад, тримати їх у класі на перерві, ставити в куток або давати переписувати тексти.

– Припускаю, ти не каратимеш дівчат, змушуючи їх сидіти за однією партою з хлопцями? – лукаво мовила Джейн.

Гілберт з Енн перезирнулись і якось по-дурному посміхнулися. Колись Енну для покарання змусили сидіти з Гілбертом, і наслідки цього були гіркі.

– Що ж, час покаже, який спосіб виявиться найкращим, – по-філософськи мовила Джейн, коли вони прощалися. Енн пішла назад до Зелених Дахів Березовою Стежкою – тінистим, шелестливим, сповненим пахощів папороті – через Долину Фіалок і повз Плакучу Вербу, де світло й темрява з’єднались у поцілунку під ялинами, і вниз Стежкою Закоханих – місцями, яким вони з Діаною ще давним-давно дали такі ймення. Вона йшла поволі, насолоджуючись солодкавими пахощами лісів та полів і зоряними літніми сутінками й серйозно роздумуючи над новими обов’язками, які їй доведеться взяти на себе завтра. Коли вона підійшла до подвір’я Зелених Дахів, до неї крізь відчинене вікно на кухні долинув гучний та рішучий голос пані Лінд.

«А ось і пані Лінд, прийшла давати мені поради щодо завтрашнього дня, – подумала Енн, скорчивши гримасу, – але не думаю, що я зайду досередини. Її поради для мене – наче перець: вони чудові в незначних кількостях, але в тих дозах, в яких вона їх дає, – досить-таки нестерпні. Я краще забіжу побалакати з паном Гаррісоном.

Це вже не вперше, відтоді як сталася та пам’ятна пригода з джерсійською коровою, Енн прибігала потеревенити з паном Гаррісоном. Вона вже кілька разів приходила до нього вечорами, і вони з паном Гаррісоном вже стали дуже добрими друзями, хоча іноді Енн і надокучала та відвертість, якою він так пишався. Джинджер досі ставився до неї підозріливо і ніколи не забував саркастично привітатися з нею, звучи її «рудою вітрогонкою». Пан Гаррісон даремно намагався викорінити цю звичку й кожного разу, коли з’являлася Енн, захоплено зривався з місця й вигукував: «Хай йому грець! Знову ця мила маленька дівчинка» або щось не менш улесливе. Але Джинджер бачив ці хитрощі й ставився до них презирливо. Енн ніколи б не дізналася, скільки компліментів говорив на її адресу пан Гаррісон у неї за спиною. Він, звичайно, ніколи б не сказав цього їй у вічі.

– Ну, я гадаю, ти щойно з лісу? Багато різок на завтра приготувала? – таким було його привітання, коли Енн піднялася сходами на веранду.

– Насправді ні, – обурено відказала Енн. Вона була чудовою мішенню для кпинів, адже завжди сприймала все аж надто серйозно. – У моїй школі ніколи не буде різок, пане Гаррісон. Звісно, в мене буде указка, але я буду використовувати її ВИКЛЮЧНО для того, щоб на щось вказувати.

– Отож ти хочеш замість того лупцювати їх паском? Ну, я не знаю, але, мабуть, ти маєш рацію. Удар різкою сильніший, але від паска біль триває довше, це факт.

– Я не буду використовувати нічого подібного. Я не збираюся шмагати своїх учнів.

– Хай йому грець! – зі щирим здивуванням вигукнув пан Гаррісон. – Як же тоді ти плануєш наводити лад у класі?

– Я робитиму це своєю любов’ю, пане Гаррісон.

– Це не подіє, – мовив пан Гаррісон, – зовсім не подіє, Енн. Недарма кажуть: якщо пошкодуєш різки, то зіпсуєш дитину. Коли я ходив до школи, вчитель шмагав мене регулярно, кожного дня, бо казав, що коли я й не втрапляв у якусь халепу, то лише через те, що не встигав придумати, що б такого утнути.

– Відтоді, як ви сиділи за шкільною партою, пане Гаррісон, методи виховання змінилися.

– Але людська вдача – ні. Запам’ятай собі мої слова, тобі не вдасться керувати тими дітлахами, якщо не триматимеш напоготові різку. Це просто неможливо.

– Ну, я все ж спершу спробую свій спосіб, – відказала Енн, котра мала сильну волю й схильна була невідступно стояти на своєму.

– А ти, здається, досить уперта, – по-своєму описав цю рису дівчини пан Гаррісон. – Гаразд, гаразд, побачимо. Одного дня, коли ти розізлишся… а людям з таким волоссям, як у тебе, часто терпець уривається… ти забудеш усі свої добрі наміри й таки даси прочуханки комусь із тих дітисьок. У будь-якому разі, ти ще надто молода для того, щоб учителювати… надто молода й дитинна.

Після усього, Енн тієї ночі пішла спати в досить похмурому настрої. Вона погано спала й за сніданком уранці виглядала такою блідою й зажуреною, що Марілла стривожилась і наполягла на тому, щоб дівчина випила горнятко пекучого імбирного чаю. Енн терпляче сьорбала його, хоча й не могла зрозуміти, як імбирний чай може їй допомогти. Якби ж то була якась чарівна заварка, здатна додати їй віку та досвіду, Енн випила б цілу кварту такого чаю, навіть не кліпнувши.

– Марілло, а що, як я не впораюся?

– Не думаю, що ти повністю провалиш цю справу в перший же день, а попереду буде ще багато днів. – сказала Марілла. – З тобою, Енн, біда в тому, що ти будеш сподіватися, що зможеш навчити цих дітей усього й одразу ж виправити усі їхні вади, і якщо все не станеться саме так, ти вважатимеш, що не впоралася.