Читать книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Кидрук - Страница 11

Лара прийняв виклик одразу:

– Привіт, сонце!

Не обтяжуючи себе відповіддю на привітання, Рута випалила:

– Я вагітна.

І стало тихо. Дівчина подумки дорахувала до десяти, проте в телефоні навіть не шелеснуло. У неї виникло враження, ніби тиша в динаміку всмоктує в себе кволі звуки, що пробивалися крізь подвійну шибку знадвору. Зрештою вона не витримала:

– Ти чуєш мене?

– Так… – голос вішальника перед стратою.

– Ти зґвалтував мене!

Цього разу чекати на відповідь не довелося:

– Ні!

– Що ні?

– Усе не так! – хлопець розгубився. – Не так, як ти говориш!

– А як тоді?

Із Лариного горла вивалились якісь нечленороздільні звуки. Раптом усе геть змінилося: ще мить тому він беззаперечно домінував у стосунках, а тепер мусив, затинаючись, виправдовуватися. Наче неповнолітнє хлоп’я, якого спіймали за розгляданням журналу для дорослих.

– Послухай, я не знаю, як так ста…

– Що ти, блядь, не знаєш?!

Рута злякалася власного голосу. Лара був на два роки старшим за неї, а коли тобі сімнадцять, така різниця здається величезною. Якби годину тому хтось сказав їй, що вона отак горлатиме на хлопця, під час розмов із яким до цього зважувала чи не кожне слово, дівчина нізащо не повірила б. Утім, Лара не огризнувся, не від’єднався, узагалі ніяк не зреагував, і клекітлива хвиля в Рутиних грудях здійнялася ще вище. Вона набралася сміливості та більше не стримувалася:

– Що це, по-твоєму, було?! Непорочне, сука, зачаття?!

А тоді він реготнув. Рута здригнулася, неначе від удару батогом, після чого напружилася так, що їй звело вилиці.

– КОЗЛЯРА ЙОБАНИЙ! – заволала вона в телефон. – З ЧОГО ТИ ІРЖЕШ?!

Якби Лара був поряд, вона б роздерла його на шмаття. Хотілося викричатися. Рута скочила з ліжка, лаштуючись вивергнути на Лаврика все, що про нього думає, коли раптом побачила власне відображення в дзеркалі. Вирячені очі, скривлений рот, жахливо напнуті жили на шиї. Вона була як батько, коли той накинувся на неї. Руті навіть приверзлося, що крізь високі вилиці й розкосі очі проступає його вузьке лиховісне обличчя. Вона відвела погляд і опанувала себе. Чи принаймні спробувала опанувати.

З-за дверей її кімнати почулося стурбоване:

– Усе гаразд?

Аміна. Рута опустила телефон, затулила його долонею та якомога більш нейтральним тоном промовила:

– Так, ма, все добре.

І швидко приклала телефон до вуха назад.

– …я не хотів, – мимрив Лара. – Не хотів, чуєш?

– Якщо не хотів, то навіщо ліз до мене? – Дівчина підступила впритул до вікна – якнайдалі від дверей – і стишила голос.

– Я не про те. Не хотів сміятися. Вибач. Вирвалося. Це через те твоє непо… – Він глибоко вдихнув. – Заспокойся. Я не ґвалтував тебе. Невже ти не пам’ятаєш?

– Ти брешеш, – крізь зуби просичала Рута. – Як я можу щось пам’ятати? Я вирубилася в машині.

– Так, ти вирубилася. Та потім, коли ми приїхали… я спробував занести тебе до будинку, проте ти… ну, типу… – Лара безпомічно затих. Він намірявся сказати, що Рута виявилась заважкою, але розумів, що це, по-перше, прозвучить образливо, а по-друге, не зовсім відповідає дійсності. Це він був занадто дрібним для неї. Зрештою витиснув крізь зуби: – Я не зміг. Довелося тебе будити. Ми пропленталися до будинку, я посадив тебе у вітальні. Поки знімав куртку й роззувався, ти знову заснула. Я ще раз тебе розбудив і повів до спальні на другому поверсі. Я не… – його мова стала плутана, нібито язик намагався обігнати думки, – не подумай, я нічого такого не хотів! Просто вирішив, що тобі буде незручно спати в одязі.

Дівчина заплющила очі, проте не перебивала.

– Я зняв із тебе джинси та кофту, а потім мені зірвало дах. Ти була така… – голос захрип, – у мене навіть зараз мурашки по шкірі… ну… ти розумієш.

– Ні, Ларо, – Рута аж шипіла від злості, – не розумію.

– Ти дуже гарна. У мене ніколи не було таких дівчат. З таким… таким тілом. І я ніколи не мав можливості роздивлятися тіло дівчини без загрози зустрітися з нею поглядом. – Рута поборола бажання ляснути себе вільною долонею по обличчю. Лара сам утямив, що плете щось не те. – І ти не спала! Присягаюся! Ми поцілувались, я почав пестити тебе, ти відповіла, я завівся і… не зміг зупинитися.

– Нічого з цього не пам’ятаю!

– Ну бо ти… – Він аж кавкнув, перелякавшись, що ледь не бовкнув зайвого.

– Бо я що? Договорюй!

Лара неохоче, наче спросоння, пробуркотав:

– Ти заснула.

– Чувак, твою маму, ти щойно сказав, що я не спала!

– Заснула під час цього… ну, в процесі. А я не помітив, тільки коли вже все, е-е, закінчилося. Ти тупо вирубилася.

Рута мимоволі уявила Ларине обличчя в той момент, коли він виявляє, що вона заснула. За інших обставин це її розсмішило б, проте глумливий смішок згас, так і не народившись.

– Але ж ти не заснув!

– Що? – розгубився Лара.

– Ти ж не заснув! Якого хріна ти не витягнув свою тичинку перед тим, як скінчити?!

– Бо все дуже швидко відбулося. І я був п’яний. І я думав, у тебе ця… як її… ну, стоїть…

– Що в мене стоїть? – Рута застигла із роззявленим ротом.

– Спіраль… чи як там вона називається?

Дівчина почулася цілковитою дурепою. Світ буквально перевертався на її очах. Ні, вона не захоплювалася Ларою, проте ставилася до хлопця так, як одинадцятикласники зазвичай ставляться до студентів-другокурсників – як до істот, які знають про життя щось таке, що їм поки невідомо, – і тепер не могла повірити в те, що чує. Зі слухавки долинало варнякання цілковито незнайомого шмаркача, якому не виповнилося й п’ятнадцяти.

– Яка спіраль, Ларо? – простогнала дівчина. – За кого ти мене маєш?

– Ні, ні, я просто подумав… – він зжував кінець фрази. – І в тебе ж не було цих… місячних.

Щойно Руті здавалося, що вони дісталися дна, Лара пробивав його й продовжував із гуркотом і брязкотом скочуватися ще нижче.

– Про що ти?

– Ну, то ж дівчина може завагітніти, лише коли в неї ці… – Голос слабнув, так ніби хтось перетискав хлопцеві горлянку. – Хіба ні? Ні?

– Ларо, ти дебіл. Ти взагалі знаєш різницю між менструацією та овуляцією?

– Ні, – щиро зізнався Лара. – Тобто тепер уже так, знаю. – А ще за мить: – Бляха, я дебіл.

Рута очікувала, що він сперечатиметься, тож несподіване визнання власної тупості обеззброїло й дещо збило хвилю гніву, що вирувала в її грудях. Затуливши долонею очі, дівчина промовила:

– Чому ти не розповів про це раніше?

– Ти ж сама не захотіла про це говорити.

Руту пересмикнуло.

– Що ти мелеш? Як я могла не захотіти говорити про те, про що не пам’ятала?

– Зранку, коли спустилася сходами, – у його голосі зазвучали нотки образи, – я почав, а ти видала щось типу «не хочу чути». Сама ж обірвала мене!

Після нетривалого затишшя вони знову взялися послідовно, нібито намагалися перекричати одне одного, підвищували голоси.

– Я думала, ти мав на увазі те, що сталося на сходах перед гуртожитком!

– Ні! Я хотів поговорити про те, що сталося вночі, ну, між нами.

– Я не пам’ятала нічого!

– Звідки я міг знати, що ти не пам’ятала? Я думав, ти пам’ятала! Принаймні початок!

Рута міцно заплющилася та прошепотіла:

– Бляха…

Цирк. Довбаний цирк, а не розмова.

Несподівано крізь Ларине сопіння до Рути долетіли приглушений шум і чиїсь голоси.

– Слухай, до мене сусід прийшов, я не можу зараз розмовляти, – заторочив він поспіхом, окремі слова змазалися в нерозбірливе мурмотіння. – Я тебе потім наберу, ми зустрінемося й усе перетремо. Окей?

Рута красномовно промовчала, і Лара повторив:

– То я тебе наберу за кілька хвилин. Добре?.. Добре?..

Вона не відповіла. Просто відтулила телефон від вуха, поклала на підвіконня й хвилину витріщалася на нього. А тоді схопила до рук – лише для того, щоб переконатися, що Лара обірвав виклик.

Коліна безперестану дрібно дрижали.