Читать книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Кидрук - Страница 12

Рута ще ніколи так не почувалася – наелектризованою та водночас якоюсь наче сплюндрованою. Першим пориванням було перенабрати Інді, та, покрутивши телефон у тремтячих руках, дівчина передумала. Що вона розповість? Що Лара сказав, ніби вагітніють лише під час місячних, а тоді розірвав зв’язок? Рута з жахом збагнула, що вона по вуха в лайні та що Інді їй не допоможе. Вона сама по собі. У голові бриніли останні Ларині слова, вони застрягли в мозку, глушачи інші думки, й поволі з них викристалізовувалося болюче усвідомлення, що Лара навряд чи зателефонує. Які-небудь серйозні наслідки загрожували йому лише в разі, якби Рута вирішила залишити дитину, чого вона, вочевидь, не робитиме. Лара це розумів, а отже, міг просто зникнути. Вдати, наче нічого не сталося, й покинути її.

Проте він таки перетелефонував – приблизно за чверть години. Почав з того, що не хоче про таке розмовляти телефоном і запропонував зустрітися. Рута цілковито загубилася в емоціях: її трусило від злості, водночас коліна підгинались від полегшення. Зійшлися на тому, що Лара за півгодини під’їде до стоянки реквізованих авто перед відділенням «Приватбанку» на Грушевського.

Відклавши телефон, Рута підскочила до дзеркала та швидко привела себе до ладу. Потім утиснулася в джинси, змінила футболку, кинула батькам, що незабаром повернеться, і за п’ять хвилин до домовленого часу вже ходила поміж укритих пилом позашляховиків на встеленому пощербленою бруківкою майданчику перед триповерховою будівлею банку.

Лара запізнився на двадцять хвилин. Увесь цей час дівчина смиренно простояла перед «Приватбанком» і вже через це почувалася покинутою та зрадженою. І ще розлюченою, певна річ. Рохлябаний «мерседес» пролетів перехрестя Грушевського із Соборною та Київською вже після того, як небо потемніло, і на той момент Рутина налаштованість на тиху та зважену розмову випарувалась без сліду. Лара різко пригальмував навпроти Рути і, не глушачи двигуна, вистрибнув із машини так, начеб вона палала. Дівчині вистачило одного погляду, щоб збагнути: Лара з’явився не для того, аби її підтримати. Домовлятися – можливо, але однозначно не втішати й заспокоювати. Вона склала руки на грудях і з гірким презирством у голосі дорікнула:

– Ти спізнився.

Лара вдав, що не почув.

– Сідай, прокатаємося.

– Ні.

Двигун розхристано торохтів.

– Тоді давай у «Броварню на Грушевського».

– Я прочекала довбані півгодини.

Він невдоволено випнув щелепу.

– Куди ти хочеш?

– Я хочу поговорити. Тут.

Лара стояв за півметра від Рути, проте примудрявся ухилятися від прямого погляду. Дивився то на небо, то на багатоповерхівки позаду і намагався триматись розслаблено. Однак марно: попри вдаваний спокій, у голосі вчувалася знервованість, а вирячені водянисто-сірі, як у окуня, очі виказували розгублення.

Дівчина мовчала, вижидаючи, коли Лара нарешті наважиться зустрітися з нею поглядом. Кілька секунд тиші здалися хлопцеві нестерпними, він видобув із кишені зім’яту пачку «Winston’а», нервово витрусив цигарку і, тішачись можливості хоч на кілька секунд затулити обличчя долонями, прикурив від дешевої газової запальнички.

Рута звела брови. Не те щоб вона категорично не сприймала куріння, просто за майже два місяці, відколи вони почали зустрічалися, жодного разу не бачила Лару із сигаретою. Хлопець затягнувся, а Рута, насупившись, пригадала злощасний вечір у гуртожитку, коли хтось із компанії (нібито Божинда) пустив по колу косяк. Рута відмовилася, бо на той час уже відчувала, що перебрала. Вона пам’ятала пласкі Артемонові жарти, пам’ятала голосний і зворушливий Ларин сміх і так само добре пам’ятала, що Лара не курив – ні косяка, ні цигарок, – хоча й пив на рівні з усіма. А тепер він стовбичив перед нею з цигаркою, що немовби приклеїлася до губи, й діловито пускав дим крізь ніздрі. Рута подумала, чого ще вона може не знати про нього.

Сховавши запальничку, Лара взявся перекочуватися з п’яти на носок, і якимось дивом завдяки цим примітивним рухам напружена мовчанка, що повисла між ними, почала здаватися йому не такою дошкульною.

– Ну то говори, – зронив він.

Двигун продовжував працювати.

Рута з награною огидою тицьнула пальцем у сигарету.

– Ти куриш?

І відразу збагнула, що не повинна була цього запитувати. Це відволікало від основного, крім того, давало Лаврику шанс почутися незаслужено скривдженим. І хлопець із вдячністю за нього вхопився:

– Це що, блін, так важливо?

– Я не знала.

– Я не маю права покурити, чи як? Будеш тепер мені вказувати, що робити?

Рута спалахнула:

– Заткнись!

Він криво всміхнувся:

– Ти ж хотіла поговорити.

Рута поборола бажання розплакатися. Відчувши це, Лара припинив ховати погляд. І тоді, пильно глянувши в очі кольору туману, дівчина несподівано збагнула, що Ларі начхати. Її стан не викликав у нього навіть секундного інтересу. Хлопець дивився на неї без жодного виразу на обличчі, безтурботно виставляючи напоказ риси, про наявність яких у його характері Рута ще мить тому просто не здогадувалася. Вона нарешті помітила єхидний вогник у погляді й зрадливу посмішку в кутику скривленого рота, а тоді несамовито розлютилася. Як вона могла не бачити цього раніше? Сестра мала рацію – довбаний імбецил! Тепер Руту дратувало в ньому все – рудувата борода й неохайне волосся, коротка шия та глузливий рот, а ще його запах, голос і дим, що виходив із рота. Та що там, він навіть стояв якось неправильно.

– Ти поводишся мов опудало, а не чоловік. Скажи щось. Зроби щось!

Лара вийняв цигарку, ковтнув слину, вставив цигарку назад.

– Вибач. Цього не мало статися, – промовляючи, тупився їй у рот і робив акуратні паузи для вдиху. – Я думаю, тобі треба зробити аборт.

Фраза прозвучала так, ніби хлопець завчив її вдома перед дзеркалом. У Рутиній голові проскочило, що її можна було підсумувати одним словом: від’їбись. Вона почувалася ганчіркою.

Чекаючи на її реакцію, Лара заштовхав руки до кишень джинсів, і демонстративна недбалість цього жесту зачепила дівчину дужче за будь-що інше – аж до грудки в горлі.

– Іди геть, – прошепотіла вона.

Переконавшись, що Рута не жартує, Лара пихнув димом і примирливо забубонів:

– Рут, давай не будемо…

Дівчина його обірвала:

– Пішов на хрін, – голос застряг десь у гортані; вона говорила неголосно, проте рішуче. – Не хочу більше тебе бачити. Взагалі.

Його обличчя набуло того напружено-замисленого виразу, який Рута вловила на лицях однокласниць під час похорону Якова Демидовича. Протягом кількох секунд Лара, блукаючи очима по асфальту за кілька кроків від місця, де стримів, продовжував перекочуватися з п’яти на носок, а тоді повільно розвернувся і, не дістаючи рук із кишень, поплентався до машини. Відчинивши дверцята з боку водія, він кинув невдоволений погляд на Руту.

– То ти зробиш аборт?

Корчив із себе ображеного. Надув щоки так, що ті ледве не тріснули. Тієї миті Рутина зневага до нього сягнула апогею: лють зринула в грудях так високо, що затопила всі інші почуття.

– Це тебе не обходить.

Лара скривився, ставши схожим на малюка, якому не дали цукерку (щоправда, Рута цього вже не помітила: сльози заслали погляд і перетворили хлопця на змазаний силует), а тоді стрельнув убік недопалком, сів у машину й поїхав.