Читать книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Кидрук - Страница 6

Похорон перенесли – спершу на четвер, потім аж на ранок суботи. В ніч убивства, ще до того як його сина заарештували, Стеренчук-старший узявся обдзвонювати знайомих: смикав за ниточки – всі, до яких міг дотягтися. Юрій Стеренчук був людиною товариською та дуже небідною, тож знайомих мав чимало, зокрема й серед працівників прокуратури та поліції. Тож у неділю лікар, який проводив експертизу тіла, нібито виявив у крові Чорная чималий вміст алкоголю. У понеділок уранці адвокати затриманого зустрілися зі слідчими й озвучили власну версію подій: сутичка почалася до того, як Стеренчук і Чорнай потрапили в поле огляду камери, і винуватцем конфлікту був саме Чорнай. Про самооборону, вочевидь, не йшлося – запис інциденту відкривав небагато простору для маневру, – та висновок судово-медичного експерта давав змогу акуратно змістити акцент із навмисного вбивства на дії у стані афекту. Проте адвокати схибили: Чорнай слабував на серце і зовсім не вживав алкоголю. У 12-й школі про це знали навіть прибиральниці. Олександра Скрипаль, директорка школи, поклопоталася, щоб у вівторок про це дізналися ЗМІ. Опублікована того самого дня стаття зчинила галас, завдяки якому суддя ще двічі протягом тижня призначав додаткові експертизи (остання довела, що Чорнай був тверезим) і лише в п’ятницю ввечері дозволив родичам забрати тіло з моргу.

Спочатку на похорон збирався весь 11-А. Коли стало відомо, що Якова Демидовича ховатимуть у суботу, кількість охочих попрощатися з учителем скоротилася рівно вдвічі, а зрештою до Молодіжного кладовища приїхали тільки Рута, Іванка та троє їхніх однокласниць.

Рута й сама була не рада, що зголосилася. По-перше, за тиждень спричинене вбивством почуття розгубленості не те щоби притупилося, але якось відступило на другий план. Навчальний рік добігав кінця, наближалося ЗНО. По-друге, з понеділка Руту не полишало відчуття, начеб ось-ось почнеться застуда, яка чомусь ніяк не починалася. Зранку в п’ятницю дівчині було так кепсько, що вона просто змусила себе підвестися та піти до школи, а весь той день почувалася так, ніби тягає під шлунком цеглину. По-третє, якраз напередодні похорону повернулись яскраві сни.

Зазвичай Рута спала без сновидінь, а ось після стресу чи коли дуже втомлювалася бачила дивовижно реалістичні сни. Її сни були двох типів (дівчина припускала, що насправді бували й інші, просто після пробудження пам’ятала лише два різновиди). Перший – яскраві моменти з минулого, часто саме ті, про які Рута думала перед тим, як заснути. Інколи під час таких снів вона розуміла, що спить, хоча навіть коли це траплялося, по-справжньому усвідомленим сновидіння не було: дівчина тільки спостерігала за собою, неначе дивилася фільм, і не впливала на те, що відбувалося.

Ці сни були здебільшого приємними та нешкідливими.

Другий тип був інакшим, більш химерним і виснажливим: після нього Руті здавалося, що вона не спала взагалі. Дівчина на диво легко засинала, наче в колодязь провалювалася, та майже відразу прокидалася – тобто прокидалася вві сні – на тому самому місці, де заснула, і все довкола було таким, як зазвичай, лише трухлявим і старим. У таких снах Рута немовби опинялася в цілковито занедбаній і безлюдній копії реального світу. Підлогу в її квартирі вкривав шар сухого сірого пилу, подекуди такий товстий, що під час ходьби він здіймався з-під ніг хмарками; дерев’яні меблі кришилися від найменшого дотику; асфальт на знайомих вулицях розповзався чорними тріщинами, з яких стирчали жмутки цупкої трави, а колись охайні кущі навколо дитсадка під її багатоповерхівкою перетворилися на справжні непрохідні хащі. І найважливіше – у таких снах не було сонця. Не через те що його затуляли хмари – не було взагалі. Рута досить довго цього не зауважувала. Їй ввижалося, неначе небо заволокло імлою – дуже високою й тому непомітною, – і лише згодом, усвідомивши майже цілковиту відсутність тіней, дівчина збагнула, що світло надходить звідусіль. Без сонця небо скидалося на безбарвний мертвий купол, з якого цідилося холодне монохромне світіння.

Сновидіння другого типу оселялися в її голові нечасто, проте були безкінечними. Рута проживала їх начебто наяву, відчуваючи кожну хвилину. Вона усвідомлювала, що снить, і контролювала свої дії, ось тільки користі з того не було ніякої – у тій застиглій, пошарпаній подобі реальності нічого не ставалося. Дівчина тинялася порожнім містом, видиралася на дахи багатоповерхівок, безцільно блукала квартирами сусідів… аж доки не прокидалася, стомлена та невиспана.

Нічого лячного в її снах не було, і Рута взагалі ними не переймалася б, якби не дошкульні напади дежавю, що незмінно накочували опісля. Все починалося з утоми чи нервів. Після кількох напружених днів Руту огортали дивовижно реалістичні сни першого типу. Впродовж наступних трьох-чотирьох ночей дівчина мовби в записі передивлялася фрагменти власного життя. За ними надходили сни другого типу. Вони тривали одну-дві ночі, дуже рідко три, і після їхнього завершення Рута мала такий вигляд, нібито цілий тиждень не склепляла очей. Водночас зі снами, в яких вона вешталася занедбаним містом, з’являлось оглушливе почуття дежавю. Напади стрясали її по кілька разів на день й подекуди були такими сильними, що Рута заледве не втрачала свідомість. Про їхнє наближення сповіщав спалах болю між скронями й ірраціональне відчуття несправжності всього довкола. Протягом двох-трьох хвилин Рута почувалася так, ніби переглядала фільм, який колись уже бачила. Усе до дрібниць здавалося знайомим: місце, запахи, звуки, чиїсь слова та дії. Звісно, це була ілюзія, просто омана – Рута ніколи не передбачала конкретних подій, – та вона була нестерпно реальною. Такою реальною, що дівчині паморочилось у голові, серцебиття пришвидшувалося, а ноги ставали ватяними.

Ніч із понеділка на вівторок минула неспокійно, проте без сновидінь. Чи принаймні Рута їх не пам’ятала. Перший сон-спогад наздогнав її на другий день після того, як вона дізналася про смерть Якова Чорная. Схожі емоційно нейтральні сновидіння повторилися в середу та четвер. Зате в ніч із п’ятниці на суботу, щойно поринувши в сон, Рута опинилась у сповитому тишею, безлюдному Рівному. З нав’язливим відчуттям, неначе неодмінно мусить когось там знайти.

Сон не був тривожним, але в суботу вранці Рута насилу продерла очі.

На підлозі біля ліжка надривався її мобільний. Дівчина намацала та підняла його. Іванка. Вчора ввечері дівчата домовилися, що Іванчин тато підвезе їх до Молодіжного. Притиснувши телефон щокою до вогкої від слини подушки, Рута прийняла виклик. Іванка повідомила, що за п’ятнадцять хвилин чекатиме на неї під під’їздом, і доки подруга встигла вигадати правдоподібну відмазку, чому не зможе поїхати, обірвала зв’язок. Рута ще хвилин п’ять лежала, приречено втелющившись у стелю, після чого сповзла з ліжка, допленталася до ванни й нашвидкуруч привела себе до ладу.

Вони спізнилися. Тобто біля воріт Молодіжного з’явилися вчасно, проте ні Рута, ні Іванка раніше на кладовищі не були, а тому ще чверть години проблукали, шукаючи місце поховання. Коли вони нарешті дісталися потрібного сектора, відспівування добігало кінця, й копачі, діловито потираючи пошерхлі долоні, готувалися забивати труну.

Попрощатися з Яковом Демидовичем зібралося трохи більше ніж півсотні людей. Зо два десятки тісною купкою обступили труну, решта тупцяла в проходах між сусідніми ще свіжими могилами. Наблизитися до труни дівчата не могли (та й не хотіли, щиро кажучи), тож оминули натовп із півночі й зупинилися просто серед голого поля, уже розміченого, проте ще без могил.

Було сонячно та вітряно. На заасфальтованих доріжках, що розділяли Молодіжне на приблизно однакові прямокутні сектори, блищали мілкі калюжі. Рутині мокасини швидко почорніли від вогкої та жирної землі. Їй доводилося постійно переминатися з ноги на ногу, щоб зовсім не вгрузнути.

Коли священик, пропускаючи копачів, відступив, Рута несподівано збагнула, що між нею та труною більше нікого немає й вона дивиться просто на мертвого вчителя. Землистий колір шкіри на гострих вилицях не надто дисонував зі звичним блідуватим обличчям Чорная, тож у Рути виникло враження, мовби вчитель просто заснув. Ні складені на грудях руки, ні запалий живіт, ні карикатурно завеликий костюм не допомагали подолати огидне й лячне відчуття, немов на її очах ховають живу людину.

Рута відвернула голову. Впродовж наступної хвилини перебігала очима з мармурових надгробків удалині на худі хрести над ближніми могилами, уважно вивчала смітник на перетині асфальтованих доріжок, потім перекинулася на залишені після поминальної неділі й уже вицвілі на сонці писанки та паски, коротше, робила все, щоб не дивитися на тіло Якова Демидовича. Зрештою вперлася поглядом у землю під ногами.

Спливло кілька хвилин, священик затягнув «Трисвяте», і труну спустили в могилу. А тоді Іванка легенько штурхнула подругу ліктем.

– Що таке? – підвела голову Рута.

Подруга стрельнула очима в бік натовпу. Рута простежила за її поглядом і легенько сіпнулася, зрозумівши, що Анна Ігорівна, дружина Чорная, пильно приглядається до них.

– Біологічка, – стараючись не ворушити губами, мовила Іванка, – витріщилася на тебе.

– Чому зразу на мене? – таким самим здушеним шепотом відказала Рута. – На нас.

Та вона помилялася: настирливий, загострений погляд Анни Ігорівни приклеївся саме до неї, Рути Статник. Дівчина відчула, як обличчя заливає фарбою.

– Що мені робити? Кивнути? Я повинна привітатися?

– Ти здуріла, – прошипіла Іванка. – Ще, блін, рукою помахай. На похороні не вітаються.

– Ти впевнена?

– Ні.

– Тоді що? Опустити голову? Відвернутися? Це нечемно.

Анна продовжувала жадібно вбирати очима Рутине обличчя. Під тим прискіпливим поглядом дівчина стояла ніби гола та зрештою занепокоїлася: може, з нею щось не гаразд? Непідхожий одяг? Щось прилипло до обличчя? Поки вона вигадувала, як викрутитися, до Анни Ігорівни підійшов високий чоловік, і вчителька спрямувала погляд на нього.

Рута видихнула.

– Бляха, чого вона так витріщалася? – А потім: – Не треба було сюди їхати.

Іванка скоса глипнула на подругу.

– Це була твоя ідея.

Рута переступила з ноги на ногу – під мокасинами смачно чвакнуло – і опустила голову. Подумала, що мокасини після повернення легше буде спалити, ніж відмити. А тоді знову спідлоба зиркнула на Анну Чорнай.

Рута ніколи не цікавилася біологією, не мала досягнень, якими могла би похвалитися (особливо порівняно з літературою), та попри це в десятому класі Анна Ігорівна почала ставитися до неї не те щоб із прихильністю, а радше з незвичною увагою. Рута вирішила, що це через Якова Демидовича, який розповів дружині про її любов до книжок. Утім це не пояснювало всього. Скажімо, іноді перед уроком Анна Ігорівна цікавилася, як Рута почувається. Або розпитувала її про сестру. А якось поставила вже зовсім недоладне запитання про те, як Руті спалося. Підсвідомо сподіваючись на поблажки, Рута не ухилялася від такої незбагненної нав’язливості, проте вважала поведінку біологічки щонайменше дуже дивною: жодним іншим учнем чи ученицею 11-А Анна Ігорівна так не переймалася.

Ось і зараз… щось було не так.

Дівчина крадькома розглядала Анну Чорнай. Люди кидали в могилу жмені землі й по черзі підходили, щоб висловити співчуття, проте Анна дивилася кудись убік. Вона була блідою (єдиний колір, що зберігся на обличчі, – фіолетові розводи під очима), і водночас у тому, як вона трималася, не відчувалося ні смутку, ні гострого розпачу, лише якась нервова зосередженість. Анна Чорнай застигла з таким виразом на обличчі, ніби намагалася знайти відповідь на запитання, суті якого не розуміла.

А потім Руту гойднуло. Вона ступила крок назад, послизнулася й ухопилася за Іванку. Реальність раптом стала розмитою та невиразною. Дівчину огорнуло знайоме відчуття давно переглянутого фільму: вона не пригадувала нічого конкретного, не пам’ятала, чим усе закінчиться, проте не сумнівалася, що вже його бачила. Її сприйняття дійсності роздвоїлось, і чималий пласт його безшумно ковзнув у минуле. Вона вже була тут, відчувала у волоссі цей вітер, уловлювала сонячні відблиски на мармуровому надгробку далеко позаду Анни Чорнай. Це вже було!

У голові все змішалося, Рута затулила очі від сонця, а за мить, прибравши долоню, знову впіймала на собі погляд Анни Ігорівни. Жінка немовби обпалювала її очима.

– Закрий рота, – стиха наказала Іванка. Рута не зреагувала, і її подруга повторила голосніше: – Статник, блін, закрий свого рота. Зараз муха залетить.

Рута повернула голову, сердито стулила губи.

– Що не так?

– Ти наче привида побачила.

– Щось найшло. – Рута обережно, щоб не зустрітися поглядами, глипнула на Анну Ігорівну, проте вчительку в цей час хтось обіймав. – Вибач. Завтикала просто.

– Усе гаразд? Ти бліда.

– Так. Тобто ні. – Руті раптом закортіло перетворитись на невидимку, щоб усі забули її й відчепилися від неї. Вона повільно повторила: – Не треба було сюди йти.

Іванка щось невиразно мугикнула.

Люди тим часом помалу розходилися.

– Ходімо, – мотнула головою Іванка в бік дружини Чорная. – Маємо щось сказати перед тим, як піти.

Рута мотнула головою. Запаморочення минуло, зате відчуття дежавю все ще обволікало її, немов димом.

– Не думаю, що це гарна ідея.

– Всі йдуть.

– Я не хочу.

– Всі йдуть, – повторила Іванка.

– Блін.

Іванка рушила першою, Рута, втиснувши голову між пліч, поплелася за нею. Дівчата оминули копачів, які закидали могилу землею, пропустили літню пару – чоловік і жінка трималися одне за одного так, ніби поодинці не могли пересуватися, – а тоді, опустивши очі, наблизилися.

Анна Ігорівна кивнула їм, Рута у відповідь тільки кліпнула та почервоніла, Іванка заіржавілим голосом забурмотіла щось на кшталт «ми співчуваємо», але майже відразу стихла. Впродовж наступних кількох секунд було чути тільки приглушений стукіт земляних грудок об кришку труни та тріпотіння стрічок на вінках під поривами вітру.

Мовчанка затягувалася. Рута сердилась на Іванку за те, що та видушила із себе лише два слова, і зрештою наважилася звести очі на вчительку. Обличчя Анни Чорнай було неначе вирізане з картону. Рута не могла його прочитати й не уявляла, що їй говорити. Тобто вона розуміла, що мусить говорити слова підтримки, та не могла дібрати жодного. Несподівано дівчина згадала про роман Хлої Бенджамін – останнє, що Яків Демидович дав їй почитати.

– У мене ваша книжка, – слова вилетіли швидше, ніж Рута встигла збагнути, що робить. – Тобто це книжка Якова Демидовича… Мабуть, мені треба її повернути.

Іванка вирячилася так, ніби її подруга лайнулася. Рута сама зрозуміла, що верзе нісенітницю, й почервоніла ще дужче – від щік можна було прикурювати, – після чого спробувала виправити ситуацію:

– Тобто вона в мене не з собою, книжка вдома. Я… е… потім вам принесу… – Здавалося, ще трохи, і вона розплачеться. – Пробачте… Мені дуже жаль.

Аннин застиглий погляд потеплішав, і вона повільно кивнула, немовби відпускаючи дівчат. Іванка схопила Руту під лікоть і посунула геть; коли дісталися доріжки, знервовано зашепотіла:

– Статник, ну ти, блін, даєш. Оце так підтримали. Всратися й не встати.

– А ти? – огризнулася Рута. – Могла б допомогти. – В очах заблищала волога. – Стояли там як дві дури.

Висмикуючи руку в подруги з-під пахви, Іванка ненароком зачепила її груди. Рута, шикнувши, скривилася з болю.

– Що таке?

– Груди болять. Скоро місячні.

Вони обмінялися наїжаченими позирками.

– Якби знала, що ти таке молотимеш, заклеїла б рота скотчем. Відрізала б тобі язик.

– Відчепися. І без того гидко.

– Це була твоя ідея, – нагадала Іванка.

Рута схлипнула. Водночас із тим схлипом з очей викотилися дві великі сльози. Відчуття дежавю поволі завмирало, і тепер дівчина почувалася спустошеною.

– Хочу додому, – сказала вона.

Іванка промовила вже спокійніше:

– Пішли.

Дівчата закрокували асфальтованою доріжкою до виходу з кладовища. Рута тупилася в невидиму точку попереду себе й мовчазно плакала. Вони досягли кінця сектора, перш ніж Іванка наважилась обернутися. Анна Ігорівна проводжала їх поглядом. Дівчина, невідь-чому злякавшись, відвернулася, проте вже за кілька кроків озирнулася вдруге та збагнула, що Анна, як і раніше, зосереджена не на ній, а на її подрузі. Вдова буквально поглинала Руту очима. І в тому, що Анна дивилася не на напівзасипану могилу, в якій лежав її чоловік, не на людей, які проходили повз, увічливо промовляючи слова співчуття, а на Руту Статник, було щось до болю неправильне.

Іванка подумала, що це якась дуже стрьомна фігня, і пришвидшила крок.