Читать книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Кидрук - Страница 4

Поки доїхали, небо затягнула непривітна сіро-блакитна пелена, і сонце спершу стислося до бляклого розмитого кружальця, а потім узагалі зникло. Дорогою майже не розмовляли. Тільки на Відінському кільці Рута натякнула Ларі, що у двір краще не потикатися, і хлопець висадив її на зупинці перед «Броварнею на Грушевського».

Статники мешкали на восьмому поверсі старої панельної десятиповерхівки за номером 42 на Грушевського. Квапливо попрощавшись, Рута перебігла безлюдну вулицю й попід стіною довжелезного похмурого будинку попленталася до свого під’їзду. Із кожним кроком її м’язи напружувалися та німіли, немовби від доторку чогось пронизливо-холодного, – спочатку сідниці, потім поперек, потім спина та шия, аж доки тіло не перетворилося на суцільний клубок зсудомлених волокон. У затхлій півтемряві під’їзду Рута двічі хекнула в долоню, перевіряючи віддих, обдивилася кеди, переконуючись, що на них не залишилося блювотиння, і тільки після того ступила до ліфта.

Ліфт повільно виповз на восьмий поверх. Перед дверима квартири Рута завмерла. Від хвилювання темніло в очах. Вона дістала з кишені ключ, якийсь час не наважувалася ним скористатися, зрештою смикнула ручку та виявила, що двері незамкнені. Нишком прослизнувши до квартири, дівчина причинила двері та прислухалася.

Усередині панувала в’язка наелектризована тиша. Застояне повітря мало дивний кислуватий присмак. Кухня ліворуч Рути пустувала. Із проходу до найбільшої кімнати на підлогу коридору падав прямокутник жовтуватого світла, проте ніхто до неї не вийшов.

Праворуч на стіні висіло велетенське прямокутне дзеркало. Рута нахилилася ліворуч, щоб у відображенні зазирнути до кімнати, й тут-таки наштовхнулася поглядом на матір. Аміна, сховавши руки між колінами, примостилася скраєчку дивана й дивилась у дзеркало на доньку. На кріслі, ближче до вікна, сидів батько, прикипівши очима до чогось, що тримав на колінах. Рута спершу похолола, а потім здогадалася: сестра. Інді їх попередила. Дівчина опустилася навпочіпки, повільно розшнурувала кеди, роззулася, після чого випросталася, на негнучких ногах проминула коридор і зупинилася на порозі великої кімнати.

Мати підвелася їй назустріч. Наступного року Аміні мало виповнитися п’ятдесят, але навіть зараз, після безсонної ночі, вона здавалася щонайбільше сорокарічною. Кругловида, з довгим смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину, струнка.

– Де ти була? – запитання прозвучало невпевнено і якось несміливо, ніби Аміна повторювала щойно завчену фразу незнайомою мовою.

Рута намірилася збрехати, буцімто провела ніч у Іванки Бадалян, однокласниці, яка жила в сусідньому під’їзді, проте вчасно схаменулася. Іванка, напевно, була першою, кому зателефонували батьки. Навіть якщо вони їй не телефонували, такі історії слід продумувати заздалегідь: брехню легко викриють, і від того стане ще гірше. Відтак Рута лише схлипнула:

– Мам… – і затихла.

Аміна простягнула руки до доньки. Рута чомусь вирішила, наче мати нахиляється, щоби принюхатися до її віддиху, і тому відсахнулася. Очі Аміни затуманило слізьми, та вже за мить вона опанувала себе.

– Ми погарячкували вчора, – тихо зронила жінка.

«Не ми, а він, – зі злістю подумала Рута. – Це в нього була істерика! А ти, як і я, намагалася його заспокоїти!» Дівчина хотіла викрикнути ці слова вголос, однак їй забракло відваги.

– Ми розуміємо, ти вже доросла… – Аміна помітно напружувалася щоразу, коли видушувала із себе «ми». Неначе очікувала на удар у спину. – Тобто майже доросла. Із цим важко змиритися, проте так, ми це розуміємо та приймаємо. – Наприкінці фрази голос надломився, і жінці довелося роблено закашлятися, щоби приховати тремтіння.

Рута нарешті наважилася спідлоба глипнути на батька. Григір Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крісла, з виразом обличчя людини, яка не сподівається від життя нічого доброго. Тільки губи безгучно ворушилися. У руках він стискав пошарпану книжку в бордовій палітурці. Чоловік не відривав очей від пожовтілих аркушів і загалом міг би видатися спокійним, якби не жили, що страхітливо поздувалися на шиї. Рута, впізнавши книгу, відчула, як уздовж хребта шугнули крижані мурахи.

«Молитвослов і Псалтир», великим шрифтом.

Її батько мав такий вигляд, нібито власні нутрощі ось-ось розірвуть його на шматки, й, учепившись обома руками в православний молитовник, беззвучно промовляв молитву.

На Руту накотило відчуття відрази й переляку, таке сильне, що її замлоїло, і довелося взятися рукою за одвірок. Вона ніколи раніше не бачила його таким. Учора він накинувся на неї, це було трохи несподівано й дуже неприємно, але… на тому все. Тепер же Григір поводився так, наче їх із матір’ю не існувало. Змарніле після безсонної ночі обличчя набуло землистого відтінку, скляні очі металися сторінками молитовника, губи й на мить не стулялися, проте з рота не вилітало жодного звуку, мовби стіни всмоктували в себе слова. Було щось незбагненно лячне в його похмурій безмовності. Рута поглянула на матір і, закусивши губу, пожалкувала, що секунду тому від неї відсторонилася.

– Скільки тобі заплатили? – тим самим сплющеним, позбавленим емоцій голосом поцікавилась Аміна.

– Заплатили? – перепитала Рута.

– Я про фотосесію.

Дівчина звела брови.

– Дві… дві тисячі вісімсот.

– Ти на щось уже їх витратила? – Зауваживши, як щось сіпнулося в глибині доньчиних очей, Аміна поквапливо додала: – Не хочеш – не кажи, мені просто цікаво.

Рута мовчки похитала головою.

– Отже, це твоя перша робота. – Аміна спробувала всміхнутися, опуклі вилиці зрушили зморшки довкола очей, але усмішка вийшла незавершеною, так і не перетнувши невидиму лінію посередині обличчя: темні очі залишилися зосередженими й наполоханими. – Перший заробіток, так?

– Ну. Мабуть. Так.

Мати кивнула. Рута знову скоса повела очима на Григора. Той розгойдувався, жадібно вхопившись за молитовник.

– Руто, послухай, – заговорила Аміна, – ні я, ні батько не маємо наміру тебе в чомусь обмежувати. Але поки ти неповнолітня, поки ти живеш із нами, ми за тебе відповідаємо. І ми… ми лише хочемо, щоб у тебе все було гаразд. – З кожним словом позначені сумом очі дедалі більше набрякали вологою, і зрештою дві великі сльозини покотилися щоками. – Тому я дуже прошу, – Рута відчула, що також починає плакати, проте відірвати погляд від обличчя матері не змогла, – наступного разу попереджай, кажи, куди йдеш, просто кажи мені. Я не заборонятиму, обіцяю, але мушу знати, де ти. Добре? Ти чуєш мене?

Рута кивнула.

– І ще… – Перед тим як продовжити, Аміна змахнула сльозу, а тоді самими губами наказала доньці: «Не плач». Рута зрозуміла і, підібгавши губи, проковтнула схлип. – Відповідай на дзвінки. Якою б розлюченою ти не була, якщо я телефоную, відповідай мені. Домовилися?

Рута ще раз кивнула. Аміна повторила:

– Домовилися?

Збагнувши, що відповідь потрібна не матері, дівчина впівголоса підтвердила:

– Так.

І тут-таки краєм ока вловила рух – батько відірвався від молитовника й повернув голову. Гострі, ніби голки, сірі очі вп’ялися в доньку. Рута чекала, що він що-небудь скаже, може, знову зірветься, почне гримати на неї, проте батько мовчав.

Григір Статник не завжди був такий. Принаймні так запевняла Інді. За словами сестри, трохи більше як десять років тому батько не просто вмів веселитися, а й із дивовижною легкістю ділився веселощами з усіма довкола. Рута й сама дещо пригадувала. Наприклад, як Григір возив їх до озера, захованого в мальовничому хвойному лісі поблизу Рівного (після 2010-го вони туди більше не навідувалися, тож Рута навіть приблизно не уявляла, де це). Він ловив пуголовків, учив Індію плавати, пояснював щось про очерет і про те, навіщо будують дамби. Якогось іншого дня вони всією сім’єю вибралися з ночівлею до Горині. Григір тоді півнóчі показував сузір’я й розповідав страшні історії. Руті було п’ять, вона не запам’ятала нічого конкретного, тільки окремі невиразні спалахи – сміх матері над пригаслим вогнищем, удавано переляканий вереск сестри, терпкий запах батькових долонь (він любив розтирати між пальцями суцвіття полину), – проте враження виявилися достатньо сильними, щоб закарбуватися надовго. Значно чіткіше вона запам’ятала час, коли її батько почав змінюватися.

Григір народився 1964-го в Рівному, після школи вирушив на навчання до Києва, закінчив інженерно-фізичний факультет КПІ за спеціальністю «Металургія», а 1989-го, після повернення з армії, влаштувався майстром механообробки на Новокраматорському машинобудівному заводі. Фахівцем він був хорошим, і менш як за рік його переманили на маріупольський «Азовмаш». Невдовзі Григір познайомився з першою дружиною, Уляною. Вони побралися взимку 1992-го, а наприкінці року в них з’явився син. Назвали Дем’яном.

Через два місяці після народження сина Григір запив. Не через труднощі батьківства, просто час був такий: усі бухали, і Григір забухав. Від затяжного запою його врятувало те, що після розпаду СРСР Україна продовжувала за інерцією співпрацювати з Індійською республікою, і в липні 1993-го Григір долучився до групи інженерів, які реконструювали коксову батарею на металургійному заводі в Руркелі6. Він пробув у відрядженні півроку, але за місяць після повернення знову поїхав: «Азовмаш» підписав контракт на постачання обладнання для будівництва кисневого конвертора на заводі в Бокаро7. Двадцять дев’ять із наступних тридцяти шести місяців свого життя Григір Статник провів у Бокаро. Йому подобалася робота, він непогано заробляв, зрештою звик навіть до клімату, аж раптом в березні 1997-го дружина пішла від нього – втекла до Європи чи то з голландцем, чи то з італійцем. Інді якось зізналася Руті, що їхній батько того єдиного разу, коли заговорив із нею напідпитку, бідкався, нібито його перша дружина навіть за нинішніми мірками була нікчемною жінкою. Дівчата не надто йняли тому віри: хтозна, що він міг бовкнути на п’яну голову. Втім, не на користь Уляни свідчило те, що вона покинула напризволяще чотирирічного Дем’яна, з яким Григір попервах не знав, що робити. З іншого боку, Григір не так щоб дуже сумував, бо вже через три місяці одружився вдруге, взявши за жінку двадцятисемирічну медсестру заводської поліклініки Аміну Алієву. Словом, усе дуже заплутано було.

А 15 серпня 1998-го народилася Інді. Аміна наполягала на простішому імені, та Григір вирішив, що дівчинку, яка з’явилася на світ у день незалежності Індійської республіки, слід назвати тільки Індією. Аміна пізніше жартувала: добре, що донька не народилася на день взяття Бастилії. У травні 1999-го, за два дні до вильоту в чергове відрядження, Григір дізнався, що його батько помер від інсульту, – старий не дожив рік до пенсії, – і до Індії Григір більше не повернувся. У Рівному лишилася трикімнатна квартира, тож Статники, позаяк у Маріуполі власного житла не мали, перебралися на захід. Григір пішов працювати начальником зміни на «Рівнеазот», 2002-го світ уперше побачила Рута, і якийсь час усе було добре – ну, як у всіх, – аж поки в грудні 2010-го, на другий день після свого вісімнадцятиріччя, не загинув Дем’ян.

Хлопець розбився на машині, яку з нагоди повноліття презентував йому батько. То була старезна чортопхайка «тойота», в якій про «тойоту» нагадували лише кузов і частина двигуна, проте машина була на ходу і, судячи з усього, мала непогані шанси протриматися, доки Дем’ян не заробив би на кращу. В неділю, 5 грудня, хлопець захотів похвалитися батьковим подарунком і з двома друзями вирушив кататися об’їзною. Дорога підмерзла, за Колоденкою Дем’ян не впорався з керуванням, і машина скотилася в кювет. Двоє його друзів, яким вистачило клепки пристебнутися, відбулися подряпинами. Дем’ян, який вважав, що пас безпеки – для шмаркачів, вилетів через лобове скло та розбився на смерть.

Подорослішавши, Рута часто думала – і це були дивні думки, – що якби її брат загинув інакше, скажімо, не на подарованій Григором машині, або якби аварія сталася на кілька років пізніше, може, все обернулося б не так. Григір запив не відразу, десь за місяць після похорону, та й запоєм те, що з ним відбувалося, назвати було важко. Чоловік не набирався, завжди знав міру, проте пив із убивчою регулярністю: чарка горілки за сніданком, келих пива під час обідньої перерви, дві чарки горілки перед сном. Він навіть не намагався забутися, алкоголь правив йому за щось на кшталт мастила, яке давало змогу не заіржавіти та допомагало нехай на автоматі, але рухатися. Ночами Григір погано спав, удень розтуляв рота лише в разі крайньої потреби, на доньок не зважав узагалі: Індія могла щось запитати за столом, а він навіть не дивився в її бік.

За якийсь час Григір узяв за звичку йти кудись із дому у вихідні. Зникав на весь день і повертався поночі, невідь-звідки приносячи купу релігійних книг: «Небеса на землі», «Шляхи християнського життя», «Наодинці з Богом». Спливло трохи часу, доки Аміна усвідомила, що її чоловік більше не п’є та регулярно відвідує церкву. Відтоді, хоч і не була релігійною, вона вряди-годи вистоювала службу разом із ним. Пізніше Рута зрозуміла, що відчайдушна потреба бути прощеним, позбутися дошкульного почуття провини позбавила батька вибору: або спасіння у Бога, або нестерпні муки до кінця життя. Він став якимось загальмованим – незмінно напруженим і мовчазним (ніби вірив, що Бог має намір оживити його сина, і боявся припуститися помилки, через яку Той може передумати). Напруженим, але не лихим. Принаймні спочатку. Дівчата сприймали батькову релігійність як нешкідливе хобі, Аміна мовчазно потурала чоловікові, та вже за кілька років усе круто змінилось – у гірший бік. Григір, чи то відчувши, що промовляння молитов не приносить полегшення, чи то захопившись і небезпечно наблизившись до межі, за якою розверзлася бездонна прірва релігійного фанатизму, взявся нещадно прискіпуватися до дружини та доньок. Особливо до доньок. Непристойний одяг. Забагато макіяжу. Неправильні книжки. Неправильна музика. Неправильне все!.. Він не кричав, не підвищував голосу, просто монотонно капав на мізки, і зрештою від чоловіка, який міг назвати доньку Індією та з легкістю розсмішити дружину до сліз, не залишилося й сліду.

Батько свердлував Руту поглядом. Він нещодавно почав носити окуляри, і тепер круглі скельця неправдоподібно збільшували його й так вирячені очі. Навіть за півдесятка кроків було видно мереживо жовтаво-червоних капілярів, що обплітали свинцеві райдужки. Рута відчувала, як тілом прокочуються хвилі дрібного тремтіння, їй здавалося, ніби ще трохи – і вона спалахне під тим поглядом. Одначе дівчина витримала. Несподівано розлючений вираз збіг з батькового лиця, їхні погляди розчепилися, і Григір, сховавшись за застиглою маскою, першим відвів очі.

Рута повернулася до мами. Вона зрозуміла, що відтоді, як зателефонувала Інді, вони про все домовилися. Вирішили розрулити мирно. Чи то пак матері вдалося переконати його, що все слід розрулити мирно. Аміна стояла на вигляд тиха та поступлива, проте Рута знала, що це враження оманливе. Мама рідко встрявала в суперечки, втім, коли було потрібно, вміла з неймовірною легкістю вкладати в чужі голови потрібні їй думки.

– Отже, ми домовилися, – підсумувала Аміна. – Ти приходиш додому не пізніше як опівночі. – Григір випростався так різко, що рипнуло крісло. Аміна на секунду заплющила очі. – Не пізніше як одинадцята вечора. Якщо з якоїсь причини затримуєшся, телефонуєш мені й кажеш, де ти. Гаразд?

– Добре.

Дівчина невдоволено блимнула очима. Бажання обійняти матір ураз щезло. Момент минув, і щось у ній наче згасло. Рута спідлоба дивилася на матір і не відчувала нічого, крім смертельної втоми. Страшенно хилило на сон. Уся розмова раптом видалася нудною й непотрібною.

– Можна я піду?

Аміна кивнула.

– Так.

І лише зрушивши з місця, Рута усвідомила, як сильно тремтять коліна. За крок до дверей власної кімнати її гойднуло, дівчина зачепила плечем стіну й саме тоді, зупинившись, почула, як із зали долинуло приглушене батькове сичання:

– Вона так і не сказала, де була.

Мати щось зашепотіла у відповідь. Рута кілька секунд вслухалася, проте не розібрала жодного слова. Зрештою прослизнула до кімнати, зачинила за собою двері та, не роздягаючись, упала на ліжко.

Щойно нервове збудження вляглося, Руту затрусило, наче в лихоманці. Вона пірнула під ковдру й тоскно втупилася в клапоть захмареного неба, який було видно крізь вікно. Збиралося на дощ.

За хвилину, постукавши, до кімнати зазирнула Аміна. Запитала, чи донька не голодна. Рута заперечно похитала головою. За мить по тому, як мати зникла за дверима, під рукою тихо дзизнув смартфон. Дівчина понуро глипнула на екран. Іванка щось написала в Телеграмі, проте Рута не стала відкривати повідомлення та від’єднала Інтернет. Якийсь час, задерши голову, вона дивилась у вікно, а потім, забувши, що пообіцяла зателефонувати сестрі, поринула в міцний сон без сновидінь.