Читать книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Кидрук - Страница 18

– Інді! – ще з порога загукала Рута. – І-і-інді!

Злива налетіла, коли до під’їзду залишалося півтори сотні метрів. Дівчина подолала їх за півхвилини, але однаково змокла до нитки. Заскочивши до квартири, Рута скинула мокре взуття, промчала коридором і зазирнула до своєї кімнати. Порожньо. Потім метнулася назад у коридор і ледь не наштовхнулася на батька. Григір вийшов зі спальні й застиг у доньки на шляху.

Рута сахнулася та перелякано втягнула голову. Вона бігла всю дорогу від зупинки на Грушевського й уже вдруге за день не могла віддихатися. Не зводячи настороженого погляду з батька, дівчина неголосно покликала:

– Ма-а?

У відповідь – тиша. Руті чомусь стало страшно. Вона дивилася на батька, ледь відвернувши голову й уникаючи погляду в очі. Так дивляться на незнайомого пса без намордника, від якого хтозна на що чекати. Григір же глипав на доньку з неприхованою відразою, ніби та була якась… брудна.

– Немає їх, – сказав він.

– А де?

– У лікарні.

За вікном бушувала негода. Було чути, як під поривами вітру тремтять шибки. Несподівано під дзеркалом на стіні Рута побачила рюкзак Індії.

– Що трапилося? – випалила вона. – Де Інді?

– Поїхала до лікарні.

Рута спохмурніла: п’ять годин тому сестра ще була в Тернополі. Батько додав:

– Із твоєю сестрою все гаразд.

– Тоді чому вона в лікарні?

Секунд п’ять Григір лише рухав губами, немовби репетирував відповідь.

– Іллю збив автомобіль. Кілька годин тому. Коли він на велосипеді повертався додому.

Рута застигла із роззявленим ротом. На мить вітер стишився, і дівчині здалося, ніби на тлі приглушеного шурхотіння дощу вона чує, як падають на килим краплі з мокрого одягу й волосся. Секунду вона чіплялася за думку, що це якась помилка, адже Ілля, як і Інді, мав бути в Тернополі, а тоді пригадала, як сестра говорила їй, що хлопець добиратиметься до Рівного без неї.

– Інді, щойно дізналася, сіла в маршрутку та примчала з Тернополя, – продовжив батько. – Вони з матір’ю не стали на тебе чекати. Хвилин десять тому викликали таксі та вирушили до лікарні.

– Що з Іллею? Він живий?

Григір зиркнув на доньку, неначе запитуючи: ти що, тупа?

– Я сказав до лікарні, а не до моргу.

Руті хотілося вгородити нігті йому в горлянку. Він цідив слова таким тоном, наче робив їй послугу.

– Яка лікарня? Мамина? – Вона відступила до своєї кімнати й заходилася діставати з шафи сухий одяг. – Чи обласна? Я поїду до них.

Чоловік знизав плечима.

– Не знаю, я не питав.

«Ти ж чув, як вони викликали таксі», – подумала дівчина, проте промовчала. Швидко перевдягнувшись, вона зателефонувала сестрі. Індія була поза зоною. Напевно, сів телефон. Тоді Рута набрала матір. Виклик пішов, однак Аміна не відповіла. Рута вислухала до кінця довгі гудки та набрала матір іще раз. Потім іще раз. І ще раз. Збагнувши, що зв’язатися з мамою не вдасться, дівчина взялася гарячково зважувати, як діяти далі. Викликати таксі та поїхати самій? Найімовірніше, Іллю повезли до міської лікарні, але певності в тому не було. Його батьки жили на Данила Галицького, тобто якщо хлопця збили неподалік дому й травми виявилися достатньо важкими, швидка могла повезти його й до обласної лікарні. Туди ближче. Зрештою Рута вирішила написати матері есемес.

22:14

Яка лікарня? Я приїду.

На відповідь довелося чекати довгі півгодини.

22:46

Не треба. Ми вже повертаємося.