Читать книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Кидрук - Страница 2

«Усе гаразд. Усе під контролем. Я повністю контролюю… – хапливий вдих, тиха відрижка, – абсолютно точно контролюю ситуацію».

Аби остаточно в цьому переконатися, Рута зупинилася за крок від утуленої в куток вестибюля фанерної будки та повернулася до огрядної вахтерки, яка крізь замацану шибку насторожено стежила за її невпевненим дефіле, – вирішила їй усміхнутися, проте зрештою лише міцніше стисла посірілі губи. Щойно Рута загальмувала, відчуття, ніби ступила до ліфта, в якому обірвалися троси, виникло знову. Клекітливий жар із живота застрибнув до горла, і дівчина, видавши утробне кумкання, рвонула через тамбур до виходу, з розгону штовхнула важкі дерев’яні двері та вискочила на ґанок гуртожитку.

Щосили втягнула в легені прохолодне повітря.

Це не так щоб дуже допомогло, проте бажання вирвати із себе палаючі нутрощі на якийсь час стишилося.

Шумно видихнувши, Рута роззирнулася. Під тім’ям немовби надули кульку з гелієм, через яку дівчину кренило то в той, то в той бік. Обліплена мертвими комахами діодна лампа, що набридливо дзижчала за її спиною, заливала жорстким штучним світлом бетонні сходи. Руті приверзлося, наче довжелезна тінь, що пролягла від її кедів до середини східців, звивається змією. Усе довкола пливло та пульсувало. Відчуваючи потребу зачепитися очима за який-небудь нерухомий об’єкт, дівчина підвела голову та спрямувала погляд за межі ненадійного світлового кола. Спочатку глянула праворуч. Удалині заспокійливо мигтіли вогні Відінської. Звідти ж линув приглушений шум машин. Рута звела брови на переніссі, згадуючи, котра година. О пів на дванадцяту? Вже за північ? Вона почула голоси і, гойднувшись, повела головою ліворуч. Попід поруччям зі сталевих труб, з яких майже повністю облупилася фарба, стояли Рєпа й Артемон (а може, й не Артемон, можливо, то був Божинда – Рутин погляд сповзав кудись униз і вбік, і вона ніяк не могла роздивитися). Приятелі її Богдана. Курили. Тобто курили до того, як вона вивалилася з тамбура на ґанок.

– Ей, ти в нормі? – блимнув закислими й сумними, мов у чихуахуа, очима Рєпа. – Все окей? – Попри щільний алкогольний туман у голові, дівчина вловила в його голосі насмішку.

– Ти окей? – луною повторив Артемон.

Рута спробувала кивнути, та через хвилю нудоти, що піднялася до горла, напружилася так, що рух голови більше нагадав нервове посмикування. Хлопці говорили щось іще, і Рута їх чула, проте не розуміла. Слова накладалися одне на одне та деренчали над вухами, неначе в’язка порожніх консервних бляшанок.

Нудота різко посилилася. Рута рвучко відвернулася й уп’ялася очима у віддалені вогні Відінської, невідь-чому сподіваючись, що вони дадуть змогу заякоритися та подолати шалене запаморочення.

Аби ж то. Спливла ще секунда, і її обличчя втратило колір, долоні вкрилися холодним потом, а їдка гаряча грудка, здавалося, досягла аж носоглотки. Хтось з’явився у проході за спиною – дівчина розрізнила кроки та стогін дверної пружини, після чого напружилася з останніх сил. «Ні, Руто, ні! Ніхто не блюватиме, – обережний, судомний вдих. – Усе під контролем. Ніхто. Не. Блюва…»

Несподівано її очі розширилися, нібито Рута пригадала щось напрочуд важливе, а наступної миті дівчина широко розтулила рота й вивергнула просто собі під ноги пригоршню рідкуватої жовтої кашки.

«Ох ти ж бляха».

Хтось із хлопців ліворуч неї вилаявся. Тамбур струсонуло від реготу; Рута не ризикнула озиратися, бо в голові досі люто паморочилося.

«Бляха!» Вона витріщилася на калюжу блювотиння між ногами з таким виглядом, наче намагалася збагнути, звідки вона взялася.

Рєпа кинув комусь за її спиною:

– Поклич Лару.

Ларою хлопці називали поміж себе Бодю Лаврика, з яким Рута зустрічалася вже трохи більше як місяць.

Тяжко сопучи, Рута розгойдувалася над ляпкою блювотиння. Обшарпані думки з тріском зіштовхувалися та розлітались у спантеличеній свідомості. Що, чорт забирай, вона забула на цій вечірці? У цьому гуртожитку? Серед старших, здебільшого незнайомих хлопців і якихось шалав? Їй тут не місце, давно мала би бути вдома, лежати в ліжку, а тут… Залишки пристойності завібрували в голові, і думки перекинулися на інше: Рута глипнула на калюжу блювотиння під ногами та відчула, що не може лишити все просто так. Це свинство. Такий срач розвела! Треба прибрати за собою. Розставивши руки, вона заходилася кедами розтирати по бетону нещодавній вміст свого шлунка.

За її спиною хтось заволав:

– Гляньте, що вона робить!

Рута перестала розмазувати кашку та повела очима назад. У тамбурі стовбичили Панк, Бакай, Божинда, поміж них – дівчата, чиїх імен вона не запам’ятала. Одна з тих курок не могла заспокоїтися і, безуспішно затискаючи рота долонями, істерично іржала. У свідомості Рути її сміх перетворювався на скрипіння поїдених іржею завіс. Дебелий Стас Божинда (одногрупник Боді Лаврика, якого нарекли Божиндою через прізвище Божко) дістав мобільний і взявся знімати:

– Отже, нова тьолка Лари, перший обригон. Без реєстрації та есемес!

Новий, ще дужчий вибух реготу.

Нарешті в тамбурі з’явився Лара. Пасмо каштанового, закрученого на кінцях волосся спадало на лоб, прикриваючи праве око. Хлопець не був кремезним, але через невисокий зріст і коротку шию плечі здавалися непропорційно широкими. За день до знайомства з Рутою йому виповнилося дев’ятнадцять, тоді само – на дев’ятнадцятиріччя – хлопець припинив голитися, і тепер акуратно підстрижена борідка кольору темної міді робила його старшим. Того вечора Лара пив, як усі, і, безперечно, п’янів, та попри це темно-сірі із зеленкуватим полиском очі принаймні на перший погляд були тверезими. Розштовхавши хлопців, він підступив до Рути.

– Ти як? – узяв дівчину за плечі.

Не підводячи очей, Рута мотнула головою. Крізь хворобливе гудіння в голові поволі пробивалося безжальне усвідомлення того, який жалюгідний вигляд вона має.

– П-пробач.

Схоже, вона щойно одним махом обнулила їхні стосунки. І чорт забирай, усе ж так гарно починалося! Втім, коли Лара заговорив, у голосі не було ні ворожості, ні огиди:

– Не зважай на цих недоумків.

Він став так, аби затулити Руту від компанії.

– Вези її додому, – порадила котрась із дівчат.

Рута запекло замотала головою – тільки не додому! – і її знову занудило. Дівчина випручалася, підскочила до краю ґанку та, перехилившись через поручні, виблювала вдруге.

«Здохнути, – почервонілі очі сльозилися й лізли з орбіт, – гірше вже бути не може!» Щойно вона про це подумала, шлунок виштовхнув крізь стравохід нову – вже третю – порцію гарячої кашки.

– На біс! На біс! – заплескав у долоні Губастий.

– Заткнись! – гарикнув Лара. Зупинившись за крок від дівчини, він повернувся до тих, хто товпився в тамбурі: – Валіть звідси.

– Ну чувак… – ображено забурчав Божинда.

Лара підвищив голос:

– Я сказав, пішли на хер! – І тицьнув пальцем у Божка: – Знайду відео в мережі – ти труп.

Божинда вишкірився.

– Це для історії, бро. – Він кивком показав на Руту. – Колись вона ще подякує.

– Їй немає вісімнадцяти, її батько вб’є мене, якщо побачить це відео, і тому я, на хер, не жартую: Божиндо, видали його. Ти мене почув?

Божко невдоволено випнув щелепу. Він був на голову вищий, кілограмів на десять важчий, та ще й займався боксом із шостого класу, проте телефон сховав.

– Почув.

– Добре. – Лара схилився над Рутою, поклав долоню їй на спину. – Ходімо. Пішли звідси.

Притримуючи за руку, він допоміг дівчині спуститися з ґанку. Удвох вони попрямували до роздовбаного універсала «Mercedes Benz 230TE», припаркованого на під’їзній доріжці. Батько Лаврика вже майже десять років працював будівельником у Португалії, і минулого літа, на канікулах, Лара побував у нього й допомагав на будівництві. Нелегально, звісно. За три неповні місяці хлопець заробив достатньо, щоб дорогою додому купити в Польщі старезний «мерседес». За документами машина була 1990 року випуску, хоча після повернення до України Лара вичитав у Інтернеті, що модель 230TE не випускають ще з 1986-го, тож, імовірно, вік його універсала давно перевалив за три десятиліття. Номінально авто мало білий колір, проте за стільки років фарба вицвіла й у світлі ліхтарів машина здавалася брудно-жовтою.

Рута допленталася до універсала та присіла напочіпки перед заднім бампером. Стояти більше не могла. Якийсь час із карикатурною зосередженістю вона роздивлялася плями іржі по периметру кришки багажника, тоді сперлася ліктем на перекошений бампер і втупилася в номерний знак:

Зрештою пробелькотала:

– Мені н-не м-можна додому…

– Усе гаразд.

Уперши руки в боки, Лара зважував, що з нею робити.

– Я серйозно! – Рута скинула голову. – Мій батько… він козел… і він мене вб’є.

– Ми не поїдемо до тебе додому.

– Він і тебе з-з… з-заб’є до смерті.

Тієї миті вона вже дуже приблизно усвідомлювала, що верзе: насправді Рута ніколи не бачила, щоб її батько кого-небудь бив, не бачила навіть, щоб він замахувався когось ударити.

– Поїдемо до мене, – мовив хлопець.

Його батьки розлучилися три роки тому. Мати перебралася до Тернополя, а хлопець, вступивши на механічний факультет НУВГП2, залишився мешкати в батьковому будинку в Колоденці3. Частина кімнат там досі стояла без ремонту, проте жити можна було.

– Що? – насупилася дівчина.

Лара очікував, що Рута шпетитиме його за намір сісти п’яним за кермо, натомість дівчина розчепіреними пальцями намалювала у повітрі незрозумілий знак і, посопуючи, підвелася.

– Кажу, поїхали до мене. Відіспишся. Ну?

Рута насупилася ще дужче – хлопець міг порахувати зморшки на її лобі, – але не схоже було, щоб щось обмірковувала, бо так нічого й не видала. Лара потрактував це як згоду.

– Хочеш іще… ну… – Він підніс два пальці до рота, зобразивши блювання.

Дівчина мотнула головою.

– Ні.

– Тоді сідай.

Лара взяв її за руку та обережно провів до пасажирського сидіння. Відчинив дверцята, допоміг улаштуватися, застебнув пасок безпеки. Рута відкинулася на спинку крісла, повернула голову до плеча й застигла із роззявленим ротом. Дихала неглибоко й часто, наче собака у спеку.

Хлопець двічі прокрутив ручку склопідйомника, а тоді руками до упору опустив шибку.

– Я залишу відчиненим. Не замерзнеш?

– Ні, – прошепотіла дівчина, – не замерзну. – А коли Лара захряснув дверцята, додала: – Тільки їдь нешвидко.

– Добре.

Лаврик лише з третьої спроби завів універсал – старий «мерседесівський» двигун довго пирхав і кашляв, немовби намагаючись вихаркнути щось із вихлопної труби, – і зрештою повільно рушив. Сьомий гуртожиток НУВГП стояв наприкінці Студентської, що на самісінькому півдні Рівного, – за дев’ятиповерховою будівлею вже починалися поля, – тож до Колоденки було недалеко. Не більше як два кілометри вулицею Курчатова.

Якийсь час, зсунувшись на кріслі та підставивши обличчя під потік холодного повітря, Рута роздивлялася поквецяне поодинокими хмарами нічне небо, потім, коли відчуття млості почало повертатися, вп’ялася очима в місяць, що мчав навздогін, а за якусь мить вирубилася.