Читать книгу Пандем - Марина и Сергей Дяченко - Страница 1

Двадцять дев’ятого лютого, у найдивніший з позначених на календарі днів, Девід Гаммер, працівник шановної міської газети, повертався додому трохи пізніше, ніж звичайно.

Був вогкий, майже весняний вечір. На вокзалі Чарінґ-Крос Девід сів у поїзд, який через півгодини мав висадити його в Східному Кройдоні. У купе на вісьмох о цій порі нікого не було, крім Девіда та парубка років вісімнадцяти, котрий, упавши на сидіння, одразу ж заплющив очі і віддався владі музики, що перетікала з пласкої коробочки плеєра в чорні кліпси навушників.

Девід дивився у вікно – на далекі ланцюги вогнів і власне сумне відображення. Він утомився, вдома його напевно чекали докори дружини, котра терпіти не могла, якщо він затримувався на роботі в будь-який день, крім п’ятниці. У п’ятницю йому дозволялося пити з друзями пиво хоч до десятої вечора, однак сьогодні була середа.

Поїзд ішов м’яко і майже беззвучно. Хлопець у навушниках ритмічно смикав ногою. Девід відкинувся на м’яку спинку крісла – у цю мить у голові його, десь у ділянці потилиці, означилося добре відчутне тепло, і чийсь голос – молодий, як здалося Девідові, майже дитячий – сказав весело й трохи ніяково:

– Привіт!

Девід глипнув на парубка-попутника, здивований тим, що після десяти хвилин їзди той усе-таки вирішив привітатись. Однак хлопець був заглиблений тільки в себе і в музику. Очі його, як і раніше, були заплющені.

– Це я, – сказало у Девіда в голові. – Це я, ти не лякайся… Девід?

Голос лунав зсередини голови.

– Девід?

Кожній людині хоч раз у житті ввижається, що її гукнули. Девід потер скроні; зрозуміло, що все це має цілком звичайне пояснення. Наприклад, увімкнулось радіо у вагоні; наприклад, по радіо саме передають художню постановку, де до героя на ім’я Девід прийшов, наприклад, син. І зараз цей радіо-Девід заговорить у відповідь…

Він оглянув купе, шукаючи динамік.

– Девіде, це я… Чуєш мене?

Може, він чує чиюсь телефонну розмову? Можливо, хтось у сусідньому купе говорить по мобільнику з якимось Девідом?

– Я тебе кличу… Тебе…

Зрозуміло, це, як і раніше, мало пояснення. Наприклад, Девідові підсипали чогось такого в пиво. Хто, що, навіщо, чому? Девід спробував згадати, хто перебував поруч, коли він у компанії двох колег пив пиво в маленькому пабі напроти входу в редакцію…

– Заспокойся. Та заспокойся. Нічого страшного не відбувається…

Джерело голосу було в теплому гніздечку всередині черепної коробки, одразу за уявною лінією, що сполучає вуха. Девід не був великим знавцем у психіатрії, одначе кілька популярних статей з цієї царини він свого часу прочитав; він розумів принаймні, чим «зовнішня» щира галюцинація відрізняється від помилкової «внутрішньої».

Шизофренія!

Девід роззявив рота, збираючись закричати з жаху, і тільки усвідомлення, що він перебуває в громадському транспорті, змусило його стриматись.

У цей самий момент хлопець-попутник рвучко випростався, зірвав з голови навушники – і витріщився на Девіда круглими, здивованими очима.

* * *

Мбасу лежав на пузі, у просвіті перед ним була дорога, по якій дуже скоро мав пройти караван з трьох, а то й чотирьох джипів, пройти й зупинитись перед упалим деревом, і тоді Мбасу та його брат, що сидить у засідці через дорогу, зможуть перестріляти спершу озброєних, тоді беззбройних, а потім набрати золотого піску, що його добувають на озері і який не має ніякої цінності сам по собі, проте на нього можна виміняти їжі та набоїв, і командир буде задоволений, і похвалить Мбасу і його брата.

А ще можна було б захопити жінку. Кілька місяців тому Мбасу пощастило, і він захопив жінку. Командир був дуже задоволений і присвоїв Мбасу звання лейтенанта.

Мбасу було чотирнадцять років, а його братові дванадцять. А командирові було двадцять два; він був великий командир, уже генерал. Його загін тримав у страху півсвіту. А другу половину світу тримав у страху виродок Гієна зі своєю зграєю виродків.

У Мбасу був хороший автомат. Це був уже четвертий. Перший він добув, коли йому було років вісім, але то був поганий автомат. Якщо чесно, то Мбасу просто зняв його з трупа. А цей був хороший, майже новий, Мбасу подобалося його розбирати й збирати. А особливо подобалося стріляти, а для цього треба мати багато набоїв, а для цього треба було вистежити розвізників золотого піску…

– Агов, – почув Мбасу за спиною й одразу перевернувся і вгатив серію в ліс, хоч нікого не побачив. Краще спершу стрельнути.

Навпроти, за дорогою, гойднулися гілки. Його брат тривожився, чого Мбасу стріляє.

– Дурний, вони почули, – сказав голос. – Вони тепер не поїдуть, дурню.

Мбасу довго озирався, та все одно нікого не бачив. Можливо, з ним розмовляв дух. Дуже неправильно було з боку духа з’явитися до Мбасу саме тоді, як він лежав у засідці.

– Мбасу, – сказав дух. Мбасу зрозумів, що голос лунає не зовні, а з голови. І що, напевно, каравану сьогодні не буде, не буде золотого піску, не буде їжі й набоїв, а отже, командир буде дуже невдоволений Мбасу та його братом.

У цю мить навпроти, через дорогу, почалася стрілянина…

* * *

Андріївна повернулася з пошти, біля дверей стягла з набряклих ніг гумові чоботи, клацнула вимикачем і зрозуміла, що світла знов немає; недогарок свічки лежав напоготові. Андріївна черкнула сірником, освітивши шафу й умивальник, ящики з помідорною розсадою, деталі самогонного апарата в кутку та акуратний стосик трісочок перед охололою грубою.

Чоловік Андріївни, Гнатович, помер півтора року тому. Син Борис і невістка Оля жили в райцентрі й кликали до себе, але Андріївна до них не хотіла.

Андріївна відкрутила вентиль газового балона. Встромила у вогонь свічки білий кінчик уже використаного сірника і, коли той зайнявся, піднесла до пальника.

Слабенько, звично запахло газом. Андріївна розігріла на сковорідці вранішню пшоняну кашу, залила таким же вранішнім молоком. Лунко цокав годинник на стіні; загавкав у дворі Пірат – видно, хтось пройшов коло тину. На різні голоси відгукнулися сусідські собаки.

Андріївна сиділа, зачерпуючи ложку за ложкою, шкрябаючи об емальоване дно миски, жувала й думала про руберойд на дах і про плівку для парника. І що треба попросити сусіда Васю підварити раму на велосипеді. І що сьогодні вона знову пропустить серіал. І що на ніч треба буде добре протопити, бо обіцяли мороз…

У цю мить у голові її наче зашурхотіло, неголосно, по-мишачо-му. Андріївна поклала ложку і втомлено підперла щоку рукою.

Тріскотіння у вухах то дужчало, то стихало. Андріївна згадала, що вже три дні не п’є таблеток, які їй виписав лікар. Зі свічкою відкрила тумбочку, взяла аптечну пляшечку, викотила на темну й тверду долоню біле коліщатко, розділене на дві рівні частини тонкою лінією-рівчачком. Помилувалася; проковтнула, запивши водою. Поморщилася.

– Андріївно, – докірливо сказала темрява, та в цей момент спалахнула лампочка під стелею, а через секунду замуркотів телевізор.

Андріївна зраділа. Задмухала свічку, сіла в продавлене крісло, поклавши ноги на дерев’яний ослінчик. Молодий хлопець у піджаку розповідав прогноз погоди – відразу після нього буде реклама, а потім, Андріївна знала, буде серіал…

– Андріївно, – сказав голос усередині голови, і, погоджуючись з ним, вона повторила вголос:

– Андріївно-Андріївно, стара ти вішалко, сьогодні знов не зайшла до Ольги Михайлівни…

Хлопець у телевізорі саме сказав: «Удень три-п’ять градусів морозу». Сказав – і замовк, дивлячись на Андріївну вибалушеними од жаху очима.

– А потепління ж обіцяли, гади, – сказала Андріївна сама собі. – Ну, де ваше потепління?

Хлопець ковтнув слину. І заговорив швидко й голосно, ніби прагнучи заглушити власні думки:

– Другого-третього березня очікується незначне потепління до нуля градусів удень і до мінус двох-п’яти вночі. Потім знову похолодання до…

І затнувся. Смикнув головою, ніби витрушуючи воду з вух.

– …До мінус двох-трьох градусів морозу вдень і п’яти-семи вночі…

Андріївна не могла збагнути, що шумить у її голові – власне той «тиск», проти якого допомагають білі з рівчачком таблетки, чи це вітер гойдає на даху телевізійну антену…

На щастя, прогноз погоди вже закінчився. Починалася реклама.