Читать книгу Пандем - Марина и Сергей Дяченко - Страница 9

Отець Георгій востаннє перехрестився, дивлячись в очі Тому, Кому звик вірити й Чиїй службі присвятив життя. Хай там як, Пандем не смів говорити з Георгієм, поки Георгій говорив з Ним, не смів подавати голос під час служби, і взагалі в стінах церкви – мовчав; Георгій, якби міг, переселився б жити під рідне старе склепіння, але…

Після служби він вийшов поговорити з парафіянами – на лаві за церковною огорожею, де можна було курити. Георгій знав, що останнім часом куриво не завдає шкоди і що той, хто не бажає чути запаху сигарети, не почує його, навіть уткнувшись носом у кільце диму, – проте для Георгія це все не мало значення, курити в межах церковної огорожі було для нього блюзнірством, він завжди забороняв…

Щоправда, за минулий рік ніхто ні разу не порушив його заборони. А Георгієві іноді хотілося, щоб порушили. Щоб вигнати порушника з ганьбою, щоб зірватися нарешті… Гніватися – гріх… А дивитися й не гніватися – немає сили…

Мовчали. Курили. Посунувшись, поступились панотцеві місцем на лаві; він сів.

Колись постійними парафіянами у Георгія були переважно жінки середнього віку й старші; молоді чоловіки заявлялися вряди-годи, і переважно їхній візит був пов’язаний зі скорою потребою обряду – хрещення, вінчання, відспівування. Священики з сусідніх приходів іноді скаржилися начальству, що Георгій відбиває чужих парафіян; що вдієш, дітям чомусь подобалося, щоб їх хрестив Георгій. Навіть небіжчикам, мабуть, подобалося, щоб Георгій їх відспівував, а він поважав своїх небіжчиків, як тільки може тлінна людина поважати побратима, котрий стоїть на порозі вічного життя. І якщо від його зусиль хоч трохи залежала легкість дальшого їхнього шляху – що ж, Георгій був чесний перед ними, і тому, напевно…

Тепер парафіян було менше, ніж торік, але більше, ніж півроку тому. І були це переважно чоловіки.

Після майже десятихвилинної паузи сусід Вітя відкашлявся:

– А не боїтеся, батюшко, так говорити про нього?

Георгій тільки подивився. Вітя зніяковів і відвів очі:

– Так… Це ж…

– Мені боятися нема чого, – сказав Георгій сухо. – Який він є, так і називаю.

– А ви казали, що він заборонить до церкви ходити, – сказала Ганна Іванівна, найстарша парафіянка, котра ніколи не пропускала недільної служби ще при попередникові Георгія, отцеві Петру. – А він і не забороняє.

Георгій зітхнув:

– А він хитрий, Ганно Іванівно. Заборонив би – люди б і здогадались одразу… А так – ні.

Ігор, нежонатий чоловік років тридцяти, якось дивно всміхнувся; Георгій давно навчився читати на обличчях цей вираз. Такий вигляд має людина, яка розмовляє з Пандемом.

Він рвучко встав з лави, ще секунда – і він зірветься нарешті, вихлюпне…

Не зірвався.

– До побачення, Ігоре. Тут не місце, щоб говорити з цим…

– Я не навмисне, – сказав Ігор і відступив на крок. – Але я вже збирався… До побачення, батюшко…

І поспішив до свого велосипеда, притуленого до огорожі. От же часи настали – усі позабували, як це – приковувати велосипеди, ховати, стерегти…

Георгієві перехотілося говорити. Він завжди із задоволенням приходив до них, іноді йому здавалося, що його слова мають для них значення… І сказані в церкви, і сказані тут, на лаві за церковною огорожею… А сьогодні він не міг бачити своїх нечисленних вірних парафіян. Не хотів.

– Ну, бувайте здорові, – він устав. – Щось голова болить, піду… І одразу зрозумів, що збрехав і що його брехня така явна й помітна, як пляжна парасолька посеред голої пустелі.

– Прощавайте, – сказав сухо й пішов, не озираючись. Його власний велосипед чекав коло заднього ґанку церкви.

«Георгію…»

«Мовчи, сатано».

…Але хто ж знав, що той, про кого знали, що буде дано йому владу, – чого ж він з’явився так сильно, так підло, так страшно? Людина слабка… Коли Георгій бачив матір, котра ще торік лежала паралізована, а тепер невтомно порпалася на городі… Коли чув, як вона співає (а вона співала замолоду, в неї був сильний гарний голос, про який любили згадувати всі діди в сусідніх трьох селах), коли вона з подружками, такими самими літніми й здоровими, йшла погуляти в ліс, чи танцювала на чиємусь сімдесятиріччі, чи…

Людина слабка.

Чи краще, щоб його мати тихо згасала, неспроможна підняти руки?

Ох, цей був досвідчений. Він був богослов. Його хоч сьогодні можна було брати викладачем у семінарію. Так. Але хто сказав, що саме він зцілив Георгієву матір? Хто йому повірить? Хіба він не може брехати?

Георгій зітхнув, звично очікуючи почути внутрішнє: «Я не брешу тобі, Георгію…» Але не почув. Видно, цей утратив надію його переконати…

Цей – утратив надію?! Невже Георгій – слабкий Георгій – зуміє витримати таку спокусу?

«Георгію…»

– Мовчи! «Я тільки хотів сказати, що переднє колесо…»

– Мовчи, сатано, без тебе знаю! – крізь зуби процідив Георгій і потягся по стару помпу.

Високо над церквою безшумно ковзнув, не залишаючи сліду, гострий срібний новоліт. Георгій здригнувся й перехрестився.

* * *

Батько Зануди Джо привів у дім жінку!

Колись усі його дамочки були шльондри. Та і яка дурна захоче водитися з буйним алкоголіком?

А ця дамочка! Батько навприсядки крутився коло неї і трохи що не патокою мастив. Зануда Джо плюнув, виліз у вікно на сусідній дах і пішов шукати пригод.

Відколи травичка перестала бути травичкою, дружбани перестали бути дружбанами й пиво перестало бути пивом, Зануда Джо не знаходив таких пригод, які можна було б потім згадати. Один тільки раз йому вдалось налякати якусь тьолку, скинувши з даху цеглину. Цеглина розбилася просто в тьолки перед носом, але та тільки раз верескнула й перестала. Мабуть, Пандем їй сказав, що це Джо скинув цеглину. І що він усе одно не міг влучити. І точно – не міг…

Раніше вони ходили шоблою і перехожі швиденько звертали з дороги. Вони ловили чуваків з чужих кварталів і чистили їм рила. Вони крали мотоцикли, а якось Кріс був викрав вантажну машину. Правда, потім кинув… І де тепер Кріс?

Їхня шобла розповзлася хто куди. Джоишився сам, він зберігав старий арсенал, захований у кутку гаража під ганчірками, іноді приходив туди, щоб почистити стрельку, яку Кріс колись стибрив у старшого брата. Але стрельки, як їх не чисть, тепер узагалі не стріляють… Джо беріг її просто на згадку.

А от нагострені прути й кастети, залиті свинцем, могли б стати у пригоді. Якби тільки, якби…

Він сів на краю, звісивши ноги в запилюжених кросівках, і замислився.

Батько не перестав пити. Навпаки: пив ще більше. Тільки те, що він пив, перетворювалось на воду прямо у нього в горлі. Тому батько спершу став буйний, а потім якось присмирнів. І навіть знайшов роботу. А потім Джо довідався, що батько ходить у вечірню школу! А потім Джо довідався, що восени батька відправлять на роботу кудись далеко – на будівництво якогось підводного міста!

І як же він житиме під водою? Плавці відростить, чи що?

Джо уявив собі батька з плавцями. Останнім часом йому вдавалось увляти картинки, і навіть кольорові. Це було іноді неприємно, а іноді кумедно. От і тепер він уявив собі батька з плавцями й засміявся.

Гарячий дах приємно грів зад. На карниз сіла чайка. Джо плюнув у неї, але промахнувся.

І що ж, ця нова дамка тепер житиме з ними? У їхньому домі? Чи теж поїде на будівництво підводного міста?

«Плавучого, хлопче. Плавучого, а не підводного. Це буде така платформа, вона плаватиме серед океану, а на ній житимуть люди, синтезуватимуть їжу…»

Джо плюнув в іншу чайку і тепер уже влучив. Чайка полетіла.

«До речі, Кріс у своїй космошколі перейшов на другий ступінь. У нього добре виходить».

– Ти ж казав, що всі житимуть, хто як хоче, – Джо помахав ногами. – От я й живу, як хочу…

«Ти не хочеш так жити. Ти теж хочеш полетіти в космос. Або побачити інші країни. Або прославитись. Або знятися в кіно. Або грати в баскетбол. Але ти просто сопляк, хлопче. Ти боїшся».

– Як ти на мене сказав?

«Зелений липкий сопляк».

– Ти! – Джо гахнув кулаком по гарячій блясі. – Вийди до мене, подивимось, хто сопляк!

У будинку навпроти відчинилося вікно. Виглянула літня жінка у фартусі, в одній руці в неї був ніж, а другу вона витирала об перекинутий через плече рушник:

– Джо? Що ти там робиш?

Він уперше її бачив. Раніше тут жили інші люди. Мабуть, довідалась про його ім’я в Пандема.

– Не твоє діло, жирна свиня!

Він перекотився назад, схопився, пробігся, гуркочучи й здіймаючи злежалий пил, легко, як супергерой, стрибнув на сусідній дах – через щілину завширшки два метри й заввишки чотири поверхи. Нога зісковзнула, Джо вперся в край даху коліном, але коліно зісковзнуло теж. Тепер він висів на краю, поступово з’їжджаючи вниз, чіпляючись нігтями за брудну бляху. У животі стало холодно і якось липко. Він знав, що Пандем не дасть йому впасти… А що, як дасть?! Що за радість Пандемові рятувати Джо, котрий не ходить до школи і взагалі не хоче будувати це довбане плавуче місто?! «Ну то хто з нас сопляк, га, Джо?»

– Ти! – просопів Джо і сповз іще нижче. Тепер він висів на пальцях, намагаючись підтягтися, але пальці зісковзували й опори для ніг не було, бо стіна була гладенька.

От якби поруч були пацани з шобли…

– Ти! – крикнув Джо. – Ти, ти, ти! Якби ти був простим пацаном – я б на тебе подивився! А так – ти…

І тут під ногою в нього раптом виявилася вибоїна в стіні, ніби сходинка. Джо підтягся, нарешті, й видерся на дах: він був не плаский, а похилий. Відповзши якнайдалі від краю, Джо сів навпочіпки, опустивши голову нижче колін; його вицвіла червона майка прилипла до спини. У нього було повно нових лахів, але він носив цю майку як пам’ять про колишні часи…

«Кріс часто думає про тебе».

– Брешеш.

«Не брешу. Він скучає».

– Полетить у космос і не скучатиме…

«Хочеш до нього з’їздити?»

Джо мовчав. І навіть ні про що не думав.

«Хочеш просто зараз?»

– У мене немає грошей.

«Не треба грошей. Полетиш на новолеті. Я забронюю тобі місце».

– На чому?!

«На новолеті, хлопче».

– Ні, – Джо помотав опущеною головою. – Ні. Як я до нього прийду? Він буде у формі, з крильцями, значить… З нашивками… А я – отак? Зі стрелькою за поясом, яка не стріляє?!

«Послухай мене, хлопче. Ти нічим не гірший за Кріса й за інших. Ти все можеш, у тебе все буде. У тебе буде і форма, й крильця, і що хочеш. У тебе буде гарна дамка, крута тачка, про тебе казатимуть: он іде Джо, У Якого Все Вийшло… Зараз злазь униз і лови машину. Тебе підвезуть до Центру Розвитку, зайдеш туди й запишешся в технічний коледж. Тобі дадуть форму й напрямок, о сьомій нуль-нуль новоліт стартує, ти вчитимешся й працюватимеш на тій самій станції, де тренується Кріс. Іди, хлопче, піднімай свій зад, іди, я сам поговорю з твоїм батьком…»

Джо посидів ще трохи. Потім став рачки і вийняв з кишені монету. Підкинув (монета блиснула на сонці), уловив і накрив долонею.

– Якщо орел – їду, якщо решка – йди ти під хвіст, Пандеме…

У досі ще вузькій і темній свідомості Зануди Джо не знайшлося думки про те, що Пандем може керувати польотом монетки.

* * *

– Коли ти повернешся? – запитала дружина.

– О четвертій, – відповів Артур. – Чи, може, трохи пізніше.

– Удачі, – сказала дружина, і Артур захряснув дверцята.

– Їдьмо, – нетерпляче сказала дочка. – Я на моделювання спізнюся.

– На що?

– На техномоделювання…

Артур промовчав.

Машина чекала під навісом трохи осторонь будинку. Артур за звичкою її замикав, хоч і знав, що крадіжка неможлива. Ніхто не розіб’є шибку й не видере приймача, як це двічі траплялося з ним колись. Тепер ніхто не краде, ніхто не вбиває й нікого не судять. А всі вдають, що нічого особливого в цьому нема, всі живуть, не виходячи зі звичної колії; от і він п’ять разів на тиждень їздить у контору, переглядає рахунки й звіти, складає кошториси й подає їх на затвердження, і робить усе, що робив колись, хоч це й утратило сенс. Або майже втратило.

Контора наполовину спорожніла. Клерки, секретарки і навіть прибиральниця розбіглися – хто на курси актрис, хто на курси екскурсоводів, хто на практичні з малювання. Шеф, як і раніше, сидів у своєму кабінеті, він схуд, підтягся й почав курити сигари, яких колись собі не дозволяв. Шеф не наважувався покинути своє крісло – поки що не наважувався, але Артур уже не раз бачив у нього на столі стоси «проспектів майбутнього»… І що за інтерес шефові керувати примарною конторою, що йому за радість командувати Артуром?

Дорога була завантажена, але справжніх заторів Артур давно вже не пам’ятав. Перед школою він пригальмував, дочка вискочила, махнула рукою й побігла до входу, де юрмилися – багато сміялися, безтурботно базікали, раділи новому дню – десятки хлопців та дівчат від десяти до сімнадцяти…

Артур зрозумів, що заздрить дочці.

Потік машин був щільний, але Артура пропустили, легко дозволили зробити лівий поворот, і за хвилину він став краплею спокійної річки, у якій коли-не-коли промайне ота нова машина – на новому пальному, безшумна, мов примара.

Коли шеф куди-небудь піде… Скажімо, начальником якогось автоматизованого хімічного цеху… Він хороший керівник, він може керувати хоч експлуатаційною конторою, хоч оперним театром… Артур займе його крісло. Не важливо, що він робитиме щодня, – важливо щодня ходити на роботу, цілувати дружину, підвозити дочку…

Думка про те, яке довге й безрадісне має бути життя, щоразу доводила Артура до розпачу.

Пандем був його прокляттям. Пандем знав його таємницю.

Багато років – з самого дитинства – усередині Артура жив таємний світ, у який не було доступу нікому. Тільки в цьому світі Артур був справжній. Світ у світі. Країна в країні. Він складав вірші, але ніколи їх не записував. Він гуляв у грозу, закидав голову, дещо зневажливо посміхаючись білому візерункові небесних вен. Він чув, як росте трава. Він замикався у ванній, роздягався догола й проживав життя за життям, а мати – вона вже тоді нічого не розуміла – стукала у двері й вимагала відчинити…

Він закохався, коли йому було тринадцять. Вона їздила на велосипеді. Він захотів ввести її у свій світ, проте вона не зрозуміла.

Він хотів накласти на себе руки, але здогадався, що це нерозумно. Що вона не варта загибелі тієї прекрасної країни, про яку не має гадки, котрої не бажає побачити; тоді він жив на околиці великого лісопарку, влітку там було людно й пахло шашликами, а пізно восени парк був порожній і темний, і якось там були знайшли п’яницю, що його задушили й пограбували, й присипали листям на дні невеликого вибалка…

Ця мертва людина не давала Артурові спокою. Він уявляв, як стирчать з-під листя ноги в старих черевиках – шнурки зав’язані мерцем ще тоді, як він був живий… Він уставав щоранку о шостій – було ще темно – і вів старого ердельтер’єра Джафара на прогулянку в парк, і довго стояв на тому місці, де знайшли тіло.

Якось дівчинка, через яку він думав про самогубство, каталася на своєму велосипеді по краю лісопарку. Була рання весна. Сніг уже зійшов.

А потім вона десь пропала. Вранці батьки подзвонили в міліцію.

Артур устав, як завжди, о шостій. Усе було як завжди, окрім того, що тієї ночі він узагалі не спав.

Джафар скиглив, просився на прогулянку. Артур намотав на руку повідець і пішов – ні, спершу він прогулявся по краю лісопарку, потім пройшовся по пустельній центральній алеї і тільки потім завернув до вибалка.

Джафар, зрозуміло, її знайшов і почав гавкати. Артур так і повторював потім на допитах у міліції: пес її знайшов перший. Ми завжди гуляємо в парку з собакою. З пів на сьому до сьомої.

…Він прожив тоді найповніший, найболісніший, найщасливіший день у своєму житті. Світ у нього всередині повнився весною.

Він закінчив школу майже на відмінно і вступив в економічний інститут, і познайомився з багатьма різними дівчатами, і зустрічався з ними – з ким місяць, а з ким і рік. Вони були милі, але жодна з них не могла подарувати йому й тіні того щастя, яке він відчув тоді на вогкій весняній землі, де розпускалися проліски й де вона, нарешті зрозумівши все про нього, зробилася чудесно покірною…

Так він жив, майже змирившись з тим, що нічого великого більше в житті не буде, коли якось улітку побачив з вікна автобуса дівчину-велосипедистку з легким рюкзачком за плечима, у бузкових обтислих штанцях і синій футболці з глибоким вирізом. Дівчині було років шістнадцять, вона обігнала автобус, поки той стояв на зупинці, а потім автобус обігнав її; Артур дуже боявся, що вона поверне на перехресті, але вона не повернула. А на наступній зупинці він її гукнув, і вона зупинилася, бо Артур був нівроку з себе і дуже, дуже вмів подобатися…

Потрясіння його було навіть сильніше, ніж тоді, першого разу. Усередині свого світу він ширяв над горами, бачив себе справедливим і милосердним володарем, і її жах – уже потім, коли на небі засяяли зірки й над розігрітою липневою землею чомусь запахло пролісками, – був щемливий і лоскітний, і вона теж у якусь мить його зрозуміла, і теж скорилася цілком, як і треба коритися володареві…

Через два дні він прочитав у газеті докладний опис того, що сталося тієї ночі в лісі, на березі озера, неподалік залізничних колій. Він жахнувся й цілий рік жив у страху викриття.

А ще через рік він оженився на своїй теперішній дружині. І в них народилась дочка. І він стримувався, не дозволяючи внутрішньому світові брати над собою гору. І відвертався, коли бачив дівчину на велосипеді.

Дочці було п’ять років, а Артурові тридцять. Він прийшов забирати її з дитячого садка, а в цей час у сусідню групу приїхала по молодшого братика старша сестра. Їй було п’ятнадцять років, її трикотажні спортивні штани, підгорнуті до колін (щоб не попали у велосипедний ланцюг) сиділи низько на талії, залишаючи відкритою смужку засмаглої спини.

Через десять днів її оголосили безвісти зниклою. Та так і не знайшли; весь цей час Артур помирав зі страху, під різними приводами не ходив по дочку в дитсадок, зрештою виїхав у відрядження на місяць, – проте страхи були безпідставні, бо ніхто-ніхто ні про що його навіть не запитав…

Тепер його дочці було чотирнадцять. Вона не здогадувалась. Як і дружина, котра прожила з ним півтора десятка років. Як і шеф, котрий вважав Артура не дуже талановитим, однак чесним і старанним працівником. Як і ніхто-ніхто з людей…

Поки ніхто не знав, Артур міг жити у власному світі, фантазувати й вважати минуле плодом своїх фантазій. Поки ніхто не знав, Артур не був ні в чому винен, бо й стародавні царі не мали за собою вини, лишаючи в ліжку остигаючий труп рабині. Традиції, звичаї, закони роблять нас винними, а зовсім не вчинки; ніхто з тих, хто міг би осудити Артура за вчинене, не знав…

Крім Пандема.

Пандем знав про Артура все.

І з цим знанням світ змінився.

Спочатку Артур боявся, що Пандем скаже людям. Що він скаже його дружині. Що він скаже дочці. Що тіло тієї загубленої дівчинки нарешті знайдуть там, де Артур його залишив.

А потім він зрозумів, що навіть якщо Пандем не скаже – він усе одно знає все, геть усе, і нагадає Артурові при потребі; Пандемове знання було дзеркалом, у якому Артур побачив себе, і з цієї миті життя його перетворилося на пекло.

Він загнав машину на стоянку. Зайшов у офіс повз давно порожню будку охоронця. Сів у своє крісло, подивився на годинник: дев’ята нуль-нуль. Він завжди був пунктуальний.

…Якби його тоді впіймали! Тоді, в найперший раз! Його не вбили б – як малолітку, – але всі ці роки він провів би у в’язниці… І тепер би вийшов, спокійний, влаштувався б на завод чи поїхав би на будівництво, як усі ті, кого Пандем випустив з-за колючого дроту… І він міг би жити й думати про життя, а не тільки про те, що Пандем – знає…

З іншими людьми Пандем говорить. З Артуром – майже ніколи. Пандем просто знає, знає; умерти Артурові не можна. Отже, треба з цим жити…

…Є ще один спосіб з усім покінчити.

Сьогодні ввечері він прийде додому. Покличе дружину на кухню, щільно зачинить двері й скаже їй…

Скаже все. А Пандем підтвердить.

* * *

Віолетта прокинулась і довго лежала, милуючись світлом.

Вона ніяк не могла на нього надивитись. Інші, от її батьки, наприклад, бачать світло вже давно. Вони до нього звикли. А Віолетта – ні.

Потім погляд її зі стелі, на якій лежав тремтливий сонячний прямокутник (це віддзеркалення у весняній калюжі, сніг тане!) переповз на стіну, де були картинки. Вони були різнобарвні. Коли Віолетта дивилася на них, її губи самі собою роз’їжджалися в усмішку.

У неї в голові з’явилися думки. Це теж було дивно, майже так само дивно, як світло; їй здавалося, що «думка» – це такий промінець, він пробирається по коридору, обмацуючи стіни, й освітлює все нове. От вона побачила картинку, на якій намальовано слона, і згадала слона в зоопарку, і подумала, що слонові зручно мати такий ніс, а Віолетті було б незручно, і кішці незручно, і що кожний на землі має такий ніс, як йому зручно, і такий хвіст, як треба, і все на землі влаштовано чудово й правильно, вона, Віолетта, бачить світло й може думати, і зараз прийде Пандем…

– Пандеме!

«Доброго ранку, дівчинко».

– Правда, все на світі влаштовано правильно? І в слона такий ніс, бо це зручно?

«Правда. Що ти хочеш сьогодні робити?»

– Учитись! Я хочу сьогодні вчитися!

«Тоді біжи скоріше вмиватися. Мама зрадіє, якщо ти вмиєшся сама».

Віолетта сіла на ліжку й намацала маленькими ногами пару капців з мавпячими мордочками.

Їй було шість років.

Торік вона була сліпою загальмованою істотою, що тихо жевріла на ліжку в інтернаті для дітей з дефектами розвитку.

* * *

Коли Омар був маленький, він був найбагатшим пацаном в окрузі, звісно, окрім Фарзада, сина крамаря.

Старший Омарів брат теж був багатий. Він крав у туристів гаманці й висмикував з рук сумочки, пролітаючи мимо на мотоциклі. Але його незабаром упіймали й забрали у в’язницю, і Омар довго нічого не знав про його долю.

Омар ні в кого нічого не крав. Він стрибав зі скелі – у море – за гроші.

Туристи ойкали, поблискували фотоапаратами. Менший Омарів брат обходив їх з торбинкою для грошей; якщо туристи були нові, вони не вірили Омарові й давали мало. Тоді він перелазив через огорожу й стрибав, а скеля була така висока, що на льоту можна було проспівати пісню.

Коли він вибирався на майданчик знову, туристи вже вірили. Вони охали в десять разів голосніше, лопотіли по-своєму, і торбинка в руках Омарового брата ставала пузата.

Омар стрибав знову.

Хлопці йому заздрили й намагалися стрибати теж. Один розбився на смерть, другий на все життя став кульгавий і кривошиїй. Омар знав: їхні матері проклинали його й бажали йому того самого.

Але він не боявся. Тільки іноді, вночі, він раптом уявляв, як летить на каміння, і вкривався холодним потом; але це було вночі, а не вдень.

Якось, коли він перелазив через огорожу, якась біла жінка взяла його за мокре плече. Вона показала йому кілька зелених папірців і пояснила словами й жестами, що віддасть їх йому, якщо він не стрибатиме.

Якщо він не стрибатиме.

Тоді він завагався. За кожний такий зелений папірець його батько наймитував тиждень.

Він уявив, як злазить з огорожі і йде додому з грішми. Як віддає гроші матері…

Жінка дивилася на нього якось дивно. Він усміхнувся й похитав головою. Бо гроші – це добре, але він, Омар, усе-таки не голодує. Як пояснити цій жінці, що кожен стрибок для нього – дорожчий за гроші. Що коли він відштовхується від огорожі, всі ці чисті пещені люди з країн, де Омарові-голодранцю ніколи не бувати, одночасно втягують повітря з неголосним звуком «оу», якого не заглушить навіть вітер…

Він відмовився від її грошей і стрибнув. А коли виплив і піднявся на майданчик, тієї жінки вже не було.

Що старший він ставав, то менше йому платили за стрибки; на щастя, коли йому виповнилося вісімнадцять, його взяли в армію. І там він почав стрибати з парашутом.

Це було навіть краще, ніж він гадав. Його стали посилати на різні змагання й огляди, він катався на повітряній дошці, виробляв у повітрі різні фігури, перш ніж відкрити парашут; генерали потискали йому руку й говорили, що він – хоробрий.

Іноді він приземлявся на запасках. Повисав на скелях, чіплявся за гострі гілки дерев, двічі чи тричі ламав ноги; лікарі у шпиталях знали свою справу. Омар повертався у лави.

Три місяці йому довелося пробути в зоні воєнних дій. Дівчата думали, що шрам на Омаровій вилиці і його зламаний ніс – сліди бойових поранень; він таємниче всміхався й не говорив їм, що це його у звільненні побили чотири покидьки. Але він теж, пригадується, добряче їх віддубасив…

Демобілізувавшись, він влаштувався працювати на одну тур-фірму. Розвага називалася «Стрибок смерті»; тепер Омар стрибав не зі скелі в море, а з парашутом у глибоку ущелину, і повітря свистіло в його вухах, але свистіло інакше – напевно, він чув луну свого польоту, що відбивалася од кам’яних стін.

Він ніколи не брав запаски, знаючи, що все одно не встигне розкрити другий купол. Один раз парашут розкрився за тридцять метрів од землі, Омар не встиг вирулити на рівне місце, гепнувся на каміння й зламав ногу у двох місцях. Його підняли нагору лебідкою, він провів три місяці в лікарні, а як виписався – з’явився Пандем.

Омар спочатку не надав йому великого значення. Він вірив у духів і дуже мало – у Бога; коли з’ясувалося, що Пандем не збирається робити Омарові шкоду, Омар про нього майже забув. І знову повернувся до своїх стрибків: падаючи в печері, у цілковитій темряві, устигав зробити подвійне сальто, якась телекомпанія зняла про нього фільм…

А потім до ущелини прийшли троє білих мужиків зі спорядженням і сказали: ми теж хочемо стрибати.

Він здивувався. Раніше охочих, крім нього, майже не бувало.

Мужики боялись, але стрибнули. І в них вийшло.

Наступного разу приїхала ціла група з аматорськими кінокамерами. Тут були не тільки чоловіки, але й жінки; вони стрибали один за одним, усе в них ішло гладенько, і тоді Омар зрозумів.

Вони ж невразливі!

Вони не розіб’ються об каміння, не поскручують в’язи і навіть не поламають ноги. Пандем їх береже; вони робитимуть сальто – безпечно, як у спортзалі. Політ на саморобних крилах, навіжений, вільний, на межі життя й смерті політ, замінено тепер комфортабельним «рейсом» у кріслі з підлокітниками, з соком у склянці, з кнопкою виклику люб’язної стюардеси…

– Навіщо? – запитав Омар у Пандема.

«Потім зрозумієш», – відповів Пандем.

* * *

Нікчема обробляв свій садок. Колупав сапою, розпушуючи землю під якимись кущами, висмикував траву, сопів і, здавалося, був дуже захоплений своєю справою.

Макс підійшов і зупинився в нікчеми за спиною. Гукати не став – нехай сам помітить. Нехай поверне голову.

За ті кілька місяців, що вони не бачилися, садівник – Макс жовчно скривив губи – виструнчився й посивів. Злиплі од поту пір’їни волосся на потилиці були якоїсь горобиної барви кольорів – це після колишньої воронячої чорності!