Читать книгу Пандем - Марина и Сергей Дяченко - Страница 5

– Привіт, brother, – сказав веселий голос у слухавці. – У мене день народження, я приймаю поздоровлення… Отже?

– Стривай, – сказав Кім, намагаючись розліпити повіки (на годиннику була восьма ранку, заснути вдалося тільки годину тому). – Стривай… Який сьогодні день?

– Робочий, – радісно запевнив голос. – Скажеш, щойно сам збирався мені подзвонити?

– Я спав, – зізнався Кім. І прислухався до шуму води у ванній: Ярина вже встала.

– Чого це? – здивувався голос. – А, ти ж у відпустці, а я думала, ти, як завжди, забув про наш з Леркою день народження…

– Коли це я забував про ваш день народження?!

– Аніж ото кричати, краще чемно мене поздоров. І Лерці подзвони негайно, бо вона на роботу піде.

– З днем народження, Олександро, – сказав Кім, потираючи вільну від слухавки скроню. – Рости велика й гарна.

– О-от, – голос у слухавці був задоволений. – Пробач, brother, я чесно не подумала, що ти ще спиш. Завтра о шостій у нас party, приходьте з Яринкою до мами з татом, будемо пити й бешкетувати. Завтра о шостій, як зрозумів, прийом?

…Кім чудово пам’ятав подив, з яким батько сказав йому, повернувшись з пологового будинку:

– Ти знаєш… Не братик і не сестричка.

– А хто?! – вразився семирічний Кім.

Батько промовисто показав два пальці (як потім виявилося, він, хоч майже ніколи не пив, того дня видудлив чималу пляшку коньяку):

– Дві… дві сестрички. Оце номер!..

* * *

Ярина прокинулась о пів на восьму; щойно вона сіла на ліжку, щойно роззирнулася, протираючи очі, щойно Кім упіймав її перший ранковий погляд – виявилося, що їй краще. Ще якийсь час він боявся помилитись, проте Ярина встала, усміхаючись, вільна від страхів і сповнена енергії: що зробити, що купити, а чи не напекти пиріжків…

– Пандем.

Темний екран телевізора засвітився сам по собі, проявився, як фотографія в кюветі; з екрана дивився той, кого назвали на ім’я, і така ефектна його поява змусила Кіма відчути раптову втому.

На кухні Ярина, наспівуючи, дзенькотіла посудом.

– Зникни, – одними губами попросив Кім.

Екран згас. Замість Пандема Кім побачив своє відображення – перекручене, наче в кривому дзеркалі.

Ярина зайшла, витираючи руки маленьким жовтогарячим рушником:

– Я от подумала… Мені до лікаря на дванадцяту, а потім я могла б зайти в універмаг і купити дівчатам подарунки.

– Я сам, – швидко заперечив Кім. – Ніяких універмагів, краще пройдися пішки від поліклініки. А якщо буде дощ, то взагалі нікуди не ходи.

– Мені снилося, що ти з кимось на кухні говорив, – повагавшись, сказала Ярина.

– Невже? – Кім як умів, удав здивування.

– Кришечку загвинчуй, – Ярина взяла з книжкової полиці незакриту аптечну пляшечку. – Вони ж випаровуються й смердять.

– Ага, – сказав Кім і одвів очі.

* * *

Тільки час, думав він, переходячи од вітрини до вітрини, од відділу до відділу, од стойки до стойки. Я мислю ясно, орієнтуюся впевнено, пам’ятаю себе твердо; існує тільки дві ймовірності, тільки дві, всі інші – похідні від них. Або Пандем існує, або, на жаль, я серйозно хворий. Або я хворий, або… Пандем існує, але він не той, за кого себе видає. Наприклад, мене навмисне доводять до божевілля… дурниця. Мене кудись вербують… ще більша дурниця. Мене знімають прихованою камерою, це нова телепрограма… а це вже точно різновид маячні. Тільки час і витримка, хай йому чорт, у мене немає змоги перевірити, чи не мій це мозок вибудував цю систему галюцинацій. Якщо одразу відкинути гіпнотизерів, інопланетян, просвічування променями крізь стіну – що залишиться? Залишиться двадцять дев’яте лютого, і якщо я марив у той день – отже, цілий світ марив…

В універмазі було людно. Кім бродив, мов у джунглях, раз у раз повертаючись по власних слідах. Натикався на людей, просив вибачення, коли натикалися на нього; все, що годилося на подарунок сестрам, було нездоланне фінансово, а все доступне не годилося для подарунка.

– Вибачте, – сказав він укотре, спіткнувшись об чиюсь ногу.

І підняв очі.

Прохоренко Віктор Антонович, учитель хімії та біології, ще місяць тому смертник, а тепер круглощокий і діловитий, стояв коло прилавка канцтоварів, і поруч з ним стояла маленька дівчинка в червоному пальтечку.

Кім сахнувся.

Очі Прохоренкові змінилися – він упізнав Кіма.

– Здра-астуйте, – сказав, наче проспівав. – Радий ба-ачити…

– Діду, – сказала дівчинка й нетерпляче смикнула Прохоренка за рукав. – Я виберу синенький і отой жовтий.

Кім стояв, не знаючи, що сказати.

…Фахівці, які добре знають свою справу. Для них пацієнти були номінальними людьми, тілами, механізмами, записами в історії хвороби, зборами аналізів та діаграм. Співвідношення смертей і ремісій залежало від удачі і від професіоналізму. «До цього не можна звикнути», – говорив колись молодий ще Кім-початківець, і його колега, хірург-золоті руки, мружив холодні уважні очі: «Можна. Треба».

– Я теж радий вас бачити, – сказав Кім. – Я теж… Вибачте.

І поспішив геть. Легкодухо втік.

«Пандеме…»

«Так, Кіме», – голос усередині голови.

«А, чорт… Хай тобі грець…»

«Поверни ліворуч у скляні двері, там бутик, кабінка для примірювання за жовтою шторкою, візьми будь-який светр, сховайся в примірювальній, поговоримо…»

Важка тканина закрилася, відрізаючи кабінку від безлюдного відділу дорогого одягу. У високому дзеркалі Кім побачив своє незнайоме лице – бліде, з дуже тонкими білими губами; опустився на шкіряний табурет, поклав на коліна синій, мов небо, светр – на три розміри менший, ніж міг би на себе натягти.

…Чи міг він знати, що за дверима ліворуч – саме цей бутик? Теоретично – так… Знав, та забув…

«Ти нервуєшся. Ти починаєш у мене вірити. Твоє уявлення про світ пливе».

Пандемів голос звучав усередині голови. Кім знову подивився на себе в дзеркало; засміявся – тихо, щоб не бентежити продавщиць. Боже мій, і це чоловік, хірург…

«Це нормальні людські реакції, Кіме. Під шаром твого страху й невіри є радість, природне почуття при думці про те, що хтось повинен був умерти, однак не вмер, а живе».

«Пандеме…»

«Хочеш, допоможу тобі вибрати сестрам подарунки?»

– Ти?! – запитав Кім занадто голосно. Аж продавщиця неподалік примірювальної перестала шарудіти поліетиленом і підозріло затихла.

«Авжеж, я. Чого ти дивуєшся?»

* * *

Кімова сестра Олександра вийшла заміж у шістнадцять років і школу закінчувала екстерном; по п’ятницях (а іноді й по вівторках) заміжня Саша ходила в школу замість сестри Лери – у п’ятницю були здвоєні уроки літератури, яку Сашка обожнювала, а на вівторок завжди випадала здача фізкультурних нормативів. Кім знав, що «літераторка» прекрасно розрізняє близнючок, а от «фізкультурник» – ні.

Сашин чоловік був старший за неї на рік і після школи вступив у військове училище. Характер у нього був жахливий – у перші місяці після Сашиного заміжжя Кім не раз бився з майбутнім офіцером, розривав з ним стосунки назавжди – і знову, зціпивши зуби, мирився. Сашко (а імена в юного подружжя були однакові) ніби поставив собі за мету робити все навпаки і всупереч; його батько, процвітаючий адвокат, мостив синові м’яку дорогу на юридичний – той з насолодою не послухався й пішов у казарму. Кімові батьки переживали за дочок, Сашкові батьки приходили просити за сина пробачення, сама Олександра готова була захищати чоловіка зубами й пазурами (у Кіма назавжди залишився маленький шрам на мізинці – сестра в запалі полеміки вкусила). Так минув нервовий рік; на другому курсі училища Сашко дуже невдало зламав ногу, його комісували, і він тепер злегка кульгав.

Згодом його характер трохи виправився: залишаючись упертим, самовпевненим і жовчним, Сашин чоловік усе ж обтесався й подорослішав. Їхні з Кімом стосунки, колись не дуже теплі, тепер стали якщо не родинні, то принаймні товариські.

– О-о! Sister-in-law! О-о! My dear brother! Привіт, красені! Ма-а-мо, вони вже з’явилися! Яриночко, я б сказала, що вигляд у тебе прекрасний, але боюся, що ти вважатимеш це за вульгарний комплімент, тому промовчу, незважаючи на те що ти страшенно красива… Жерти в нас особливо нічого, ви ж не їсти сюди прийшли, а поздоровляти іменинниць і веселитися… Ярино, є безалкогольне шампанське. Сашко, прибери зі стола оселедець, увесь дім засмердів, наче затонулий сейнер… Ні, Кім подарунки поки що сховай, подарунки – за столом… Шурко, не крутись під ногами. Тату, забери Шурка, ну я прошу, дай йому якусь залізяку розкрутити… Наприклад, старий приймач…

На другому курсі журфаку Олександра народила сина – без відриву від навчання. Немовля назвали, не довго думаючи, Олександром; побувавши в рюкзачку-ношах на багатьох заліках і навіть на лекціях, Шурко вдався якийсь ненормально розумний – уже в п’ять років його віддали в школу для особливо обдарованих дітей, і він там блискуче розв’язував рівняння. Правда, з вигляду в Сашиному синові ніяк не можна було запідозрити «пуголовка» – здоровенний і червонощокий, вдачею він був у матір, а отже, галасливий, не дуже охайний і напрочуд шкодливий.

– Привіт, дядю Кіме! Здрастуйте, тьотю Ярино! Це – немовля – ще не народилося? А ви мені – той – його покажете, коли він?…

– Ну аякже, тобі – першому… На, – Ярина тицьнула Шуркові в руки керамічний будиночок-свічник.

– Дя-акую! Який ка-айф!

У Шурка була одна дуже гарна риса – він щиро радів будь-якому подарункові незалежно від його ціни та цінності.

– Поздоровте Лерку, – строго сказала Олександра. – Вона на кухні.

Кім узяв другий букет квітів і по вузькому, добре знайомому ще змалку коридору пройшов на кухню. Від плити обернулася точна копія Олександри – така ж чорноволоса, з високими вилицями, з глузливими чорними очима двадцятичотирирічна – ні, вже двадцятип’ятирічна жінка.

Валерія жила з батьками. Ні чоловіка, ні дітей у неї не було.

* * *

«Пандеме?»

«Що?»

Саша страх як любила галасливі свята. Родина сиділа за великим столом – Олександра з чоловіком і з сином, Лерка, Кім, Ярина, батьки й чотири Сашині подруги з двома чоловіками. Здавалося, що кімната, не розрахована на таку кількість народу, роздулась, наче переповнена валіза.

«Пандеме?»

«Не воруши губами. Навіщо?»

Кім щільніше стис губи й нахилився над тарілкою. Йому здавалося, що він робить щось заборонене. Що в безтурботне товариство родичів він приніс міну чи небезпечну хворобу, чи погану новину.

Олександра й Лерка сиділи на чільному місці за столом пліч-о-пліч; Олександра змалку любила гратися в «одинаківців» і, навіть як стала доросла, коли-не-коли купувала речі у двох екземплярах – собі й сестрі. Лера, котра однакового одягу ніколи не любила, на честь дня народження поступилася Олександрі й наділа білий светр-близнюк; сидячи за столом, сестри здавалися віддзеркаленням одна одної, і тільки Шурко, що якраз оселився в затишній хатинці-під-скатертиною, міг засвідчити, що під столом на тітці надіто спідницю, а на мамі – чорні штани-кльош.

– …Дозвольте сказати тост! – тато, Андрій Георгійович, устав. У свої шістдесят з гаком він був імпозантний, підтягнутий і моложавий. – Я хочу підняти цей келих – уперше, до речі! – за наших славних дівчаток, які…

Гості випили й загаласували. Кім потягся до поліетиленового пакета, заздалегідь «зарядженого» на спинці стільця. Олександрі призначався альбом з репродукціями Моне; глянувши на подарунок, його не схильна до захвату сестра трохи роззявила рота:

– Як? Ти… Ну ні фіга собі! Як ти здогадався? Я на нього вже місяць… Ну, Кімусику, дякую! Ну ти даєш!

Розцілувавшись з Олександрою – стіл хитнувся й дзенькнув посуд, – Кім витяг з пакета взуттєву коробку. Гості стихли; Лера відкрила кришку й раптом почервоніла – білий комірець светра підкреслив її сум’яття, роблячи рум’янець глибшим і яскравішим.

– Ну ти даєш, – тільки й промовила Лерка.

У коробці лежали тонкі аквамаринові босоніжки на високому каблучку.

…Це нічого не значить, думав Кім, дивлячись, як Лерка квапиться в коридор – міряти обновку. Це не доказ, думав він, коли виявилося, що босоніжки сидять на сестрі ідеально. Я міг угадати їхні потаємні бажання… Усе-таки вони мої сестри, я їх непогано знаю… Якісь випадкові слова могли спливти з підсвідомості… Підсвідомість могла сама…

«Авжеж. Особливо така чудова підсвідомість, як у тебе».

У внутрішньому голосі звучала іронія. Кім ледве стримався, щоб не потрясти головою.

Мама дивилася на нього із захопленням:

– Ти ж ніколи в житті не дарував взуття!

– У нас з Леркою нога нестандартна, – із запалом підхопила Олександра. – Підйом високий, сто років намучишся, поки купиш… Яринко, визнай, це ти вибирала?

Ярина заперечувала. Їй не вірили.

– Я їх позавчора в універмазі приміряла, – ошелешено бурмотіла Лерка. – По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?

Кімова усмішка – він це відчував – ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.

…А що, як уся ця вечірка – плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або – ще гірше – вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…

«Кіме… Ти б менше думав про себе. Вони щасливі, до речі».

«Я радий за них».

«От і добре. А я радий за тебе».

Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.

«Пандеме… А пацієнта Прохоренка ти на зустріч до мене привів? Чи це випадковість?»

«Ти ж знаєш, бувають і крутіші випадковості… Він збирався з онукою в універмаг. Я тільки затримав їх у канцтоварах на дві хвилини довше…»

«Ляльковод».

Мовчання. І секундне мовчання за столом; Кім рвучко підняв голову:

– Га?

Але всі дивилися не на нього, а на Сашка.

– …Абсолютний козел, – продовжував Сашко, наче нічого й не сталося. – Шаманські танці на бубні. Так, знахарі останнім часом зажерлися…

– У мене приятельку знахар вилікував, – нервово сказала Сашина подруга. – У неї була пухлина… А тепер навіть офіційна медицина визнає, що пухлини немає!

– Подумаєш, – сказав Сашко. – Он у Кіма в клініці всіх хворих повиписували. Кажуть, що здорові. А хтозна, що з цими здоровими станеться через півроку.

«Кіме?»

– Вони здорові, – сказав Кім крізь зуби. – Я вчора в універмазі бачив свого пацієнта. Він здоровий.

Сашко всміхнувся тією знайомою жовчною усмішкою, що колись доводила Кіма до нестями, а тепер тільки трохи дратувала.

«Я не ляльковод, Кіме. Мені огидно бути ляльководом. Це те саме, якби тобі сказали, що ти хабарник…»

Кім криво посміхнувся.

«Пандеме, іноді мені здається, що ти дитина».

«Штампи, Кіме. Стереотипи. Ти мене боїшся – твоя свідомість захищається, ти шукаєш у мені маленького й слабкого. Щоб хоч якось зі мною примиритися».

– …голий король. Так, він зняв два-три сильні фільми, але ця остання його прем’єра – це так убого…

– …про цього типа, він талановитий, йому б хоч крихту смаку…

– …щільний текст. Важко читати, із задоволенням грузнеш, наче в киселі… Ні, наче в бетоні!

«Пандеме, навіщо ти?…»

«Щоб світ був такий, як має бути».

– …От ви смієтесь, а цей Шпорник був у ефірі двадцять дев’ятого лютого. Того самого двадцять дев’ятого! І в нього сиділа ціла студія гостей – у прямому ефірі! Він якось зумів стримати паніку, хоч у самого в голові базікали святі Катерина й Маргарита…

«Пандеме!»

«Що?»

«Ти читаєш думки?»

«Я присутній при їхньому народженні».

– О Господи, – сказав Кім пошепки.

Лера внесла в кімнату двоярусний торт з безліччю здвоєних свічок. Гості зааплодували.

* * *

– Чудова ніч, – сказала Ярина. – Зовсім весна.

(Про що я думаю, питав себе Кім. Про якісь дурниці. Ось мокрий асфальт, ось папірець на стовпі, ось пачка з-під сигарет у калюжі… Але ж я не можу весь час ховати свої думки! Не можу весь час думати, що я думаю…)

– Вітру нема, – сказала Ярина. – Якби не так пізно – я б пройшлася… Кімчику, що з тобою?

Її долоня запрошувала сховатися. Од вітру. Од себе. Жаль, що в нього таке велике лице, а в неї така вузька долонька…

Пахло терпкими парфумами. Ярина любила терпкі.

(Наче уві сні, коли бачиш себе голим посеред проспекту…)

– Повернусь і викличу таксі, – сказав Кім, та в цю мить з-за повороту визирнув великий автобус з «гармошкою» на череві.

(Я не хочу свідків! Я маю право бути на самоті… Усередині себе – наодинці з собою!)

– Нам пощастило, – сказала Ярина автобусові. Потім уважно придивилася до Кімового обличчя: – Ти що, п’яний?

(Невже все це – породження мого мозку?! Двадцять дев’яте лютого… А це щеня хто-небудь, крім мене, бачив? Ніхто…)

Кім підсадив Ярину на підніжку. Салон був майже порожній, хіба що п’яненький дідуган дрімав на передньому сидінні та підліток малював пички на запітнілій шибці.

– Кіме, ти ж начебто майже не пив? Що з тобою? – Ярина сіла, в цей момент підліток біля вікна обернувся.

Автобус різко рушив, Кім насилу втримав рівновагу.

– Кіме Андрійовичу, добрий вечір! – привітався Пандем.

– Добрий, – глухо сказав Кім.

– Ми грали у футбол, – пояснив Пандем у відповідь на запитальний погляд Ярини. – З Кімом Андрійовичем. У понеділок. За гаражами.

– А-а-а, – Ярина всміхнулася, ніби спогади про той день були їй надзвичайно приємні. – Ти ще прийшов увесь брудний…

– Так, – сказав Кім. «Ярина мене теж бачить».

– Так, – повторив Кім.

– То ми сусіди? – запитала Ярина.

– Майже, – хлопчик усміхався. – Тільки мені на одну зупинку раніше виходити, ніж вам.

– Може, це небезпечно – так пізно вертатися додому?

– Та яке небезпечно! Де там!

«Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба… Не відчуваєш ніяковості перед морем… Тебе б не збентежило те, що дощ чує твої думки…»

Автобус причалив до чергової зупинки.

– До побачення, – сказав Пандем.

– Симпатичний пацан, – сказала Ярина, коли двері за ним зачинилися. – Приємний.