Читать книгу Пандем - Марина и Сергей Дяченко - Страница 2

Ось уже кілька днів Кім був п’яний, не торкаючись до спиртного; розгубленість була така ж незвична для нього, як для форелі – спрага. Потрясіння навпіл з ейфорією призвели нарешті до лиха: підмерзла траса не забажала носити на собі неуважного й безтурботного їздця. О четвертій ранку навколо було темно й порожньо, обабіч траси чорнів ліс, машина, опинившись на узбіччі в позі перекинутого жука, марно крутила колісьми, а Кім Андрійович висів на паску безпеки, намагаючись відчинити дверцята й вилізти з пастки.

Дверцята заклинило. Мимо промчали фари й зникли за близьким обрієм: водій або не помітив катастрофи, або вирішив не забивати собі голову дрібницями.

Сьогодні вранці Кім наповнив бензобак до краю. Дивно, що він досі не вибухнув, думав Кім, точніше, не думав, а відчував, намагаючись звільнитися від паска. Намагаючись вибити скло. Намагаючись хоч щось – у ці останні секунди – для себе зробити.

Дверцята відчинилися без його участі – хтось зумів одімкнути їх ззовні. Чиясь рука впіймала Кіма за руку; крізь холодний піт і залізний присмак у роті він устиг запам’ятати й усвідомити цей дотик.

Допомога! Звідки?!

За мить він був назовні, і вони з рятівником устигли одбігти, перш ніж бензобак нарешті вибухнув і на трасі одразу стало світло.

* * *

Усе почалося два тижні тому з того, що Кім поставив хибний діагноз.

Результати аналізів, обстежень, рентгенівські знімки не залишали надії нестарому ще вчителеві хімії та біології; Кім зрозумів це одразу, розмова з дружиною вчителя була схожа на десятки подібних розмов, що випадають на долю лікаря спеціалізованої клініки. Намагатися щось зробити було вже пізно – Кім довго пояснював нещасній жінці, чому операція нічого не дасть і тільки принесе хворому нові муки; вона, зрозуміло, не погодилася. Стан її чоловіка що не день погіршувався, він майже не опритомнював, проте Кім призначив – скоріше для очистки совісті – підтримуючу терапію і нове обстеження…

Через кілька днів хворому стало краще. Аналізи змінилися ніби від чарів. Кім призначив новий рентген і довго розглядав темну плівку. Упевнений у помилці, зажадав повторного знімка; через день учитель уже поривався встати з ліжка, а дружина не відходила від нього ні на крок і дивилася повз Кіма незрячими, повними зневаги очима.

Кім помилився в діагнозі – це було ясно й без завідувача лікарні, проте завідувач з’явився на обурену вимогу пацієнтової дружини. Кіма було присоромлено, можна сказати, його тицьнуто носом у калюжу, як шкодливе кошеня; усе це було б сумно, якби не те, що у вчителя, який ще недавно був при смерті, округлилися щоки й на них навіть повернувся рум’янець. Вражений і спантеличений, Кім устигав усе-таки радіти, що палату покидає не труп, а здорова людина, у якої попереду довгі роки повноцінного життя…

Кімів авторитет в очах колег добряче похитнувся. Правда, через кілька днів безнадійна хвора з сусіднього відділення раптом відчула себе краще, й обстеження показало позитивну динаміку немислимої швидкості.

Авторитет колеги, що ставив діагноз цій хворій, похитнувся вже не так сильно. Особливо у світлі того, що всі важкі хворі – а в клініці легких не тримали – раптом ожили, і їхні сумні діагнози почали лускати один за одним.

Післяопераційні відновлювалися без єдиного ускладнення. Тих, кого до операції готували, можна було вже не пускати під ніж – кількох людей прооперували просто за інерцією, щоб не зупинився «конвеєр». Усі вижили, усі почувалися задовільно, навколо клініки росло коло збуджених родичів – від них, згуртованих лихом, неможливо було приховати дивну щасливу новину. Родичів не допускали в бокси, однак звістки про кожного, хто почав одужувати, передавалися з уст в уста, і незабаром в окрузі почали балакати про чудодійного знахаря, про тарілку, що пролітала неподалік, про те, що лікарня потрапила під благословення якогось святого проповідника…

Завідувач розумів ситуацію не більше за інших, проте йому було ясно, що бездіяльність може закінчитися вибухом. В один з днів (навіть найважчі хворі вже вставали, їхні аналізи поліпшувалися з кожним днем, дім боротьби й розпачу перетворився на дім твердої надії) клініку окупували кореспонденти, всього їх було душ сорок. З камерами й диктофонами, фотоапаратами, блокнотами вони заповнили центральний хол, де завідувач дав прес-конференцію; він був дуже стриманий у висловлюваннях, десять разів повторив, що чудес не буває, що в клініці йде випробування нової методики і що перші позитивні результати – ще не привід для ейфорії; кореспонденти розбіглися по апаратних і редакціях, і вже наступного ранку вся країна знала, що в лікарні міста N творять чудеса за спеціальною методикою…

Випровадивши кореспондентів, зібралися в ординаторській. Говорили мало. Ніхто нічого не розумів. Дехто невиразно дорікав завідувачу. Більшість відмовчувалася. Як дивно, думав Кім. Ми всі стали свідками справжнього доброго чуда, люди, приречені на болісну смерть, тепер здорові й житимуть, але ми не знаходимо собі місця, бо не розуміємо як. Непорушні закони порушилися, ми не знаємо, чого чекати далі…

Далі стався наплив пацієнтів. Ліжка доводилося ставити в коридорі; всі, хто втратив надію, кого виписали з інших клінік на певну смерть, зібралися тепер тут, Кім ходив блідий і розгублений, медсестри збивалися з ніг, апаратура для складних обстежень працювала цілодобово, під напливом пацієнтів занепала обов’язкова стерильність і навіть звичайна лікарняна чистота, і на всіх знімках, аналізах та діаграмах було одне й те саме: бурхлива позитивна динаміка. Наче сотні лікарів по всій країні дружно помилилися в діагнозах.

Кімові не варто було сідати за кермо.

Кімові не варто було залишати так надовго молоду, на сьомому місяці вагітності, дружину.

О пів на четверту ранку він закінчив опис чергового знімка, зняв халат, зробив вибір між дружиною та здоровим глуздом – і поспішив додому, хоч підмерзла траса…

* * *

– Нічого страшного, – примирливо сказав його рятівник. – Буває гірше.

У світлі бензинового вогнища Кім уперше на нього подивився. Його рятівник виявився хлопчиком років п’ятнадцяти, тонколицим темноволосим підлітком у занадто легкій, не по сезону, курточці.

Кімові схотілося сісти, і він сів на смугастий бетонний стовпчик. Машина палала, вогнище було видно здалеку; ану ж Ярина довідається, подумав Кім. Треба їй подзвонити й сказати все по порядку… тобто що все в порядку… однак телефон лишився в машині, гроші, документи, все лишилося в машині.

Це тому, що я взяв занадто вліво, цокаючи зубами, подумав Кім. Не треба було переходити на третю смугу. А Ярина, мабуть, спить, бо зараз ніч, точніше, глуха межа між ніччю і ранком…

– Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик.

Його слова долинали крізь шум вогню і стукіт крові у вухах, Кім подумав, що слова зайві, що будь-яке слово, вимовлене зараз біля бензинового вогнища, залишиться порожньою шкуркою, звуком. «Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу…»

Чий він син, подумав Кім. Він мене знає, він син когось із знайомих чи, може, пацієнтів?

– У тебе немає мобільного телефону? – хрипко запитав Кім.

Хлопчик сягнув рукою у внутрішню кишеню курточки й витяг плаский апаратик. Це ж треба, подумав Кім. Кнопки світилися спокійним зеленуватим світлом – мов сонце крізь морську воду.

– Вона спить, – сказав хлопчик. – А міліція вже їде. Нікуди не треба дзвонити.

Якийсь час Кім розглядав клавіатуру, намагаючись згадати свій власний домашній номер.

– Хто спить? – запитав він нарешті.

– Ярина Анатоліївна, – хлопчик дивився спокійно й відповідав просто.

– Дякую, – сказав Кім, повертаючи мобільник.

– Нема за що.

– Ні… Дякую, якби не ти…

– Я зрозумів, – хлопчик осміхнувся.

Кім подивився на те, що недавно було його машиною. Навіщось понишпорив у кишенях. Озирнувся; траса, як і раніше, була порожня, тільки десь дуже далеко – на краю світу – голосила міліційна сирена.

– Як ти тут?… – здивовано спитав Кім.

Хлопчик знизав плечима:

– Та так… от.

– Мотоцикл?… Велик?… Ти ж син Євгенії Яківни, так?

– Ні, – хлопчик зітхнув.

– А чий? Пробач, я навіть не спитав, як тебе звуть…

У цю мить з-за близького обрію випірнули дві пари фар і синьо-біла блимавка.

* * *

Ярина спала. У головах горів нічник – Яринина дизайнерська робота; затамувавши дихання, Кім причинив двері, жестом запросив рятівника на кухню.

Упираючись п’ятою в носок, хлопчик стяг з ніг мокрі черевики.

– Чай питимеш? – пошепки запитав Кім. – Каву? Може… коньяк?

– Чай, – сказав хлопчик, подумавши. – Можна помити руки?

Через п’ятнадцять хвилин вони сиділи, розділені клейончастим червоним столом, і на чистих клітинках стояли, мов шахові фігури, дві чашки без блюдець і два блюдця з нерівно нарізаним сиром.

Кім дивився на чашки, бачив ніжну пару, що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.

– Це важливо? – запитав його гість.

– Що? – Кім підвів голову.

– Те, що сталося, важливо? – спитав хлопчик.

– Так, – подумавши, сказав Кім. – Якби не ти, я згорів би живцем.

– Ви проживете до глибокої старості, – сказав хлопчик.

– Так, – знову погодився Кім. – Є така прикмета.

– І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, – хлопчик зазирнув у свою чашку.

Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…

Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.

Хлопчик пив чай – наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник – це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.

– У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик. Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?

– Я слухаю, – сказав Кім.

– Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?

Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.

Двадцять дев’яте лютого…

– Пам’ятаю, – сказав Кім.

(…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я чую голоси, – пробурмотіла вона. – Як ви думаєте, Кіме Андрійовичу, це на краще?»

«Голоси?» – перепитав своєю чергою здивований Кім, і негайно в його голові, в ділянці потилиці, почулося чітке: «Кіме! Не бійся! Я говорю з тобою!..»)

Кім здригнувся, згадуючи ту нехорошу середу. Він одразу подумав про наркотик, підсипаний у вентиляційну шахту; в усіх, хто зібрався в ординаторській, була подібна версія, всі були майже спокійні, всі добре трималися й навіть жартували – поки не прибігла сестра, яка дивилася в холі телевізор…

– Авжеж, пам’ятаю, – повільно повторив Кім.

– Минуло два роки, – сказав хлопчик. – Що ж це було?

– Випробування психотропної речовини, – Кім з цікавістю розглядав гостя. – Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…

– Ви в це вірите? – хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.

– Ні, – Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.

– А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?

У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?

– Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? – знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.

– Ні, – сказав Кім.

На кухні стало тихо. За вікном шкреблися, воркотіли, тупцяли по бляшаному «козирку» нахабні дворові голуби.

Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…

– Вони просто передумали вмирати, – зізнався він, зітхаючи. – Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.

– Я й не прошу пояснювати, – хлопчик знов усміхнувся. – Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.

– Пояснити? – Кім не хотів, щоб у його голосі прорвалося глузування. Але воно все-таки прорвалося.

Хлопчик не образився:

– У вас же ж нема пояснень? Чом би не вислухати мою версію того, що сталось у вашій лікарні? І заодно того, що сталося двадцять дев’ятого лютого. І того, до речі, що сьогодні сталося з вами…

Стрес, подумав Кім. Можливо, пригода з палаючою машиною ушкодила його дужче, ніж здається…

Згодувати йому легенький транквілізатор?

– До речі… – сказав він легко й буденно, як звичайно говорив з пацієнтами. – А як ти опинився… на трасі? Ти що, ночував там, ждучи, поки я беркицнусь?

– Ні, – сказав хлопчик. – Не знаю, як вам сказати… як це краще подати. Краще, ніж двадцять дев’ятого лютого.

– Що?!

– Ви незабаром утратите роботу. Просто нікого буде лікувати.

Кім роззявив рота, щоб м’яко пожартувати у відповідь, але так і не придумав жарту.

– Що, всі будуть здорові?

Хлопчик кивнув:

– Так. Як ваші теперішні пацієнти. Як Прохоренко Віктор Антонович.

– Він твій родич? Може, батько? Дядько?

– Ні, не родич. Мені здається, родичів у звичайному розумінні в мене взагалі немає…

Кім раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого – коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…

Цокав годинник. Затишно булькали голуби.

– Як ти це робиш? – запитав нарешті Кім.

Хлопчик зітхнув: «Та отак…»

– Та отак, – повторив він уголос. – Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…

– І… що?

Хлопчик дивився Кімові в очі:

– Припустімо, якась істота… Ні, не так. Припустімо, що інформація, переборовши якийсь поріг, набуває здатності… Ні. Припустімо, що є такий комплекс властивостей – всезнання, всюдисущість і всемогутність…

– Так, – вирвалося в Кіма.

– Так, – хлопчик кивнув. – Не всевідання… Але знання, що наближається до всеохопності. Не всемогутність… Але дедалі зростаюча здатність перебувати одразу в багатьох місцях. Не всемогутність, але…

Годинник у нього за спиною востаннє цокнув і зупинився.

Кім устав, додав води в охололий чайник, поставив його на вогонь і сів знову.

– Це… треба перетравити, правда? – тихо запитав хлопчик.

Кім мовчав.

– Два роки тому, – повільно сказав гість, – я вирішив, що, з’явившись усім одночасно, весело так, по-дружньому… що людство буде у захваті.

Кім мовчав.

– Зараз я піду, – сказав хлопчик. – У вас буде час, щоб… усвідомити. Коли – якщо – захочете ще раз зі мною поговорити…

– Я тебе проведу, – різко сказав Кім.

– Не треба, – хлопчик похитав головою. – Я й сам… доберусь. А погано буде, якщо Ярина Анатоліївна прокинеться й не застане вас…

– Агов… Як тебе звуть?

Хлопчик обернувся од вхідних дверей:

– У мене немає імені. Тільки самоназва. Пандем.