Читать книгу Пандем - Марина и Сергей Дяченко - Страница 4

Березень був дуже теплий.

Кімового шефа висунули на Державну премію. З інших клінік подібного профілю надходили невиразні, проте незмінно оптимістичні новини. Раптова позитивна динаміка більше нікого не дивувала; власне, лікарі тепер потрібні були тільки для того, щоб розшифровувати графіки та описувати знімки. «Ми спостерігачі біля конвеєра», – говорив Кімів колега із сусіднього відділення, однак у словах його не було гіркоти. Йому – колезі – і раніше випадало бути безсилим глядачем, тільки тоді конвеєр тяг пацієнта у страждання й смерть, а тепер – у здоров’я й життя; колега, як і раніше, не розумів природи чуда, проте сподівався, як і багато хто, що великої шкоди від нього не буде.

Кім Андрійович не здивувався, коли серед його знайомих, близьких і далеких, не знайшлося таких, хто знав би підлітка років п’ятнадцяти, схильного до фантазій і нічних самотніх прогулянок, який придумав собі самоназву Пандем.

Тим часом Яринині аналізи були спокійні, мов статуя сплячого ангела. Жодного натяку на патологію; Ярина, проте, скочувалась у депресію, і з кожним днем дедалі швидше. Якщо до події на слизькій трасі Кімова дружина просто нервувалася перед пологами, то незабаром після аварії стала потрібна консультація фахівця. Прогулянки, трави, обтирання, усунення стресів (наскільки це можливо) – усі приписи турботливої тіточки з молоточком було виконано в повному обсязі, однак Ярина й далі лишалася похмурою, нервозною й замкнутою.

Вона чесно боролася з собою. Намагалася працювати. Годинами крокувала по паркових доріжках. Ховала від Кіма сльози.

– Це біологія, – казала вона. – Усього-на-всього хімічні процеси в моєму мозку… Передпологовий психоз. Нічого особливого. Тут душно, відчини кватирку…

Кім узяв відпустку. За нинішньої ситуації в клініці це було неважко.

– Говори, – просив він щоразу, коли Ярина знову провалювалась у свої страхи.

Їй було ніяково. Він її майже примушував.

– Я винна в тому, що Вітя…

Вітею вона називала їхнього першого сина – того, що народився мертвий.

– Дурниці.

– Коли я його носила… Я тобі не казала… Але в мене було напрочуд чітке відчуття, що світ збожеволів. Що нас оточують чудовиська, що майбутнє складається з самих тільки катастроф. Не кажи мені, що це психоз, я сама прекрасно знаю. Я думала: от дам я життя новій людині, безпорадній… Аж тут війна. Або чума. Або ще якась напасть. Куди я його випускаю, навіщо? Мені було дуже важко виплутатися з цих думок. Я намагалася. Борсалася, слухала музику, уявляла собі квітучий сад і як ми з Вітею по цьому саду гуляємо. Та він усе одно завмер… Я питаю себе: може, він почув? Не кажи мені, що це марення, я сама тисячу разів казала… собі. Я чесно намагаюся бути сильною. Але після того випадку з аварією… Брешу, ще раніше… У мене з’явилося відчуття, що все повторюється. Що я знову боюся. Подивись навколо… Подивись телевізор… Подивись на людей на вулиці – у них же обличчя сірі! А він – він чує мої думки. Кіме, я це тобі не для того розказую… Ти не думай, я боротимусь. Я думаю про нашого хлопчика, уявляю, який він буде здоровий, щасливий і як я горло перегризу кожному, хто хоч на крихточку його скривдить… Кіме?

Він її обійняв і довго розповідав про свою клініку. Про пацієнтів, які вижили. Про те, що все зміниться. Що кляту машину ніби принесли в жертву – вона згоріла, відводячи всі біди від Ярини, від дитини, а можливо, і від цілого міста. Що в небі над ними ніби є рука, яка захищає од лиха, наче парасолька, велика й надійна, що треба просто жити, радіти кожному дневі, і що пора вже купувати візочок…

Очевидно, він умів її переконувати. Вона розслаблялася в його руках, засинала спокійно – без таблеток. Він лежав поруч і надіявся, що її просвітління – надовго. Хоч би на кілька днів.

Іноді так і бувало.

* * *

Якось уранці Ярина почувалася так спокійно й упевнено, що, взявшись за роботу, одним духом закінчила нескладну композицію, яка маринувалася на робочому столі вже місяців зо два. Закінчивши твір, Ярина відчула приплив натхнення; вона ретельно прибрала в квартирі, відполірувала ганчірочкою всі до єдиної дрібнички на комоді й нарешті затіяла переворот у великій шафі для одягу.

– Погуляй, – сказала вона, розглядаючи Кімове лице в блідому дзеркалі, закріпленому зсередини скрипучих дверцят. – Серйозно, Кімчику. Тобі дуже треба. Добре?

Був понеділок. За вікном сіялася мжичка.

Усвідомлюючи слушність Ярининих слів, Кім покірно взув кросівки, витяг з комори зашкарублого футбольного м’яча, який пам’ятав запах осінньої трави, і подався на майданчик за гаражами, туди, де з-під вологого бурого килима вибивалися перші зелені стьожечки.

На мокрих кущах сиділи, зливаючись із сірими гілками, горобці. Непристойний напис на гаражних дверях хтось замазюкав рожевою фарбою; Кім поклав м’яча на торішню траву в центрі галявини. Скинув куртку й почав бігати – по колу, по колу, наче цирковий кінь, спершу повільно, а потім прискорюючи й прискорюючи темп.

Дрібний дощик змінився на сніг. Можливо, останній цієї весни. Сніг валив дедалі густіший; Кім біг, слухаючи свої кроки.

Буро-зелена галявина білішала. Маленька снігова шапка лежала на маківці старого м’яча. Кім зупинився під іржавою поперечиною, що вросла в розсохи двох беріз, підстрибнув, схопився, підтягся, торкнувшись підборіддям мокрого металу.

…Але ж дружина того пацієнта, Прохоренка, досі думає, що Кім – бездарний коновал, який цінує життя хворого не дорожче за торішній рецепт!

Кім піднімав себе до неба й знову кидав униз. Торкатися підборіддям поперечини ставало раз за разом важче, та він звично перемагав себе, підтягувався ще й ще; отак, думав він, видихаючи повітря крізь зціплені зуби. Усе буде добре, інакше й бути не може. Усе буде добре…

У тому, що машина перекинулась на слизькій трасі, нема нічого надприродного, думав він. Правда, в одному комплекті з аварією ми маємо «чудо Верхнехацького», як його охрестили за прізвищем мого беручкого шефа. І маємо двадцять дев’яте лютого… Чи можуть ці дві – нехай три – події бути пов’язані між собою? Ну, хіба що своїм занепадництвом… тобто загадковістю. Ні перша, ні друга не мають переконливого пояснення. А хлопчик… Хлопчик. Інформацію перетравлено, або напівперетравлено, ніякого висновку зробити не вдалося, отже, потрібна нова інформація…

Він розтис затерплі пальці й приземлився на голий п’ятачок землі під поперечиною, чорну лисину, протоптану ще торік самодіяльними фізкультурниками. Струсив напругу, як собака струшує воду, й обернувся.

– Добрий день, – сказав хлопчик. Він стояв посеред галявини, за маленький крок від засніженого м’яча.

– Добрий день, – після коротенької паузи відгукнувся Кім. Хлопчик підштовхнув м’яча носком черевика. Залишаючи по собі доріжку, м’яч покотився до Кіма й завмер на півдорозі.

* * *

– Питання, де я взявся, сьогодні не ставимо…

М’яч був слизький, трава – мокра. Замолоду Кім серйозно займався футболом, але Пандем, як видно, теж тренувався. Кім не міг сказати, що біганина з м’ячем йому байдужа.

– Чому?

Пандем фінтив.

Погнавшись за м’ячем, вони зіштовхнулися плечима, Кім послизнувся, але встояв. Пандем гепнувся на засніжену траву; кілька секунд вони дивились один на одного – Кім згори вниз, Пандем знизу вгору. Потім Кім простяг руку; у Пандема були сильні, забруднені землею пальці.

– Чому? – знову запитав Кім, допомагаючи йому встати.

– Не зумію пояснити точно, – тихо сказав Пандем. – Брехати, спрощувати, пересмикувати – не хочу. Тобто я можу, звісно, сказати, що самозародився, приміром, в інформаційних мережах… щось таке…

– Ти мене гіпнотизуєш? Морочиш? Не розумію навіщо.

– Ти ж лікар, – серйозно сказав Пандем. – Не ховайся за кокетливі ширмочки з назвою «я збожеволів».

Він говорить не як підліток, подумав Кім.

Пандем підчепив ногою важкого мокрого м’яча. Ударив сильно, без попередження – зіграв «у стінку»; м’яч відскочив од Кімових ніг по невисокій дузі, і Пандем красиво, з льоту, забив його в цегляну стіну гаража. М’яч залишив пляму на жовтій цеглі й повернувся до Пандема під брудний черевик.

– То ти всевідаючий? – Кім спробував одібрати м’яча, однак Пандем легко відступив:

– Ні. Але я багатовідаючий. І моє знання зростає щосекунди.

– І коли ж ти досягнеш усевідання?

– Ніколи. Завжди залишиться дрібка, що відокремлює мене від абсолютного знання. Вона скорочуватиметься й скорочуватиметься, проте ніколи не зникне.

– Як ти знаєш?

Ведучи м’яча від Кіма, Пандем знов ударив по стіні, але промазав. М’яч покотився в щілину між гаражами.

– Як ти знаєш? – повторив Кім. Пандем винувато знизав плечима.

– Ти знав, що машина накриється на двадцятому кілометрі? – тихо спитав Кім.

– Так. Але якби твої пацієнти не одужували, а хворіли й умирали, як годиться, – ти був би уважніший за кермом і не ганяв би по слизькій трасі. Я теж винен… Хоч усе одно тебе витяг би.

Кім витер лоба тильною стороною долоні. У горлі дерло – чи від вогкості, чи від нервового сміху.

– Скажи… А машина перекинулася не з твоєї волі? Може, без твоєї волі й волосина не впаде?

– Ні, – сказав Пандем майже злякано. – Машина перекинулась сама по собі.

– Що значить «сама по собі»?

– Відповідно до фізичних законів…

– Вибач, – Кім обхопив руками плечі. – Я сприймаю тебе за когось іншого… То ти не всемогутній?

– Ні. Але мої можливості зростають…

– …щосекунди.

– Так. Ваша клініка вже не унікальна, Кіме. Так звана «методика Верхнехацького» працює по всьому місту, в десятках міст, лікарі божеволіють… Знаєш, я захотів говорити з тобою ще й тому, що ти здатний співвідносити цінність своєї кар’єри – і людського життя.

– Не зрозумів, – сказав Кім.

– Неважливо, – хлопчик махнув рукою. – Потім зрозумієш. Кім довго дивився на нього. Пандем відповідав ясним, безтурботним, дещо іронічним поглядом.

– Я тобі не вірю, – сказав Кім.

«Шкода», – сказав хлопчик, не розтуляючи губ. Кіма пересмикнуло.

– Вибач, – пробурмотів Пандем. – Це етап. Це не одразу. Я, звісно, розумію.

* * *

– Еге, – сказав гробар, дивлячись на купюру в Кімових руках. – Звичайно в день з десяток, а зараз – хрін тобі! На тому тижні дід років ста, на позатому – баба… А так… Не мруть. Трунарі лапу смокчуть. Прогоряють. Оркестр простоює. Бляха. У мене куриво закінчилося… Хоч роботу кидай. Хоч сам іди й кого-небудь придави, – він засміявся, запрошуючи й Кіма порадіти з жарту, але той мовчки простяг гроші й пішов.

Пандем чекав його на вузькій лавці під бляшаним прапорцем автобусної зупинки. Сидів, сховавши долоні в рукава; не кажучи ні слова, Кім підійшов і сів поруч.

– Поки що немає можливості влаштувати повне безсмертя, – сказав Пандем, ніби вибачаючись. – Потім. Як вийдемо на зірки.

– Ми вийдемо на зірки?

– Авжеж. Ми заселимо весь космос. Ще при твоєму житті, Кіме Андрійовичу. Твої діти, можливо, стануть першими безсмертними.

– Ти – божевільна комп’ютерна програма? – невпевнено запитав Кім.

Пандем розсміявся – веселий школяр, приємний дев’ятикласник з порядної родини:

– Я – парова машина нового покоління. Штучний хлопчик на діодах і транзисторах. Матеріалізована ноосфера. Ошаліла програма, розумний вірус, та хоч як мене називай, я з усім погоджуся й не ображуся… Слухай, Кіме. Тобі лишилося пройти дуже небагато. Ти повіриш мені і… і заспокоїшся.

– Нащо тобі треба, щоб я повірив?

– Бо я хочу порадитися.

– Зі мною?!

– Не тільки… За минулі кілька днів я приголомшив своєю присутністю два-три мільйони душ по цілому світі. Різних людей, та переважно скептиків. Усі вони тепер проходять свій шлях, дехто вже пройшов… Вони – острівці, насіння, навколо них наросте знання про мене, як наростає нова шкіра навколо підсаджених на рану клаптиків. Двадцять дев’яте лютого не повториться. Тепер я став розумніший…

– Скільки тобі років? – запитав Кім, здригаючись од раптового здогаду.

– Я дорослішаю, – тихо відгукнувся Пандем.

– Скажи, – Кім облизнув губи, – ти міг би… просто скасувати вибух? Або щоб машина взагалі не перекидалася? Міг би?

– Міг би, – Пандем спохмурнів. – Але ти вже мені пробач… У тебе занадто здорова психіка, занадто впевнені погляди на те, що буває й чого не буває. А після аварії твоя впевненість попливла, картина світу ненадовго розмилась, і в цю картину зміг пролізти я, і ти не встиг пояснити собі, що мене не буває… Розумієш?

Кім довго дивився на нього. Потім простяг руку; за сантиметр од Пандемового плеча рука здригнулася, завмерла. Кімові довелося докласти зусиль, щоб змусити себе торкнутися підлітка.

– Це форма, – м’яко сказав Пандем. – Мені не обов’язково мати людське тіло. Просто так зручніше.

– Тобі?

– Тобі, – Пандем дивився на Кіма, як і раніше, весело й щиро. – Людина розмовляє з людиною. Це природно.

* * *

Клініка була порожня. Перед телевізором нудьгували медсестри; прибиральниця ліниво водила ганчіркою по підвіконню. Двері в палати були розчинені навстіж – в усі, крім двох-трьох останніх, де й досі ще перебували хворі: або занадто недовірливі, або схильні зловживати увагою доглядальниць та родичів.

Дорогоцінна апаратура мовчала. Лабораторія не діяла. Більша частина персоналу подалась у відпустки, менша сиділа по кабінетах, безцільно перекладаючи папірці.

Один тільки завідувач був при ділі. Він дописував монографію, і дику – ненормальну – швидкість створення такої фундаментальної праці пояснив не кокетуючи:

– Перегони, хлопчику. Хто перший опублікує дослідження – той одержить усе.

Кім дивився на стосик роздруківок з діаграмами та графіками. Хто-хто, а шеф залишався при своєму розумі. Шеф був справжній, звичайний, звичний, як вода, що шукає дорогу вниз. Шеф перетравлював чудо, немов великий ходячий шлунок, засвоював, перетворюючи на джерело благ; шеф був непрямим доказом реальності Пандема. Одним з доказів.

…У тісній кімнатці, відведеній під архів, пахло дивно й тяжко – наче все повітря клініки, колишнє повітря, просочене болем і неміччю, зібралося тепер тут, спресувалося навколо старих шаф, зайнявши останню лінію оборони. Папка під назвою «Прохоренко» вже встигла вкритися шаром пилу.

Кім сів за канцелярський стіл, над яким нависала хірургічно-яскрава лампочка в білому, наче ковпак медсестри, абажурі. Різке світло впало на списані аркуші, описи досліджень та результати аналізів; Кім витяг з-під паперів рентгенівські знімки.

Оце перший, зроблений півроку тому в районній поліклініці.

Оце другий – через півмісяця в міській лікарні. Це третій, зроблений при обстеженні в їхній клініці; пухлина розростається зі страшною швидкістю, не лишаючи надій.

Оце два останні – другий було зроблено тому, що Кім не повірив першому.

Кім потягся, щоб відчинити кватирку. Сперте повітря архіву тиснуло на нього, як лікарняна подушка.

* * *

«Систематизоване марення – струнка логічна система, що пояснює причини й механізми виникнення того чи того явища. Відпрацьована в дрібних деталях, тому зовні правдоподібна. Як і будь-яке марення, не піддається корекції, однак завдяки своїй суворій логічності має властивість інфікувати навколишніх. Систематизоване марення найчастіше має застарілий характер і складається багато років. На відміну від хаотичного або ситуативного марення, внутрішньо несуперечливе».

* * *

Вранці (п’ята нуль три на дисплеї електронного будильника) Кім обережно виліз з-під ковдри й намацав ногами капці.

Ярина спала. За минулі кілька днів її депресія й страхи, слава Богу, майже стихли.

Кім пробрався на кухню й притулився лобом до темної шибки. Унизу, у дворі, світили жовті ліхтарі. Їхній відблиск лежав на білому боці холодильника, на циферблаті місячного годинника, тепло підсвічував звичні обриси й деталі дому, як уявляв собі його Кім і яким він потрібен кожній людині.

Приснилося, подумав Кім. Сон. Усе приснилося. Геть. От і ранок…

Він відкрив холодильник, вийняв пакет з яблучним соком. Узяв на полиці склянку; сік був холодний, такий холодний, що аж у зуби заходило.

– Я не сплю, – сказав він уголос.

– Авжеж, – тихо відповів Пандем.

Кім обернувся. Пандем сидів на стільці коло вікна, на тому самому місці, куди Кім посадовив гостя в його перший – після аварії – візит.

Кім обережно поставив склянку на край стола. Подивився, як скочуються по стінках останні краплинки соку, як утворюють на дні маленьке недопите озеро.

– Ти реальний?

– Питання про реальність навколишнього світу, – Пандем усміхнувся, – не розв’язане й досі. Ні в психіатрії, ні у філософії. Влаштуємо диспут?

– Якщо ти реальний – де межа твоїх можливостей?

– Уже далеко, – сказав Пандем. – Деякі тектонічні процеси, темпоральні явища… чи є сенс про це говорити?

– Що ти можеш робити з людьми? – Кім зупинився коло вікна, дивлячись на жовті ліхтарі.

– Кіме, – сказав Пандем. – Я не дослідник, не дресирувальник і не ляльковод. Я нічого не збираюся робити з людьми. Я хочу – разом з людьми – спокою й щастя. Вибуху творчої енергії. Любові. Прориву до зірок. Безсмертя. Того, чого гідна людина.

– Як ти знаєш, чого гідна людина? Що ти взагалі знаєш про людину? Що ти зробиш з тими, хто не хоче спокою й щастя, а хоче крові й м’яса? Рабів? Влади?

– Будемо пробувати, – смиренно відгукнувся Пандем. – Розумієш, Кіме, я можу прямо зараз, не встаючи зі стільця, влаштувати всім-всім, дітям і старим, цивілізованим і диким – повне задоволення від кожної прожитої хвилини. Вони почуватимуться щасливими день у день. Прокидатимуться з усмішкою і з усмішкою засинатимуть…

Кім обернувся від вікна:

– Ти сказав, що ти не ляльковод…

– Ти мені не довіряєш, – Пандем усміхнувся. – Боїшся. Сподіваєшся підступу… Чого так не можна?

– Бо це модифікація. Запрограмована особистість перестає бути людиною.

– Тоді я поверну тобі твоє питання: що ти взагалі знаєш про людину? Чому нещасна бездумна істота, що живе від бійки до злягання, більше людина, ніж інша така сама, але щаслива й не небезпечна для інших?

Кім мовчав. Небо світлішало.

– Що ж, – Пандем зітхнув. – Ти мені пробач… Я ж певною мірою – ти. Я знаю, як тобі неприємна ця ідея – модифікація особистості. Огидна… Але от, скажімо, відібрати в людини її фобію, її настирливу ідею – злочинно?

Кім напружився.

– Я не про Ярину, – швидко сказав його гість.

Знає.

Через двір по діагональній доріжці брів двірник, ритмічно вимахуючи невидимою в ранковій сутіні мітлою.

– Психічні захворювання, – тихо продовжував Пандем. – Патології та межові стани. Можна модифікувати? Не відповідай… Ти запитаєш, де межа між патологією і нормою. Ти запитаєш, як далеко можна зайти, один раз узявшись за уявний скальпель. Якщо коригувати вчинок не переконанням і, звісно, не карою, а втручатися на рівні мотивації… Стривай! Ти запитаєш, з якого дива я взагалі беруся щось коригувати. Я відповім: з того самого, з якого ти берешся лікувати хворого. От я вилікував твоїх пацієнтів успішніше, ніж це виходило в тебе. Що, я не порушив при цьому правил, до яких ти звик? Що, світ, де люди не вбивають і не принижують, занадто гарний для тебе? Що природно, те недоторканно?

Добре було б усе-таки прокинутись, похмуро подумав Кім.

– Не відповідай мені, – тихо сказав Пандем. – Я зараз од тебе відчеплюся, ти просто перетрави ще й це… І не тривожся через Ярину. Їй більше не загрожують ніякі депресії.

Він легко встав з табуретки. Кім побачив, що на ногах у нього розтоптані капці, ті самі, що вони завжди пропонують родичам, котрі заходять у гості.

Вийшовши вслід за гостем у коридорчик, Кім про всяк випадок став у дверях кімнати, де спала дружина. Хлопчик, здається, не звернув на це уваги – стоячи на одній нозі й упершись худим задом у дерматин вхідних дверей, він зав’язував шнурки на кросівці. Шнурки були довгі, товсті й не дуже чисті.

– Тільки, – сказав хлопчик, випрямляючись, – тільки, коли остаточно повіриш у моє існування… не шукай способів мене знищити. Змарнуєш час… Це найперший рефлекс – усунути невідоме, підірвати чуже, придушити непізнаване. Тобі самому буде погано від таких думок. Ти лікар, а не вбивця… А крім того, я сказав тобі чесно й цілком щиро: якби я обирав шлях модифікації – всі були б уже щасливі, остаточно й давним-давно. І Ярина, й ти… До побачення.

І він пішов, делікатно притримавши пальцем язичок замка – щоб клацанням не розбудити Ярину.

Кім залишився стояти в коридорчику.