Читать книгу Пандем - Марина и Сергей Дяченко - Страница 7

– Це з приводу Лерки, – голос сестри Олександри був трохи напружений. – Я знаю, ти ще у відпустці, у тебе є час.

– Я приїду через годину, – сказав Кім.

…Отже, Лерка. У тіні сестри Олександри, котра вічно потрапляла в якісь халепи, змушуючи батьків то хвилюватися, то пишатися, сумирна Валерія здавалася майже невидимкою, надійною й тихою, мовчазною, аж потайною. Жоден претендент (а яскрава краса сестер кидала хлопців до ніг не тільки Олександри) не був для неї досить гарний. Вона їх віднаджувала чемно, проте твердо; навчання й книжки забирали весь її вільний час, а ще вона любила ганяти на велосипеді – до того самого дня, коли раптом вирішила, що це непристойно. Вона писала вірші – правда, їх не бачила жодна людина, навіть мати й сестра, і сам Кім виявив це цілком випадково – з сестриної сумки випав товстий зошит, він його підняв і, перш ніж закрити, механічно прочитав кілька рядків; Лерка взяла зошит у нього з рук, не вирвала, а саме взяла, однак у цьому наказовому жесті було таке обурення, що Кім не наважився розпитувати.

Більше він ніколи не бачив цього зошита. І мама, як з’ясувалося через багато років, не бачила теж.

Бурхлива юність Олександри завершилася її заміжжям; тиха юність Лерки тривала й тривала, перетворюючись на тягар, принаймні для батьків. Поговорити з нею щиро було неможливо – ні в дитинстві, ні тепер. Вона мовчала, спокійно всміхаючись, і не йшла на відвертість ні з ким; ця сталева поверхня під смарагдовим газоном зовнішнього спокою часом захоплювала Кіма, йому здавалося, що з сестри вийшов би чудовий хірург, – проте Лера була вчителькою англійської мови. Щоранку вона йшла в дуже середню школу, що гула, мов трансформатор, і на три чверті ставки вчила малят віршиків, як заклинань, а підлітків граматики, як тарабарської лайки. Нестача грошей надолужувалася приватними уроками. Кім мовчки вважав, що Лерка займається не своєю справою.

Особистого життя в Лери Каманської не було ніякого – аж до минулого літа, коли вона хтозна-як познайомилася з Ігорчиком. Той називав себе продюсером, носив темні окуляри й просторий піджак пісочного кольору; він був сноб, тримався впевнено й говорив красиво, затягувався багатозначно, випускав сигаретний дим з глибоким підтекстом. Що саме він спродюсував і які його творчі плани, нікому так і не вдалося дізнатись, але Лерка, досі закрита й мовчазна, стала тепер упертою й замкнутою; ймовірно, глибоко в душі вона прекрасно розуміла нікчемність свого обранця, і через зіткнення між цим знанням і жагучим, жертовним коханням Кімова сестра була нестерпна.

Роман з продюсером тривав кілька місяців і урвався, залишивши Леру спустошеною й нещасною. Усі зітхнули з полегшенням – безглуздий чад цих сварок-примирень устиг вимучити не тільки батьків, але й Кіма, й Олександру. Минув місяць, Лерка ледь почала повертатися до життя, коли телефон, наче на гріх, знову вибухнув продюсерським дзвінком. Новий рік був нервовий, запах ялинки мішався з їдкими пахощами серцевих крапель, Лерка зі своїм продюсером зникли на три дні, і Кім якоїсь миті вирішив, що крикнути на маму – єдиний спосіб припинити зародження істерики…

Потім Лерка з’явилася, бліда й відсутня, день пролежала лицем до стіни, ввечері вийшла на кухню й сказала мамі, що Ігорчик, зрозуміло, жонатий. Відтоді минуло три місяці, Лерка щасливо оговталася й цілком позбулася хворобливої пристрасті, проте Олександрин дзвінок не міг означати нічого іншого, крім…

«Пандеме?»

«Що?»

«Як ти збираєшся вирішувати проблеми взаємин чоловіка й жінки?»

«Ніяк. Це особиста справа кожної людини».

«Добре… Я можу закрити питання з Ігорчиком прямо сьогодні. І він більше ніколи не подзвонить моїй сестрі… Чи я маю право так вчинити?»

«А чого ти мене питаєш?»

Кім замислився. А й справді, чого? Він так давно не користувався нічиїми порадами…

«Добре, добре. Ми з тобою – і ти, і я – знаємо, що Лерка не дуже щаслива. Ти уявляєш собі, яка зустріч – чи інший поворот долі – можуть змінити її життя на краще?»

«Так».

«Ти це для неї зробиш?»

«А ти? Ти мене питав, чи треба тобі нарешті поговорити з Ігорчиком… Що це, як не поворот долі?»

«Я можу прогнати Ігорчика, але нічого не можу дати навзамін».

«А я можу привести до неї на зустріч людину, з якою їй буде краще, ніж самій. Без мого втручання вони ніколи не зустрінуться. Надто малоймовірна подія… Але тоді ти скажеш, що я ляльковод. Чи сваха. Чи ще щось образливе… Не скажеш?»

«Не знаю».

«Отож… На одній шальці терезів хай буде Лерине щастя – не гіпотетичне, а цілком реальне. А на другій – моє право на втручання. Якщо у справах, які стосуються життя й смерті, я чинитиму рішуче – то у справах так званого щастя…»

«Якщо Лера – сама – тебе попросить?»

«Простіше. Але ж ситуація стосується не тільки Лери. Друга людина…»

«А якщо та людина теж попросить?»

«Щастя їм і любові».

* * *

– Ігор Жанович у себе… Даруйте, а вам призначено? Як вас представити?

Кім озирнувся. Нічого собі офіс, з рибками піраньями в акваріумі, з важким сек’юриті (чи як вони називаються?) на стільці при вході.

– Кім Андрійович Каманський, за дорученням Каманської Валерії Андріївни.

Сек’юриті дивився зі свого стільця – без ворожості, але й без радості.

– По коридору ліворуч, – сказала секретарка після коротких селекторних переговорів.

Кім покрокував по ковроліну, буро-зеленому й щільному, наче злежале торішнє листя. Над головою гостро світилися вбудовані в стелю лампочки; Кім натис на ручку важких дверей і безшумно, наче мисливець у лігво, зайшов у продюсерський кабінет.

Хазяїн возсідав у чорному шкіряному кріслі з високою спинкою. До його чисто вибритої щоки довірливо тулився телефон, на місці очей відблискували темні скельця окулярів; вміщений у своє природне середовище, Ігорчик мав вигляд солідний і переконливий. Причиняючи двері, Кім ніби ненавмисне повернув коліщатко замка-засувки.

Ігорчик з кимось розмовляв – уривчасто і владно. Кивнув Кімові, запрошуючи сісти й почекати; Кім сів і почекав. Ігорчик закінчив розмову безперечним наказом, поклав слухавку на широкий чорний стіл, повернувся до Кіма:

– Ви від Лери? Ви її брат?

– Так, – сказав Кім.

– Не розумію, навіщо Лері треба було вплутувати сторонніх, – Ігорчик поморщився. – Кажіть. У мене п’ять хвилин.

Кім устав. Обійшов кімнату, лавіруючи між чорними шкіряними меблями; зупинився прямо перед Ігорчиковим кріслом, присів поруч на край стола.

– Що таке? – різко запитав Ігорчик.

Кім простягнув руку й зняв з нього окуляри. В Ігорчика виявилися блакитні, здивовані очі з широкими зіницями.

– Та як ти…

Кім піймав Ігорчика за зап’ястя й кинув назад у крісло. Ігорчик мовчки рвонув до телефону. Кім знов його перекинув і навалився зверху; обидві Ігорчикові руки потонули в трясовині шкіряних підлокітників, причому ліву руку Кім придавив коліном.

– Відчепися від неї, – просто, ледь чи не байдуже, сказав Кім.

– Ти, сука…

Кім узяв Ігорчика за горло. Горло було м’якесеньке, горлянка посмикувалася, сонна артерія пружно пульсувала.

– Ти уявляєш, у що вляпався?! – прохрипів Ігорчик.

– Це ти вляпався, Ігорчику. Юхим Кабанець – знаєш такого? – завдячує мені життям сина. Якщо я захочу зіпсувати тобі життя, ніхто мені не завадить, – він стис пальці трохи сильніше. Круглі Ігорчикові очі полізли на лоба, не так од задухи, як од звуку вимовленого імені.

– Ти…

– Я. Запам’ятай, що я зараз скажу. Валерія Андріївна не бажає тебе знати, не бажає тебе бачити, не бажає з тобою говорити. Якщо ти ще хоч раз змусиш її послати тебе по телефону – з тобою говоритимуть зовсім інші люди… Ти зрозумів?

– Пусти… их-х-х…

– Ти зрозумів?

– Зро…зу…мі…

…Виходячи з кабінету, Кім наступив на темні окуляри, що валялися збоку. Цілком випадково, звісно.

* * *

Уже вийшовши з офісу, вже проїхавши кілька зупинок на метро по дорозі додому, Кім раптом зрозумів, що відтоді, як він побачив секретарку й рибок піраній в акваріумі, він ані разу не згадав про Пандема й поводився так, ніби ніякого Пандема не існувало; екскурсія до Ігорчика обернулася візитом у колишній світ, де ніхто не стояв за спиною, не шепотів на вухо, не читав думок.

«Пандеме?»

«Що?»

Він не знав, що сказати. Йому чогось стало ніяково.

«Я тебе якось скривдив, Кіме?»

Стіни вагона майоріли картинками; Кім розглядав рекламу засобу від застуди: сповнене здоров’я сімейство глянцево раділо круглій, як вийняте око, білій таблетці.

«Кіме, не думай про те, який ти маєш вигляд у моїх очах. Ти ще не навчився мені довіряти, але ти нікому не довіряєш, крім, мабуть, дружини, втім, і вона здається тобі дитиною, не цілком пристосованою до життя… Не турбуйся, ніхто не зазіхає на твоє право вирішувати й облаштовувати, оберігати й організовувати. Ти залишаєшся хазяїном своєї долі, чоловіком своєї жінки, батьком своєї дитини, братом своїх сестер, сином своїх батьків… До речі, якби мені зажадалося модифікувати Ігорчика, як би ти на це подивився?»