Читать книгу Міра людини - Марко Мальвальди - Страница 5

Чоловік на мить зупинився, перш ніж зайти.

Який сенс озиратися, щоб перевірити, чи за ним не слідкують! Вхід до замку височів на одному зі старих пагорбів Мілана, на темній, укритій багнюкою вулиці, куди потрапити можна було, лише пройшовши такими самими темними й укритими багнюкою провулками, і навіть якби комусь і спало на думку стежити за ним, переслідувач уже давним-давно відстав би, незважаючи на яскравий рожевий колір убрання чоловіка.

Сказати по правді, він і сам іноді побоювався, що заблукає. Таке вже сталося одного разу, коли він загубився в тісних завулках навколо замку. Звичайно, у тому була частка його вини: він ніколи не грішив особливим умінням орієнтуватися на місцевості. Але тут треба додати, що була в цьому й вина самого міста, зведеного абияк, без чіткого плану, без певної форми, без загальної концепції. Його слід було б відбудувати заново, це місто. Переробити все із самого початку. Радикально, інакше. Так, як іще ніхто не будував. Місто на багато поверхів, наприклад. Знизу догори, від води й до неба. Місто, збудоване якраз навпаки тому, як будували в давнину, де нагорі жили бідняки, а багаті – ближче до землі, як у тих римських інсулах, описаних у книзі Вітрувія. Який молодець Франческо ді Джорджо, що переклав її з латинської, воно того варте! Добре, що він її купив! Хай і витратив на неї купу грошей, але книжка наштовхнула на стільки нових ідей…

Чоловік у рожевому тріпнув головою, бо зрозумів, що загубився – поки що у власних думках. Таке з ним ставалося часто, і то були найкращі хвилини прожитого дня. Але зараз не було часу на фантазії. Зараз треба було діло робити.

Спокійно, хоча й не без хвилювання в душі, чоловік постукав у ворота. Майже відразу почувся скрип, засвідчивши те, що йому відчиняли, і з непроглядного мороку вулиці вхідний дворик, здавалося, майже сяяв.

Лише одне слово:

– Заходьте.

І чоловік зайшов, залишивши морок за плечима.