Читать книгу Міра людини - Марко Мальвальди - Страница 7

– О, месере Леонардо, яка приємність вас бачити!

Стоячи майже в центрі великого подвір’я, знаного як Збройний двір, Людовіко Моро кивнув Леонардо, щоб той підійшов ближче. Поруч із ним топтався худорлявий, схожий на яструба збирач податків до герцогської казни, високоповажний кавалер Берґонціо Ботта, як завжди – зі здоровенною бухгалтерською книгою в руках.

– З волі вашої милості, – обережно відповів Леонардо.

Завжди було нелегко второпати причину виклику Людовіко. Його могло спричинити захоплення, як після Свята Раю, коли синьйор Мілана розхвалив Леонардо за його організацію перед усіма придворними, а могло бути і якраз навпаки.

– Ходіть, ходіть сюди! – сказав Людовіко зі стриманою усмішкою. – Месере Ботта, здається, вас кличе камерарій.

Це було не дуже ренесансне запрошення панові збирачу податків щезнути з очей герцога якомога швидше, бо синьйор Мілана бажав поговорити з Леонардо віч-на-віч. Берґонціо Ботта, який, ще не розігнувшись після прощального поклону, почав задкувати, хутенько обернувся й підтюпцем поспішив до церкви Святого Духа. Людовіко мовчав, оглядаючись довкола й не зупиняючи погляд на Леонардо. Врешті повільно рушив до широкої південної брами, кивком пропонуючи Леонардо йти слідом.

– Ваша милість сьогодні вранці перебуває в особливо піднесеному гуморі, – спробував Леонардо в такий спосіб прозондувати настрій свого роботодавця.

– Так воно і є, маестро Леонардо, – відповів Людовіко на ходу все з тією ж усмішкою. – І знаєте чому?

– Сподіваюся, ваша милість буде таким люб’язним, що поділиться зі мною причинами своєї радості.

– А тут немає ніякої таємниці, – відповів Моро, – уже немає. Імператор Максиміліан Габсбурзький зробить нам честь, заручившись із нашою улюбленою племінницею Б’янкою Марією якраз перед Святим Різдвом. Рід Сфорц породичається з імператором, маестро Леонардо!

Он воно як! Протягом багатьох місяців Людовіко намагався втюхати Б’янку Марію Максиміліану Габсбурзькому, імператорові Священної Римської імперії, підлещуючись до нього з нескінченними обіцянками вічної дружби, а найголовніше – з таким приданим, що аж страшно робилося. У закутках герцогського двору пліткували про чотириста тисяч дукатів, тобто половину річного прибутку цілого герцогства. Для порівняння: це якби чинний міністр економіки пообіцяв свою доньку в дружини президентові Сполучених Штатів, із приданим, що дорівнює половині державного бюджету Італії, – тобто кругленькою сумою, де рахунок іде на мільярди.

– Шлюбний кортеж вирушить на початку листопада, маестро Леонардо. І, як ви розумієте, буде нелегко організувати від’їзд нареченої, підготувати до подорожі всі наші речі, прикраси, почет отут, у замку. Хоча останнє, мабуть, не спричинить особливих труднощів. І знаєте чому?

Ой-ой-ой!..

Людовіко Моро відзначався особливо високим рівнем освіти навіть для осіб його сану, хоча й без упору на античну грецьку філософію. Попри це виникало враження, що він без зайвих труднощів засвоїв діалектичні прийоми Сократа, які передбачали, що найефективніший спосіб отримати від співбесідника бажану відповідь – загнати його в куток. Як казали при дворі, коли Моро починає цілувати тебе в шию, гляди, щоб він за мить не вчепився тобі в горлянку.

– Ні, ваша милосте.

– Бо для приготувань у нас є оцей чудовий двір, – промовив Людовіко, широко змахнувши рукою в бік Збройного двору, оточеного замком, – оцей просторий, широкий двір. А прямо перед ним… – Людовіко вже дійшов до брами й указав долонею на величезний пустир навпроти звідного моста. – А перед ним, як бачите, ще більший майдан, бездоганно вирівняний, вичищений від бур’янів. Інакше кажучи, месере Леонардо, абсолютно порожній.

І погляд Моро, до цього спрямований на майдан, уперся в Леонардо. Губи ще кривилися в усмішці. Очі – ні.

Минуло чотири роки, відколи Людовіко офіційно замовив Леонардо роботу, яку той вихвалявся зробити краще за будь-кого. І десять років відтоді, як да Вінчі поклявся, що справді на таке здатен.

Десять років тому Леонардо звернувся до Людовіко Моро з довгим листом, у якому переконливо повідомляв, що знає, як проектувати бомбарди, створювати підземні річки та канали, будувати неприступні замки, – і лише в самому кінці цього листа згадував про те, що вміє ще й трішки малювати. Той факт уже сам по собі звертав на себе увагу, якщо пригадати, що да Вінчі запросили до Мілана як музиканта, гравця на ручній лірі (алгарі) власного виготовлення. Особливо вразила Людовіко Моро в тому листі ось яка фраза: «Я зумію створити бронзового коня, що стане безсмертним і вічним пам’ятником на згадку про великого синьйора – вашого батька – й усього славного роду Сфорц».

Та обіцянка перетворилася на придворну посаду, завдяки якій Леонардо отримав житло – двоповерхову майстерню біля Собору в Старому дворі, у якій працював, а до житла – теоретично! – чималу платню. Але з роками та обіцянка, на погляд багатьох, дедалі більше скидалася на пустопорожнє вихваляння. Серед цих багатьох був і сам Моро.

– Минуло ось уже три роки, відколи ви, маестро Леонардо, запевнили мене, що взялися в найдрібніших деталях розробляти проект пам’ятника на честь мого вельмишановного батька, – вів далі Моро, не відриваючи погляду від Леонардо. – Неодноразово переконували мене, що робота над пам’ятником аж кипить, а тому я наказав розчистити й вирівняти перед замком оцей великий майдан, на якому ми з вами зараз стоїмо.

– Я маю честь повідомити вашу милість, що глиняна модель коня майже готова й наприкінці наступного тижня її можна буде виставити на цьому самому майдані.

– Глиняна модель? – Одна брова Людовіко здивовано поповзла догори. – Ви правду кажете?

– Глиняна модель на повну величину, ваша милосте. Сім метрів заввишки – ще нікому й ніде не вдавалося навіть наблизитися до створення скульптури такого розміру й величі. Даю вам моє чесне слово: модель буде встановлено менш ніж через десять днів.

– О, так це ж просто чудова новина. Прекрасно. Неймовірно. А скажіть, ви маєте намір вшанувати вічну пам’ять мого достойного батька однією глиняною скульптурою чи таки плануєте піти далі й подарувати йому бронзового плаща? Адже ми з вами, маестро Леонардо, не у вашій сонячній Тоскані. Тут, у Мілані, щоб ви знали, зимовими ночами бувають і морози. Мені б не хотілося, щоб мій синьйор-батько застудився без відповідної мантії з металу.

Людовіко Моро не був дурнем і добре знав, що не так-то просто вилити з бронзи скульптуру в сім метрів заввишки. Це не означає, звісно, що йому були відомі всі технічні деталі відливання. Але він мав уявлення про труднощі, з якими довелося б зіткнутися майстрам під час створення предметів із бронзи, – легкого, але водночас дуже міцного сплаву. Зокрема, Людовіко Моро мав на думці канони. Канони, які французи вміли відливати, а він – ні.

– Спершу, ваша милосте, я думав, що треба заливати розплавлений метал у форму коня, покладену догори ногами. У такий спосіб можна було б уникнути водяних бульбашок, що під дією тепла перетворюються на повітря і, виходячи на поверхню бронзи, спричиняють нерівності, адже…

– На мій погляд, це чудова думка. Якщо я вас коректно зрозумів, водяний пар виходив би через копита. І чому ви не втілите її на практиці?

– Ваша милість усе розуміє просто блискуче. На жаль, ваше прекрасне місто холодне й вологе не лише на поверхні ґрунту, ваша милосте, а й під ним.

– Що ви маєте на увазі?

– Що під час викопування ями для встановлення моделі нашого коня ми неодмінно натрапимо на підземні води, що течуть під Міланом, ваша милосте. Живі коні ще так-сяк уміють плавати, а от бронзовий кінь негайно потонув би.

Моро якусь мить дивився на Леонардо своїми крижаними очима. Врешті його рот скривився й через секунду розплився в усмішці.

– Леонардо, ви знаєте, як я вас поважаю, – промовив Моро, повернувшись обличчям до майдану. – Поважаю як будівника, як маляра, як розробника уніформи та вбрання і не менше – як винахідника.

– Ваша милість дуже добрий до мене…

– Я вже й сам починаю так вважати. Якби я не був таким добрим, то вже давним-давно викинув би вас на вулицю, – сухо відрубав Людовіко, поглядаючи на арку воріт замку, із якої виходив білявий юнак, що навіть здалеку здавався вродливим і струнким – такі, якщо вірити придворним пліткам, подобалися маестро Леонардо. – А ось і граф Ґалеаццо. Скажіть-но, а як там із нашою другою справою? – Останні слова Людовіко промовив тихо й удавано байдужим тоном.

Леонардо теж пробурмотів ледве чутно:

– Як ви й хотіли.

– Добре-добре, – відповів Людовіко, повернувшись до свого звичного тону. – Отже, ви сказали: десять днів. Я сприймаю це як обіцянку.

* * *

– Мої найщиріші вітання вашій милості!

– Вітаю вас, Ґалеаццо! Як там моя улюблена Б’янка?

– Гарна, як сонце! Уже зовсім жінка стала, – відповів Ґалеаццо Сан-Северіно, потиснувши тестеві руку нижче ліктя, як водилося, що означало: «Я неозброєний, принаймні зараз».

Не те щоб між ними двома в цьому була потреба. Адже під час війни між Міланом і Венецією Ґалеаццо Сан-Северіно відкрито підтримав Моро проти волі власного батька, Роберто, а таких речей не забувають. Людовіко так довіряв Ґалеаццо, що віддав йому в наречені свою доньку-первістку, Б’янку Джованну, народжену поза шлюбом, якій недавно виповнилося одинадцять років. Заувага Ґалеаццо про «вже зовсім жінку» аж ніяк не вказувала на те, що той був якимось збоченцем. У ті часи одинадцять років уважали вже достатньо дорослим віком для багатьох речей, зокрема дітородіння, якщо природа те вможливлювала.

– А от ти мені здаєшся стривоженим, Людовіко, – вів далі Ґалеаццо, переходячи на «ти», як то завжди робив, коли залишався з тестем наодинці.

– Як завжди, Ґалеаццо.

– Ти не був таким, поки не побачився з маестро Леонардо.

Людовіко зиркнув на зятя, але той зі щирим виразом обличчя витримав його погляд.

Ґалеаццо Сан-Северіно був із тих людей, хто дістав у спадок від батьків усе, про що можна мріяти, окрім імені. Що гарний – то гарний, це всі бачили. Мужній і сміливий, на відміну від Людовіко, що мали змогу зауважити всі міланці, присутні на великому турнірі, влаштованому з нагоди одруження Людовіко з Беатріче д’Есте. Тоді Ґалеаццо вибив із сідла, проштрикнув мечем чи підняв на сміх усіх супротивників, зламавши дванадцять ворожих списів із такою легкістю, яку доречно було б назвати знезброювальною.

Це правда, що Ґалеаццо до того ж був ще й розумний і досить-таки уважний; щоб зрозуміти це, достатньо було поговорити з ним кілька хвилин. Та найголовніше – Ґалеаццо Сан-Северіно мав неймовірний талант дипломата. Це знали Моро і ще декілька людей. Зять, про якого мріє кожен батько для власної доньки, якщо не враховувати, що йдеться про п’ятнадцяте століття, й іще одну деталь: він не успадкував від батьків дворянського імені й титулу. Ґалеаццо був сином вояки, а деякі проблеми з народженням важко виправити.

У всьому Мілані нелегко було знайти інших двох чоловіків, які б так добре розуміли один одного, як Ґалеаццо й Людовіко. Обом довелося боротися за титул, якого вони не отримали від народження, але який, на їхню думку, мав належати їм по праву, зважаючи на їхні особисті риси.

– Так і є. Я боюся, дорогий Ґалеаццо, що мені не доведеться коли-небудь побачити цієї триклятої статуї. До того ж із розмов маестро Леонардо останнім часом узагалі зникли згадки про мого батька. Тепер він завжди говорить лише про «коня». Те, що на спині в нього має бути ще й Франческо Сфорца, здається справою другорядною.

– Якщо ти так хвилюєшся за долю вершника, можу тебе заспокоїти. Пам’ятаєш, як маестро Леонардо посадив мене в сідло?

– Я і досі дивуюся, як тобі вдалося тоді в ньому втриматися, – промовив, усміхнувшись, Леонардо, – з отим крилатим змієм, що вилітав у тебе із шолома…

Ґалеаццо й собі всміхнувся. Той вихід на турнірне поле в золотих латах був одним із найтріумфальніших і найабсурдніших моментів його життя. І отой шолом, що перетворювався на крилатого змія, із хвостом, який звивався донизу широкими спіралями, перш ніж торкнутися крупа коня. Один він, напевне, важив сотню фунтів!

– Насправді змій лапами спирався на сідло. Тож сам кінь підтримував мені голову. Все було врівноважено. Леонардо – майстер на такі штуки!

– Сподіваймося, – невпевнено відповів Людовіко. – Отже, щодо вершника можна не хвилюватися. А от щодо коня…

– Він місяцями стирчав у моїх стайнях, вивчаючи мого сицилійського чистокровного скакуна. Виміряв його від копит і до холки, у найдрібніших деталях.

– У найдрібніших деталях? – реготнув Людовіко. – Знаючи маестро Леонардо, уявляю собі, які деталі зацікавили його найбільше.

– Людовіко, Леонардо знає, що робить, – серйозно зауважив Ґалеаццо.

– Авжеж. Але проблема полягає в тому, що він не робить того, чого не знає, – відповів Людовіко, знову насупившись. – Я не сумніваюся, що він уміє зробити чудову скульптуру коня. Я сумніваюся, що він здатний її відлити. Мені повідомили, що він спілкувався із кількома найкращими майстрами, як Санґалло, радився із Франческо ді Джорджо, і обидва не дуже впевнені в результаті. Нам знадобиться секретне мистецтво французів. Мистецтво литва. Кращих за них немає.

– Лише в цьому, – відповів Ґалеаццо обережно, второпавши, що думки Моро пішли в зовсім іншому напрямку.

– Але нам би й цього вистачило, – сухо відповів Моро.

Обидва замовкли, ніби між ними опустили скляну стіну, – звичайно, йдеться про образне порівняння, адже в той час іще не вміли виробляти скло, інакше навіщо було б завішувати вікна шматками тканини, змоченими в скипидарі. Але попри мовчанку обидва думали про одне й те саме.

Який сенс мати у своєму розпорядженні загін лицарів, – сміливих і відважних лицарів, як Ґалеаццо Сан-Северіно, або просто достатньо п’яних, щоб відчайдушно кинутися в битву, – якщо проти них виставляють цілу батарею канон, здатних перетворити їх на конфеті? Не кажучи вже про те, що в Моро таких загонів і не було.

В Італії в епоху комун, де неймовірна кількість міст, замків, фортець розважалися тим, що без упину воювали одне з одним, містяни й селяни рідко брали участь у битвах, хіба вимушено, а здебільшого відігравали роль жертв. Жодне місто не мало власного постійного професійного війська патріотів, готових віддати своє життя для блага рідної землі. Зазвичай військові справи довіряли професійним воякам з їхніми капітанами на чолі, таким, як Джон Гоквуд, один із найвідоміших вільнонайманих воєначальників-кондотьєрів того часу. От він справді мав кінний пам’ятник на свою честь, і справді заввишки понад сім метрів. Але слід вказати, що мистецький витвір, знаний під назвою «Надгробний кінний пам’ятник Джонові Гоквуду», насправді був фрескою, яку Паоло Уччелло написав на стіні в соборі Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції, і обмежений був двома вимірами.

Англійський кондотьєр, якщо його вітати словами «Мир вам», зазвичай відповідав: «Сподіваймося, що ні! Інакше я залишуся без роботи». У цьому не було ані крихти цинізму, ішлося про чистий професіоналізм. Такі вояки і їхні воєначальники, що зробили війну справою свого життя, не мали аніякого бажання померти в битві. Оскільки вони були солдати, а не герої, то всі підсумки численних битв і війн між комунами зазвичай підбивали в нетривалих сутичках. Жертвами насилля в таких війнах переважно виявлялися жителі захоплених міст, яких убивали, обкрадали, ґвалтували без найменшої можливості спротиву. Ясно, що за таких обставин, коли протягом багатьох десятків літ вояки не раз переходили від однієї сторони до супротивної, не маючи особливих особистих причин захищати те чи інше місто, це призводило до знецінення їхніх моральних принципів.

Із французьким військом ситуація була зовсім іншою. По-перше, воно повністю складалося із французів. Ніяких тобі чужоземних найманців – германців, голландців чи ще яких продажних вояк. Замість них – міцні загони жорстоких земляків Його Християнської Величності Карла VІІІ, з яким ті мали спільну мову й цілі. По-друге, тоді як в Італії кондотьєри були такі вишукані, що як не вони, то їхні нащадки подеколи ставали синьйорами чи дипломатами, у Франції розподіл соціальних ролей ще до такого не дійшов, а тому французькі солдати так і залишалися солдатами, тобто особами, навченими вбивати будь-яких чужоземних підданих, що потрапляли їм на очі.

– Треба нам дізнатися більше про наміри французів, – промовив Моро після тривалої мовчанки. – Ми вже й так занадто довго чекаємо.

* * *

– Авжеж, я вже й так занадто довго чекаю! – вигукнув чоловічок у шкарпетках і нічній сорочці. – Де мій сніданок?

– Я негайно запитаю, Ваша Величносте, – поспішив відповісти герцог де Коммін, прямуючи до дверей.

– Давно пора, – зауважив Його Величність, скинувши з ліжка ковдри, під якими виявилася напівгола жінка, за виглядом – повія. – А ти давай одягайся й геть звідси! Нам із герцогом треба поговорити про серйозні справи!

– Гей, сір, що за чортівня! – відповіла жінка, у такий спосіб довівши, що не лише за виглядом, а й за манерами була справжньою повією.

– Давай, хутко, це не для твоїх вух! – Його Величність Карл VІІІ почав злазити з ліжка, що було нелегко, адже матрац лежав на висоті десь вісімдесят сантиметрів від підлоги, а ноги величності – не більш як шістдесят сантиметрів завдовжки. – Нам тут треба про війну й політику поговорити, ти все одно нічого не втямиш! Так що вдягайся й шуруй. Хоча можеш і так іти, тобі соромитися нічого. А заодно поцікався там, куди подівся мій сніданок!

І з недолугим підскоком Його Величність приземлився на підлогу.

Першою проблемою Його Християнської Величності Карла VІІІ було те, що від величності в нього був хіба що титул. «От уже точно, що не тіло!» – подумав його двоюрідний брат – герцог Орлеанський Луїджі Валуа, який спостерігав за отим суповим набором, що якраз намагався нап’ясти на себе вовняну спідню сорочку. Малий, горбатий, зі здоровенним кривим носом і вусами, що стирчали на всі боки й були єдиним свідченням його належності до чоловічої статі, Карл VІІІ більше скидався на невдало зібрану табуретку.

– Отже, панове, тепер можемо спокійно поговорити, – заявив Його Величність, щойно йому вдалося начепити на себе спідню сорочку й не задушитися нею. Напевне, то була найризикованіша операція, яку він коли-небудь здійснював у житті. – Герцогу, чому це ви так насупилися? Таке враження, ніби жабу проковтнули.

– Сір, гадаю, що було б краще не згадувати так відкрито в присутності невідомо кого про те, що ми плануємо розпочинати війну, – кашлянувши, промовив герцог Орлеана. – Урешті-решт, ваша сьогоднішня нічна гостя – вулична повія і спілкується з ким припало.

«Навіть із вами», – подумав герцог, але вирішив прикусити язика.

– Так, так, звичайно, герцогу, ви маєте рацію, але кампанія, яку я запланував, така велика, що мені не терпиться розпочати. – Його Величність у незграбному стрибку підхопив алебарду, що лежала біля ліжка, і спрямував її на уявного ворога. – Ви тільки подумайте! За моїм наказом наші війська перейдуть Альпи, як те колись зробив Ганнібал, і увійдуть в Італію. Усі італійські графства й герцогства уклінно дозволять нам пройти по їхніх землях. Венеція, Мілан, Флоренція готові вітати оплесками визволителя Неаполя і спостерігати за тим, як ми вдеремося у феоди Альфонсо Араґонського. Ми приберемо до рук Неапольське королівство без найменшого опору!

«Бо то єдиний спосіб, у який ти здатний це зробити», – знову подумав герцог Орлеанський.

Другою проблемою Його Християнської Величності Карла VІІІ було те, що він був справжнім кретином, у чому, напевно, читач уже й сам міг пересвідчитися. Слабкий тілом і розумом, як його описав посол Венеції Контаріні, король Франції не лише ні разу в житті не брав участі навіть у найменшому бою, а й навіть не мав анінайменшого уявлення про те, що таке війна. Єдиним джерелом інформації із цього питання для нього були книжки та лицарські балади, у яких ішлося про паладинів, перемоги, славетні подвиги та сурми доблесних лицарів, що помирають у поєдинку. Начитавшись цих казок, він і сам уявляв себе одним із лицарів, на яких чекають дивовижні звитяги. Хто завгодно із бодай дещицею військового досвіду, як у герцога Орлеанського, легко б зрозумів, що в справжній війні – чи у фазі її планування, чи в бою – Його Християнську Величність краще було мати на боці ворога.

Але Карл VІІІ, який такого досвіду не мав, начитавшись балад, був переконаний, що для завоювання Італії досить зібратися й виступити. Таке трапляється із багатьма і в наші дні; єдина різниця – вони вважають, що замість балад досить начитатися інтернету.

– Та що там Неаполітанське королівство! Захопімо всю Італію! – і далі розпатякував король, не уявляючи, які думки крутяться в голові його герцога. – Не розумію, чого ми чекаємо, архієпископе?!

Брови єпископа Брісонетти ді Сен-Мало в німому здивуванні поповзли догори, і він почухав потилицю, не знаючи, звідки почати:

– Ваша Величносте, нині основна складність полягає у перевезенні канон. Вони дуже важкі, і під час бою це дуже добре. Але коли військам доводиться пересуватися, це погано. У нас поки що не вистачає транспорту й людей, щоб перевезти їх через Альпи.

– Он як! Ну то збудуймо його! – відповів король, надавши доказ ефективності свого командування.

– Ми вже замовили його виготовлення маестро Дюплессі. Для оплати замовлення треба щонайменше тридцять тисяч дукатів.

– І вони в нас є, ці нещасні тридцять тисяч? Якщо ні, займімо їх у нашого союзника Людовіко, який запевнив нас у своїй повній підтримці. Як територіальній, так і фінансовій. Гукніть мені посла Бельджойозо, хутко! Давно пора було це зробити! Герцогу, що там із моїм сніданком?

– До послуг Вашої Величності, – промовив герцог де Коммін, заходячи до кімнати в супроводі кількох слуг у лівреях, із тацями в руках, на яких несли хліб, смаженину й графини з напоями. – Сподіваюся, Ваша Величність не дуже втомився чекати.

– Зовсім ні, герцогу. Я тут якраз хотів викликати посла Бельджойозо, щоб той переказав своєму синьйорові надіслати нам грошей. Нам потрібні тридцять тисяч дукатів. Це ж така дрібниця для Людовіко Моро! Хіба не так, Комміне?

– Щиро сподіваюся на це, Ваша Величносте. Але було б ризиковано вважати, що напевно так і буде. Фінансовий стан Моро може виявитися не таким квітучим, як здається, – зауважив герцог де Коммін і теж кашлянув. – За моїми підрахунками, сір, щорічні прибутки Міланського герцогства становлять приблизно п’ятсот тисяч дукатів. Але податками Моро вдається зібрати значно більше. Десь сімсот тисяч, як на мене.

У цей спосіб де Коммін намагався пояснити Карлові VІІІ, що такий податковий тиск, можливо, не є свідченням доброго стану герцогської казни і що така ситуація не могла тривати довго. Але Його Християнська Величність, як того й слід було чекати від повного дурника, вирішив, що почутого достатньо і що слухати далі немає ніякого сенсу.

– От і добре! Якщо йому вдається їх зібрати, то краще для нього. І для нас. Я негайно звелю Бельджойозо переказати наше прохання. Будь ласка, єпископе, передайте мені оту тацю.

* * *

– Одну хвилинку, герцогу…

– Слухаю вас, герцогу.

Герцог де Коммін наздогнав у довгому коридорі свого однотитульника з Орлеана й поклав йому на плече руку в рукавичці. Такого панібратства на очах короля він би нізащо собі не дозволив, але враховуючи місце, де це відбувалося – у королівських стайнях, – у такій вольності не було нічого дивного.

– Мені треба поговорити з вами. Питання дуже важливе.

– Кажіть, герцогу. Тут немає сторонніх.

– Я не сумніваюся, герцогу. Одна думка, через яку я заснути не можу, відколи повернувся посол Бельджойозо.

– То це посол повідомив вам, що є якісь ускладнення? А я думав, що все готово.

– Та ні, ніяких ускладнень, – відповів де Коммін. – Пан посол підтвердив мені існування союзу на нашу користь і ще раз запевнив, що наше військо зможе пройти через землі Міланського герцогства без будь-яких перешкод. Я також отримав сьогодні листа від нашого довіреного в Італії, месера Перрона де Баскі, у якому той підтверджує, що так воно і є.

– Отже, ніяких ускладнень.

– Ніяких ускладнень. Але саме в цьому і полягає складність. Чому Моро дозволяє нам спокійно пройти через його землі? Наше військо значно більше, ми можемо знищити його будь-якої миті.

– У нас немає таких намірів. Наші цілі й цілі Моро збігаються. Ми всі хочемо прогнати Араґонів із Неаполя.

– Його Величність хоче прогнати Араґонів із Неаполя, щоб заступити їхнє місце, – задумливо вів далі де Коммін. – Але, звичайно, війська поведе не Його Величність. Їх поведете ви, герцогу, і Моро в цьому не сумнівається.

Герцог (Орлеанський) повернувся до герцога (того, другого).

Ні для кого не було таємницею, що Луїджі ді Валуа, герцог Орлеанський, спав і бачив себе на чолі Міланського герцогства, тому що його бабця Валентіна Вісконті була прямою родичкою справжніх герцогів Мілана, у яких Сфорци свого часу поцупили титул. Якби герцог Орлеанський – вибачте, що уточнюю, але ж тут цих герцогів розвелося, як собак! – мав змогу сам вирішувати, що робити, то непевне очолив би військовий похід на Мілан, щоб звільнити місто від узурпатора й прибрати до рук те, що належало йому по праву. Адже Амвросіанське герцогство було дуже багатим, квітучим, і зазіхальників на нього було чимало.

Але герцог Орлеанський не мав змоги чинити так, як йому заманеться, він мав слухатися наказів короля. Його короля. Тобто отого придуркуватого сварливого недомірка, про якого ішлося раніше і який був нездатний завоювати навіть калюжу, не те що королівство!

Чому Моро не лякала така можливість?

– У Моро є всі підстави, щоб боятися нашої військової присутності на своїй землі, але очевидно, що він зовсім не боїться, – сказав де Коммін, виголошуючи думки герцога (одного з двох, вирішуйте вже самі якого!). – Гадаю, що його довіру засновано не на дипломатії і не на фінансах.

– А на чому ж тоді?

– При дворі Людовіко служить один геній, якого кличуть Леонардо. Леонардо ді сер П’єро да Вінчі.

– Я багато чув про нього. Кажуть, він дуже талановитий художник.

Насправді Орлеанському герцогові було добре відомо, хто такий Леонардо. Але для дипломата завжди вигідно вдавати себе більшим невігласом, аніж він є насправді.

– Ви про нього чули. А я бачив його роботи. Він не лише художник, а й інженер, майстер із виготовлення воєнного спорядження. Пару років тому я бачив дуельний лицарський поєдинок, у якому Ґалеаццо Сан-Северіно бився в особливих золотих латах. Повірте, там один шолом важив більше, аніж чоловік, який його надівав! Але вершник у ньому рухався так невимушено, ніби шолом був пушинкою! Багато хто потім казав мені, що ті лати було устатковано цілою системою важелів та шківів, щоб збільшити силу лицаря. А один чоловік, який колись працював у майстерні Леонардо, розповідав мені про бомбарди, що рухалися як стінобитні пристрої, і ще багато чого…

– Що вас лякає, герцогу?

Герцог де Коммін глянув прямо в очі своєму шляхетному колезі:

– Кажуть, месер Леонардо винайшов особливі лати, здатні воювати самостійно, без лицаря всередині. Із приводом від великих пружин, розташованих у клітці грудної частини, які урухомлюють механізми. Не знаю, чи це правда. Не знаю, чи правда, що він здатний винайти й розробити інші види зброї, ще небезпечнішої, але не можу повністю відкинути такої імовірності. Якби ви самі побачили Сан-Северіно в бою, то відразу б зрозуміли. Він рухався не як звичайна людина, а як щось неприродне. Вирушати в похід через землі противника, що може застосувати проти нас якусь невідому нам зброю, було б дуже небезпечно.

Поки де Коммін говорив, мізки герцога Орлеанського працювали так швидко, що ледве не закипіли від напруги.

Справді, не дізнатися нічого про зброю ворога було б ризиковано. А ще краще було б самим заволодіти тією зброєю. Та намагатися викрасти зброю було небезпечно, а от викрасти креслення – значно простіше.

А месер Леонардо не просто їх будував. Месер Леонардо їх придумував. Робив розрахунки, вимірював, а головне – малював, креслив, до того ж із такою точністю та ясністю, яких раніше не бачили й не чули. Герцог сам переглядав малюнки й креслення маестро та залишився від них у захваті. Створити будь-який пристрій на основі тих малюнків і креслень було б значно простіше, аніж викрасти його самого. Один із таких малюнків або їх усі.

Не було сумніву, що Леонардо мав таємний зошит із нотатками. Такий був у кожного математика чи майстра в ті часи: їхній рятівний круг і їхнє багатство. Якби вони завзято поширювали всі ті знання, які здобули завдяки тяжкій праці та багатолітнім зусиллям, то ніхто б не вважав їх великими. Саме в цьому полягає наукова хитрість: коли вона стає надбанням мас, її вже не можна використовувати для особистого прибутку.

– Ви маєте рацію. Нам слід дізнатися більше. Що пропонує герцог де Коммін?

– Двоє з моїх довірених, Робінот і Маттенет, прислужують Перрону де Баскі й подорожують Італією разом із ним. Ми можемо наказати їм зібрати для нас потрібні свідчення.

– Прошу вас це зробити. І ось що, герцогу…

– Слухаю вас.

– Буде краще, щоб про наші наміри було відомо тільки вам і мені – інакше це може нашкодити справі.

– Мені все одно треба попередити Перрона де Баскі. Бо він може щось запідозрити.

– Добре. Йому можете сказати. Але тільки йому одному.