Читать книгу Міра людини - Марко Мальвальди - Страница 6

Перше, що впадало в око, коли доводилося зайти до Радницької зали, – брак світла.

Хоча була лише середина жовтня, у Мілані вже стояли холоди, а тому слуги ще до повернення синьйорів із Віджевано поспішили завісити вікна полотном: білими шматками тканини, просоченими в скипидарі, щоб зробити їх якомога прозорішими. Хай через них і проникало обмаль світла знадвору, зате не видно було, що відбувається всередині. Для тих, хто жив у замку, то була зала Скарліоні – через чудернацький біло-червоний зиґзаґоподібний малюнок оздоблення стін, який тоді так називався; а для більшості жителів Мілана то була Радницька зала – зала, де зазвичай збиралася Таємна рада. Шість чоловік – найвпливовіших осіб Мілана, а з ними – їхній правитель, найвпливовіший з усіх.

– Запросіть наступного, каштеляне!

Бернардіно да Корте, каштелян брами Джовіа, кивнув, потягнув на себе важкі дерев’яні двері й проголосив:

– Його Превелебність настоятель ордену францисканців Франческо Сансоне да Бреша!

Щовівторка та щоп’ятниці тут улаштовували слухання, на яких розбирали спори та скарги. Два дні на тиждень Людовіко Моро, герцог Барі, – що не заважало йому бути ще й синьйором Мілана, – виділяв на те, щоб вислухати й надати кілька хвилин усім, хто звертався до нього з проханням розв’язати певну проблему. Будь-яку проблему будь-якого громадянина-жителя Мілана, що означало будь-якого платника податків, які ввів Моро, за винятком тих, хто їх не платив із великої милості самого герцога. Міланець, який платив податки, мав право бути вислуханим ще й тому, що платити йому доводилося чимало.

Але настоятель францисканського ордену не був підлеглим громадянином Мілана, узагалі не був чиїмось підлеглим. За правилами логіки він не мав ніякого права скористатися ні хвилиною того дорогоцінного часу, який Моро виділяв для своїх громадян, вислуховуючи скарги бідняків замість того, щоб приборкувати непокірних послів, гарячих скакунів і сумирних служанок. Та якщо міркувати тверезо, з другого боку, відмовитися прийняти проводиря ордену, який прийшов наче простий громадянин, було б дурницею.

А Людовіко Моро, герцог Барі й синьйор Мілана, дурником точно не був.

– Яка честь, – промовив він, сидячи на своєму троні, – сам генерал ордену францисканців просить прийняти його як простого громадянина. Чим ми зобов’язані візитові в такій незвичайно скромній формі?

– Я – лиш простий францисканець, ваша милосте, – відповів Франческо Сансоне. – І не розбещений почестями та розкішшю. А втім, питання, яке я хотів би виставити на розгляд блискучого розуму вашої милості, потребує так мало часу, що було б занадто просити для цього приватної аудієнції.

Ласкаво просимо до епохи Відродження, де кожну фразу продумують і відточують, ніби ювелірну прикрасу, кожне слово в ній ретельно зважують, і лише після цього саму прикрасу виставляють на загальний огляд – не для того, щоб показати її красу, а щоб продемонструвати владу того, хто її надіває. І де значення будь-яких висловлювань треба оцінювати з огляду на те, кому вони належать, хто їх слухає, хто при цьому присутній і відсутній, чиї імена згадано, а надто – чиї замовчано.

Якщо двома словами: Людовіко Моро зустрів ченця, назвавши його не на ім’я, а за титулом, а також висловивши свою прихильність через те, що той явився до нього як простий громадянин; це означало також, що ченець, хоч і був проводир францисканців, не важив ані сухої груші ні для нього особисто, ні для решти Ради. На те ченець відповів, що в нього малися й інші засоби, офіційніші, урочистіші й неуникніші, щоб добитися уваги Моро. При цьому Сансоне назвав його «ваша милість», а не «ваша світлість», як слід було у звертанні до герцога, натякнувши на те, що для більшості Італії той був усього-навсього самозванець.

– Я потішений вашою увагою, отче, – відповів Моро. – Отже, кажіть. Ми з Радою готові вас вислухати.

– Ваша милосте… даруйте, але я щось не бачу Його Преосвященства єпископа Комо. Сподіваюся, він не прихворів.

– Ніяких хвороб, отче. Останнім часом ми скоротили кількість радників, адже сорок два – це забагато, враховуючи те, що за останній рік кількість позовів і звертань до Ради значно скоротилася.

«Звісно, – міг би відповісти на це ченець, – якщо раніше сорок два було забагато, то шість зараз – дещо замало, не кажучи вже про те, що серед цих шести немає жодного священнослужителя – навряд чи це проста випадковість». Отець Сансоне прокашлявся й повів далі:

– Ваша милосте, я тут на прохання нашого ордену: чи не могли б ви знову розглянути справу ченця Джуліано да Муджі, який і надалі проповідує всупереч правилам ордену й постулатам Святих текстів?

– Навіть не знаю, отче, що тут можна вдіяти, – відповів Моро після того, як грізно поглянув на кожного із членів Ради.

– То ви хочете сказати, що синьйор Мілана не в змозі змусити замовкнути якогось там бідного францисканця?!

Звичайно, не треба бути якимось там видатним ясновидцем, щоб зрозуміти отой натяк, який крився в запитанні ченця, а надто висловленому в такій формі. І якщо його зрозуміли читачі, то не міг він укритись і від будь-кого із членів Ради. Або від Людовіко Моро.

– Брата Джуліано вже арештовували й судили місяців шість тому з вашої ж ініціативи. Оскільки я не проводир релігійного ордену, то наказав, щоб процес переглянули, передавши його під головування Його Преосвященства архієпископа Арчимбольді. Вам добре відомо, який був вирок.

Отець Сансоне тяжко зітхнув.

Процес-фарс над Джуліано да Муджею був повністю задумом Моро. Усі свідки (за дивним збігом – невірники, і за дивовижною випадковістю – з придворних Людовіко) із захопленням розхвалювали проповіді ченця й применшували чи вдавали, що не пам’ятають його нападок на Римську церкву. І то були ще квіточки.

Ченець Джуліано не обмежувався обвинуваченнями Римської курії в корупції, зажерливості, гріховності й занепаді духовних цінностей; таким уже грішили й інші до нього, зокрема й той домініканець із хриплим голосом, Джироламо Савонарола, який здобув слави наврочителя, передбачивши смерть Лоренцо Медічі й інші нещастя, що повністю та своєчасно збулися.

Ні, брат Джуліано стверджував, що Церква ломбардської столиці могла стати незалежною від Римської. Як і Савонарола, що ставив за мету добитися незалежності монастирів. Але Джуліано хотів ще й переконати Мілан відокремитися від Рима. Мілан – місто, яке тоді перетворювалося на найбагатшу провінцію Італійського півострова, приваблюючи найталановитіших митців, залучаючи до роботи в розташованому поряд Павійському університеті найкращих лікарів, найблискучіших математиків і щедро оплачуючи їхню працю.

На думку отця Сансоне та його владного колеги з Рима, цього ніяк не можна було допустити. А тому він щосили намагався обгудити ченця Джуліано. Інколи що менше кажеш, то краще: отже, той францисканець, який гримким голосом закликав до відділення Міланської церкви з її покровителем святим Амброзієм від Римської будь-якими засобами (до стукання касками по асфальту тоді ще не вдавалися!) – то був не найкращий подарунок долі, ось як.

Однак процес над ченцем, що його урухомив Сансоне, швиденько й уміло спустили на гальмах у чисто ренесансовому стилі. Придворні поети склали вірші, які передавали з уст в уста по всьому місту, куди не поткнешся. Вулицями навколо Бролетто, вздовж Навільї звідусіль лунав сонет Беллінчоні «О Мілане християнський!» та секстина такого собі Джакомо Альф’єрі, добре знаного тоді й справедливо забутого нині, у яких дякували Небесам за те, що до Мілана послали брата Джуліано. Обидва витвори – бридкі, але неймовірно дієві. Так Моро вдалося заручитися підтримкою жителів міста ще до того, як герцогський двір затиснув Курію в лещата між власною свідомою волею та несвідомою волею натовпу.

– Я добре знаю, що ченця Джуліано виправдали за християнськими канонами, – відповів отець Сансоне, важко зітхнувши. – Брат Джуліано – доброчесний вірянин, його проповіді народжено з великого завзяття. З великого завзяття й великої любові до своєї пастви. Ченець Джуліано, поза сумнівом, уміє розмовляти з народом, тому що каже те, що людям хочеться почути.

Цим священнослужитель ганебно нагадував Людовіко, що прихильність народу – явище скороминуще. І що нині народ був явно не на боці Моро.

Податок на сіль і решта введених нещодавно чиншів не викликала великого захвату в підданих, а тому популярність Людовіко останнім часом дещо похитнулася. Якби в той час уже було узвичаєно опитування, то засідання Ради щовівторка напевне розпочинали б із загального аналізу рейтингу Моро та обговорення способів його підвищення. Але в ту епоху про статистику ще навіть не чули, поняття пересічного громадянина не існувало, а тому народ міг висловлювати свою думку про владу лише шляхом оплесків. Або повстань.

– До того ж ченця Джуліано, зважаючи на його немалий розум, – вів далі отець Сансоне, – важко змусити мовчати. Коли він виступає із проповіддю в церкві Сан-Франческо, там і курці ніде клюнути. Люди з’їжджаються звідусіль, аби його послухати, і виходять просвітленими. Можливо, слід було б…

Але що там слід було б зробити, отець Сансоне так і не встиг сказати, тому що саме в ту мить Людовіко підвівся з трону.

Якби ми з вами були родом із Лоді, то сказали б, що зріст Людовіко Моро був десь чотири лікті із п’яддю. А якби нам спало на думку перевести це в одиниці виміру, звичні тоді для Мілана, то виявилося б, що в ньому майже три лікті. За десятинною системою синьйор Мілана був метр дев’яносто заввишки, а якщо додати до цього крижаний погляд і довгий строгий плащ із чорної парчі, то не дивно, що коли Людовіко Моро вставав, присутніх справді охоплював страх.

Підвівшись, Людовіко повільно підійшов до францисканця і легенько взяв його під лікоть.

– Ходімо, ваша превелебносте, – промовив він солоденьким голосом, але випромінюючи усвідомлення того, хто знає, що вселяє повагу, – хочу вам дещо показати.

І все ще тримаючи його під лікоть, змусив серйозного й водночас переляканого священика перетнути всю залу та підвів його до стіни, на якій була чудова фреска із зображенням плану міста.

– Бачите, пресвятий отче, Мілан – це велике колесо. – Моро рукою намалював у повітрі широке коло, вказуючи на кріпосні стіни, що захищали місто, а відтак ткнув пальцем у центр мапи, неподалік Собору. – Мілан – це колесо, а церква в ньому – то його маточина. Міцна, надійна й пряма маточина. Але знаєте, що станеться, якщо ця церква залишиться нерухомою?

Палець Моро й надалі малював у повітрі кола щоразу меншого діаметра, аж поки не обвів спіраль навколо Собору й там не зупинився.

– Колесо може крутитися, крутитися й крутитися, але ті, хто тут живе… – Моро широко розвів руки, – нікуди не дістануться.

Після цього права рука Моро по-дружньому, але твердо лягла на плече францисканця:

– Ви ж бо мене розумієте, превелебний отче?

* * *

– Розумію, розумію, синьйоре посол. Прошу вас, не картайтеся через це! Запевняю, нам ще й не таке доводилося бачити!

– Мені не залишається нічого іншого, як перепросити за мій непристойний вигляд, але…

Джакомо Тротті, посол Ерколе І д’Есте, герцога Феррари при дворі Сфорц, був однією з найшляхетніших і найповажніших осіб у цілому Мілані. Проте серйозність і поважність зазвичай доповнено відповідною зовнішністю, а коли тобі на голову виливають нічний горщик, то це якось зводить усю характеристику на ніц. На жаль, саме тоді, коли літній пан посол прямував до палацу Карманьйола для участі в музичному вечорі, який проводили щовівторка в салоні Чечілії Ґаллерані, він став мішенню якогось недоумка, що без зайвого мудрування спорожнив горщика просто з вікна без звичного «Бережися!», яким цю дію супроводжували вихованіші містяни, щоб застерегти перехожих від небажаного обливання нечистотами.

– Та годі вам, пане посол, годі вже, не переймайтеся так! – Чечілія Ґаллерані кивнула, і одна з придворних дам, які чекали в глибині зали, підійшла до них зі вдаваною невимушеністю. – Проведіть пана посла Тротті до кімнати в західному крилі й надайте йому всю необхідну допомогу. Звичайно, ми не почнемо без вас, пане посол!

– Не знаю, як вам і дякувати, графине…

– Поспішіть перевдягтися й приєднуйтеся до нас, щоб надати нам змогу насолоджуватися вашим товариством, – відповіла з усмішкою Ґаллерані. – Терсілло, прошу вас, подбайте про все!

І з незмінною усмішкою на вустах молода жінка зникла за дверима, щоб наказати музикам зачекати ще трохи. Джакомо Тротті, посол Феррари, ще якусь мить дивився на двері, за якими щезла Ґаллерані. І, за звичкою, мимоволі порівняв її з тією, яка теоретично мала бути його підопічною та землячкою. Порівняння, як завжди, виявилося явно не на користь останньої.

З одного боку – струнка й витончена Чечілія Ґаллерані, досі вродлива, як на тому портреті, що його написав кількома роками раніше месер Леонардо: привітна й водночас стримана, повернута на три чверті, ніби помітивши появу свого коханця, тобто того Людовіко Моро, про якого йшлося раніше й на якого вона чекала, погладжуючи горностая, що сидів у неї на колінах. А з другого – опецькувате капризувате дівчисько, яке, на превеликий жаль Тротті, звалося Беатріче д’Есте й доводилося улюбленою донькою його синьйорові Ерколе. Дівчисько, яке, можливо, й вирізняли вишукані манери, та яке, поза сумнівом, мало нечутливе серце. У своїх внутрішніх монологах посол називав її «Беавитрішка» – прізвиськом, яке він боявся навіть думати, не те що промовляти. От решта світу – її батько, сестра, мати й багато хто ще – її просто обожнювали, проте, на жаль, посол Джакомо Тротті не належав до їхнього числа.

Беатріче обожнювали всі навколо, а донедавна навіть Моро, що став жертвою щирого, пристрасного кохання після того, як вона заманила його у свої тенета найпевнішим способом, відомим жінкам усіх країн і соціальних прошарків із давніх-давен, а саме не допускаючи його до свого тіла, незважаючи на те, що вони вже кілька місяців були одружені.

– Ходімо, ваша милосте, – звернулася до Тротті юна Терсілла, вказуючи йому дорогу, але розумно тримаючись на відстані. – Ми неодмінно знайдемо для вас відповідний одяг, навіть не сумнівайтеся.

– Ось ми й прийшли, – заявила дівчина, заходячи до кімнати й упевнено прямуючи до великої скрині, з одного боку якої виднівся чудернацький дерев’яний пристрій, схожий на штурвал. – Тут ми зберігаємо одяг синьйора графа. Чоловік мадонни Чечілії дещо нижчий за вас, але гадаю, що ми легко зможемо відшукати для вас усе, що треба.

Хай там як, Моро знаходив вихід для своєї невтомної енергії. Тротті помітив, що той під час бенкетів (тобто майже щодня чи через день!) частенько кудись зникав і повертався десь годинку по тому із задоволеною усмішкою на обличчі. Знадобилося всього кілька днів, щоб з’ясувати, що – який дивний збіг! – за кілька хвилин до того, як Людовіко підводився з-за столу, до вежі Роккетти прибувала Ґаллерані, завжди о тій самій порі. Поки його непокірна дружина ласувала смаженим м’ясом, Людовіко Моро теж задовольняв свою жагу свіжини.

– Візьміть оцей, – сказала дівчина, витягуючи зі скрині колет із парчі, який виявився б завузьким для чоловіка, вполовину худішого за Тротті, а той, треба сказати, аж нічим не скидався на велетня. – Гадаю, сидітиме на вас, як влитий.

Потім Ґаллерані завагітніла. І Людовіко, якого, як він сам колись сказав Тротті, «від вагітних жінок нудило», відразу припинив зустрічатися з нею. Одночасно із цим він став частіше навідуватися до своєї молодої дружини у її частині замку, вночі, спускаючись критими сходами, що з’єднували два поверхи, в самій спідній шовковій сорочці, яку майже відразу знімав. Про це Тротті також довідався з уст Моро, коли той у яскравих деталях описував свої подвиги в ліжку.

Не слід дивуватися такому бракові сором’язливості в приватних справах. В епоху Відродження секс між чоловіком і дружиною аж ніяк такою справою не вважали, якщо один із них був владущим принцом або троноспадкоємцем. Якби ви мали змогу розпитати того ж Тротті, він би розповів вам, як Альфонсо д’Есте виконував свій подружній обов’язок під час першої шлюбної ночі з Анною Сфорцою у Феррарі, у присутності Франческо Ґондзаґи, посла араґонського двору Імонотто да Бельп’єтро й чотирьох чи п’яти придворних, які спершу роздягли Альфонсо, а відтак уклали його до ліжка поруч із юною нареченою. Але Альфонсо не хотів нічого робити й усе поривався втекти, чи то знітившись від такого збіговиська народу у власній спальні, чи то соромлячись через свою недосвідченість у поводженні з жінками. Тож виправляти становище мусив Ґондзаґа, якому довелося буквально палицею загнати шляхетного нащадка до ліжка й заборонити вилазити з-під ковдри, аж поки той на щось не спроможеться.

– І нарешті – оце вам на ноги, – промовила Терсілла, витягуючи зі скрині барвисті довгі штани-панчохи, пошиті за французькою модою.

На той одяг гидко було дивитися. Тротті, що аж ніяк не гнався за віяннями, іншим разом навіть поруч соромився б іти з кимось вирядженим в отаке вбрання, а сьогодні йому доводилося самому його напинати.

З другого боку, якщо від чогось нудить, то тут діватися нікуди. Тож коли й Беатріче внаслідок частих нічних навідувань Моро завагітніла, Тротті негайно захвилювався. Він був упевнений, що поки живіт дружини ростиме як на дріжджах, синьйор Мілана до неї навіть пальцем у рукавицях не торкнеться, а знайде інший спосіб задовольняти свої природні інстинкти. І чому знову не з Ґаллерані, яка й надалі була найвродливішою жінкою в Мілані й до якої Моро відчував щиру та тривалу прив’язаність, як багато хто казав? Ґаллерані, що порівняно з Беатріче виглядала як діамант поряд із кавалком ковбаси?

Тротті сумно оглянув вбрання, яке йому послала тяжка доля. У Феррарі він краще б замкнувся вдома, аніж виходити кудись у такому. Але Мілан – то не Феррара.

У Мілані містяни їздили верхи на мулах, а жінки, заможні жінки, пересувались у візках – візках, що скидалися на щось середнє між вівтарною дошкою та сицилійським возиком, – позолочених і розцяцькованих, запряжених двома чи чотирма мулицями, що наганяли жах на перехожих. Може здатися дивним, але вже в ті часи дорожній рух у Мілані був справжнім лихом для його жителів.

Джакомо Тротті знав, що за особистим суворим наказом Моро лише нечисленним візкам було дозволено в’їжджати до замку Джовіа в будь-який час дня чи ночі. Серед них був і той, що належав Чечілії Ґаллерані, хоча її саму вже давненько не бачили в замку. Але це ще нічого не означає: Моро міг сам непомітно вислизнути у справах і спокійно пробратися до коханки, адже її чоловік тоді жив у Сан-Джованні-ін-Кроче, неподалік від Кремони.

Ось чому Джакомо Тротті, посол Феррарського герцога Ерколе, був цього вечора тут. Щоб як слід роздивитися Ґаллерані, щоб побачити, чи не прикрашає її чоло якась нова дорогоцінна прикраса, чи не з’явилася в неї якась нова сукня з пишної парчі, вишитої золотими нитками, яку їй міг подарувати тільки Моро, як це традиційно годилося робити для коханок. У тому, що такі дарунки аж ніяк не могли прийти від чоловіка, сумніватися не доводилося. Граф Людовіко Кармінаті Берґаміні, за якого Моро швиденько видав заміж Чечілію, щойно випровадивши її із замку Сфорц, був чи не найскупішим добродієм не тільки в цілому Мілані, а й в усій Священній Римській імперії.

– Дякую, синьйорино Терсілло, – сумним голосом чемно відповів Тротті. – Вам потрібна моя допомога, щоб зачинити скриню?

– Дякую вам, ваша милосте, але я можу зробити це самотужки. Так само, як і відчинила. За допомогою оцього, бачите?

І Терсілла, підморгнувши, вказала на дивний механізм із дерева й металу, встановлений між скринею та кришкою, що закінчувався чимось схожим на штурвал.

– Його придумав месер Леонардо й подарував моїй господині, – промовила Терсілла з такою гордістю, ніби то вона сама його змайструвала. – Це такий важільний пристрій. Він повертається за допомогою колеса, ось так, і кришка піднімається й опускається, без будь-яких зусиль. Така чудова штука, ви навіть уявити собі не можете, скільки часу нам зберігає! Месер Леонардо – справжній геній, ви теж так вважаєте?

– Поза сумнівом, – відповів Джакомо Тротті, якому вперше за цілий робочий день дипломата трапилася можливість сказати те, що він насправді думав. – Гадаю, що для месера Леонардо да Вінчі немає нічого неможливого.

* * *

– Але ж це неможливо!

Чоловік у рожевому різким жестом зачинив скриню. За ним спостерігала жінка зі смаглявим обличчям, років п'ятдесяти. Вона стояла, із задумливим виглядом уперши руки в боки.

– Ти міг залишити його в себе в кабінеті, нагорі.

– Неможливо! Я добре пам’ятаю, що поклав його тут, ще й місяця не минуло!

– Ну, якщо це було місяць тому…

Чоловік у рожевому похитав головою, зиркнувши на скриню так, ніби то була її вина. Потім перевів погляд на жінку. У нього було незвичайне обличчя, занадто вродливе, як для чоловіка, обрамлене довгим світлим волоссям, у якому вже пробивалася перша сивина, хоча в бороді її поки що видно не було. Очі, зазвичай доброзичливі, зараз примружилися від роздратування, яке здебільшого можуть викликати лише батьки.

– Катерино, полиште ваш сарказм! То дуже важливі креслення, я ж не можу носитися з ними просто так!

– Ну то, може, їх узяв Салай? Ти ж бо сам казав, що він здатний поцупити все, що завгодно, якщо воно не прибите цвяхами до підлоги…

Охоплений якраз у ту мить власними думками, – а таке з ним траплялося часто! – чоловік повернувся й рушив до сусідньої кімнати, на ходу продовжуючи розмову:

– Джакомо добре знає, що йому не слід чіпати моїх записів. Інакше скуштує березової каші, а поза тим залишиться без вечері.

Досі порпаючись у паперах на столі, він і надалі звертався до жінки:

– До речі, Катерино, коли вже зайшло про вечерю… Може, цілий півень – то забагато на трьох? Я б попросив вас заощаджувати. У нас ще є квасоля й ріпа… Гадаю, цього вистачить.

– Ага, хіба що тобі! Та й тобі б не завадило попоїсти м’яса! Відколи я сюди приїхала, ти зовсім схуд! Усього за три місяці втратив десяток фунтів.

– Усього лише три місяці, а мені здається, ніби десять років, – буркнув чоловік, шукаючи собі далі. – Ви ж бо знаєте, що я не їм плоть мертвих тварин, не їстиму ні сьогодні, ні завтра, ні ще коли-небудь! А худну я через оту незносну кінську статую. І через оті трикляті креслення, біс його знає, куди вони могли подітися…

– Аркуші самі по собі не ходять, сину мій.

– А от матері часом ходять, але недостатньо, Катерино, матінко моя. Отже, може, ви таки підете кудись подалі й не будете плутатися в мене під ногами?

– Замолоду ти не був таким нечемою. І таким жадібним.

– А вам про це звідки знати? Вас усе одно поруч не було. А щодо жадібності, то з вами мимоволі доводиться стати таким. Мені вже два місяці не платять. Ану, відійдіть. – Чоловік рукою відсторонив матір, рушив до курника й став нишпорити по клітках.

– Я ними курячі клітки не чистила, – терпляче зауважила Катерина.

– Мене б не здивувало, якби воно справді так і було, – відповів чоловік, підводячись і поправляючи пасок на камзолі. – Наче такого ніколи раніше не траплялося!.. Хвилинку, тут у мене майнула думка…

Досі тримаючись правою рукою за пасок, він засунув ліву за пазуху свого рожевого вбрання й виштовхнув з-під нього донизу зошита, набитого купою аркушів і клаптиків паперу. Поклав на стіл, обережно розгорнув і витяг два аркуші жовтуватого пергаменту, на яких було накреслено коня із численними примітками та замальовками навколо. Чоловік ляснув себе рукою по лобі й звів очі до неба.

– То вони весь цей час були при тобі? – реготнула Катерина.

– Я запхав їх туди днів зо два тому, перш ніж піти до замку, – відповів син, поглядаючи скоса на матір, щоб зрозуміти, чи вона сердиться. – Вибачте, Катерино!

– Міг би кликати мене мамою, хоча б інколи.

– Вибачте, мамо. Вічно я щось гублю!..

Його перебив гучний грюкіт у двері. Катерина не обернулася, а чоловік спритно оминув її і пішов відчиняти. Не те щоб він соромився своєї матері, не думайте. Ну, хіба що зовсім трішечки. Все залежало від того, хто приходив. Але в ту годину відвідувач міг бути лише один.

Чоловік у рожевому відчинив двері й побачив перед собою невисокого літнього чоловіка в чорному оксамитовому одязі, без головного убору, який він із ввічливості тримав у руці. Слуга, хай і вищого щабля, але все одно – слуга.

– Месер Леонардо да Вінчі? – запитав відвідувач.

– До ваших послуг, – відповів чоловік.