Читать книгу Міра людини - Марко Мальвальди - Страница 9

Вказівний палець м’яко ковзнув по стегну коня – там, де м’яз переходить у жилу й зникає з очей. Той палець належав Леонардо, що стояв за півметра від статуї та зосереджено її розглядав. Ось м’язи. Вони передають рух тварини. Непогано, але цього замало. Що не кажи, а ліпити легше, ніж малювати. Саме так, шановні, робити скульптури значно легше, ніж малювати! Адже тут працюєш у трьох вимірах, достатньо копіювати те, що бачиш і відчуваєш, – і ти герой! Має ж бути якесь розумне пояснення, чому в античних греків живопис такий недолугий, а от статуї – просто чудові! У трьох вимірах працювати значно легше, хіба ні? А от вже у двох – то треба вміння. Потрібно передати розмивання, перспективу. Авжеж… Та яку саме перспективу? Правого ока чи лівого? Усі художники намагаються передати зображення, яким воно постає перед очима, але ж у людини очей двоє. Можливо, через це ми не в змозі як слід роздивитися межі речей. А може, це тому, що тих меж узагалі не існує?

* * *

Леонардо труснув головою, щоб позбавитися своїх роздумів. Глина залишатиметься м’якою ще десь із півгодини, не більше. Треба поспішати. Ось так. Тут підправити й ось тут. От бачиш, так краще. І на вигляд, і на дотик.

То де пролягає межа між мною і тобою, коню? Отут, де я торкаюся тебе рукою? Але ж це лиш межа дотику. Якщо натисну, форма зміниться. І як мені відрізнити тебе, коню, від купи нової глини – на один тільки дотик?

Якщо я відійду далі, то вже не торкаюся тебе, але відчуваю твій запах. Приємний запах, запах глини й води, землі й свіжості. А якщо хтось інший торкатиметься тебе, поплескуючи по тобі, я почую звук дотику. Аж поки не відійду так далеко, що вже не чутиму. То, може, там і буде межа між мною і тобою, коню? Однак якщо розплющу очі, то ось ти, я тебе бачу. І навіть якщо відходитиму далі, бачитиму тебе, аж поки ти не зникнеш за небокраєм. Отже, саме небокрай є межею між мною і тобою, коню?

* * *

Леонардо озирнувся, поглянув на воскову свічку, що горіла в кутку: згоріла десь на два пальці, відколи він узявся за роботу. Отже, він працює вже майже чотири години. Скоро треба буде йти поспати хоча б трішки. Півтори години чи дві. До світанку. Ще п’ять днів до того, як вимагатимуть показати роботу. Залишався хвіст, не так уже й багато до завершення. А ще залишалася глина, що перетворилася б на хвіст у моїх руках, у руках Леонардо, сина сера П’єро, що з Вінчі переїхав до Мілана і в Мілані невідомо скільки часу пробуде. Можливо, ми зостанемося тут на все життя, мій гарний конику! Я бачитиму тебе щодня.

А якщо й не бачитиму, тому що мені доведеться поїхати звідси, – що ж, нічого не вдієш! Тебе так добре зроблено, що я міг би колись зустріти якогось мандрівника, який розповість мені про тебе. Розповість, опише твої обриси чи навіть покаже мені твій малюнок. Це не так само, як бачити тебе, це щось більше. Я можу уявляти собі, який ти, чи навіть кращий. Так ти справді станеш моїм конем.